«Дорогий солдате, дякую за Перемогу. Куди ти пішов? У рай? Вертайся! У нас тут країну відбирають! Ти тоді переміг і зараз переможеш». Цей щемний лист написав п’ятикласник однієї з київських шкіл, а прочитати його може вся країна на виставці «Родинна пам’ять про війну: Збережено».
Одна з найцинічніших рис російської інформаційної війни проти України — переписування і перекручування історії. Задовго до відкритої агресії президент РФ сказав на весь світ, що Росія перемогла б у тій страшній війні і без участі України — держави, яка відправила на фронт понад шість мільйонів своїх громадян.
.jpg)
Три роки тому науковці Національного музею історії України у Другій світовій війні започаткували науково-гуманітарний проект, мета якого — через історії конкретних сімей розповісти про минулу війну. Нині вони пов’язали її з війною сучасною.
— У межах святкування 70-річчя перемоги над нацизмом в Європі ми вирішили зробити виставку пам’яті українців, які захищали Батьківщину під час війни. Але нині на сході України їхні сини, онуки, правнуки продовжують історію своїх батьків, дідів і прадідів. Військові традиції передають з покоління в покоління. За три роки учасниками проекту стали родини з усіх регіонів України, а наша фондова колекція поповнилася на понад 1,5 тисячі експонатів. Проект триває, — розповіла старший науковий співробітник Тетяна Стріхарська.
На виставці демонструють світлини, які відомі всьому світові. Приміром, травень 1945 го, Рейхстаг, що закарбував його фотокореспондент газети «Правда» Віктор Тьомін. Але мало хто знає, що зробив він цей кадр з літака українця Івана Вештака. Інша світлина, яка облетіла всі газети світу: над Рейхстагом піднімають Прапор Перемоги. Це робота українського фотокореспондента Євгена Халдея, а серед бійців, що першими піднялися на Рейхстаг, був українець Олексій Берест.
Поряд світлина параду Перемоги зі штандартами чотирьох українських фронтів. Історична подія 2 вересня 1945 року. На борту американського лінкора «Міссурі» українець, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, підписує акт про капітуляцію Японії. Остаточну крапку в Другій світовій війні поставив саме наш співвітчизник.
Цих фотографій немає в історичних архівах. Їх знайшли співробітники меморіалу. Дві історії, дві долі. Парасковія Гавриш провела на фронт п’ятьох синів. Живими повернулися лише двоє: Павло і Федір. Герой Радянського Союзу Павло Гавриш від тяжких поранень рано пішов із життя. Родовід продовжив Федір. У нього народилося четверо синів, яких він назвав іменами своїх загиблих братів.
А на іншому знімку — солдатська мама Євдокія Лисенко з Черкащини. На фронт пішли десятеро її синів. І вона їх усіх дочекалася, хоч п’ятеро з них зазнали важких поранень. У родині кажуть, що оберегом для хлопців стала грудочка рідної землі, яку кожен з них проніс по всіх фронтах. Наймолодший із братів Олександр дійшов до Берліна і на стінах Рейхстагу залишив підписи за всіх братів Лисенків. Це була їхня крапка у Другій світовій.
«Повертайся», — благає український хлопчик, в житті якого не повинно бути війни. Він звертається до тих, кого вже давно немає серед живих. Хіба немає? Плями крові впали на землю, яку вони захищали, і проросли червоними маками, що стали символом перемоги і пам’яті в тій страшній війні. А солдати повернулися до нас — своїми онуками і правнуками.
Кирило Осьмак став на шлях національно-визвольної боротьби ще в 20-х роках минулого століття. Неодноразово його заарештовували, а згодом засудили до 25 років ув’язнення. У 1960?му він помер у Володимирській тюрмі. В експозиції виставки є його лист доньці, написаний за три роки до смерті: «Люба моя донечка Наталочка! Люби свій рідний край, люби Україну і міцно тримайся заповітів великого Кобзаря. З останнім подихом згадуватиму про тебе».
Донька пішла шляхом батька боротися за незалежність і суверенітет України. Наталія Кирилівна — секретар всеукраїнського братства ОУН-УПА. А вихованець родини Осьмаків, Денис Шолом, пішов у зону АТО військовим фельдшером. Рятував поранених бійців у самому пеклі, під Дебальцевим потрапив у полон, в якому перебував 52 дні.
А на цих світлинах — красиві і дуже схожі хлопці. І підписи під фото однакові — Юрій Смирнов. Перший Юрій воював з 1941?го, учасник Сталінградської та Курської битв. Його онук і повний тезка вирушив в АТО через два тижні після закінчення Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 24 серпня 2014 року під Іловайськом Юрій Смирнов потрапив у полон, де пробув 87 днів. Бойовики пропонували йому, кадровому офіцеру, перейти на їхній бік, але Юрій-молодший залишився вірним заповітам діда і військовій присязі.
Ще на одній фотографії — ветеран, кавалер багатьох орденів і медалей Іван Залужний. Його онук, Іван Гутнік-Залужний, загинув смертю хоробрих, прикриваючи своїх побратимів у зоні АТО. Йому було 23 роки. Посмертно орден «За мужність» III ступеня за онука отримав його дід. Днями виповнюється рік, як з ними поруч немає їхнього Вані.
Таких історій в експозиції виставки десятки. Світлини дідів та онуків, які пішли захищати рідну землю. Плащ-палатки воїнів Другої світової і форма бійців АТО — це стрій, в якому поруч герої, що загинули, і ті, хто досі перебуває в зоні бойових дій. Куртка Героя України Олександра Петраківського, який внаслідок важкого поранення уже рік у комі. Куртка Надії Савченко, в якій вона була на Майдані, годинник генерала Кульчицького, що знайшли на місці його загибелі.
Окремий розділ присвячено військовим фотокореспондентам. Знімки бійців на передовій репортер, волонтер, а згодом і доброволець батальйону «Айдар» Віктор Гурняк зробив за годину до своєї загибелі. Бронежилет з плямами крові загиблого в Пісках фотокореспондента Сергія Ніколаєва передала співробітникам меморіалу його донька.
Родини загиблих віддавали найдорожчі реліквії, щоб ми знали і пам’ятали. Рефреном виставки стали спогади-заповіти ветеранів Другої світової війни. Ще в 1996 році луганчанин Григорій Погодін написав: «Не приведи Господи, щоб довелося стріляти одне в одного вам, батьки та діди яких розгромили фашизм». Та чи почують та зрозуміють ці слова ті, хто розв’язав цю війну?
Завершує експозицію величезний прозорий куб, ущерть наповнений гільзами різних калібрів, які привезли зі сходу України. Їх тут 6,5 тисячі. Стільки людей, за даними ООН, загинуло в зоні бойових дій на Донбасі. Кожна гільза — це життя окремої людини.
Наталія ДОЛИНА, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»