Наприкінці літа, за три дні до кривавого понеділка під Верховною Радою, скликаю сільських сусідів на обід — річні поминки по батькові. Хвіртки залишаю відчиненими, якщо доведеться тікати від злих псів. Але на відвідинах третього чи четвертого подвір’я розумію, що даремно так переймаюся — ці люди собак не тримають.
Тричі крикнувши «Бабо Ганно!», простую вглиб двору до літньої кухні повз ще добротну хату, у якій ніхто не живе: наші люди на схилі віку оселяються там, де тепліше, тісніше, зручніше, подалі від шляху. Стукаю в одвірок і ще кілька разів викрикую: «Бабо Ганно!» Відчиняю у сінці двері зі словами: «Чи вдома ви?» Дурне запитання — а де ж їй ще бути? Тиша.
Не хочу, але мушу прочинити двері в кухоньку. У ніздрі б’є запах старечої затхлості. Знайомий з дитинства, коли мама давала бідончик зі щойно здоєним молоком і наказувала віднести родичам — бабі Советі чи бабі Теклі. Це навіть не запах, а встояний десятиліттями дух — важкий, неприємно-солодкавий, від якого злегка нудить і паморочиться в голові.
Темно після сонячної вулиці. Чи жива баба? «Бабо Ганно!» З полегшенням зітхаю — на ліжку щось вовтузиться, грубі, немов колоди, темно-сині ноги опускаються на підлогу. Ганна сідає, хоч їй непросто втриматися, щоб поговорити зі мною. Ледь переступивши поріг, кажу, хто я, бо старенькій ось так одразу непросто мене впізнати, переказую мамине запрошення завтра зранку на обід приходити, пропоную принести їй відро свіжої води і ловлю себе на думці, якої соромлюся: якомога швидше звідси піти. Вже краще на спеку, ніж тут.
Баба Ганна стогне, від води відмовляється, каже, що на обід не прийде: «Гнила я вся стала, як мені межи люди?» Ще раз запрошую і з почуттям виконаного обов’язку виходжу надвір.
Минаю занедбані хати — там люди вже повмирали. Ще з півгодини у півтемряві кухоньок вислуховую стогони, бідкання й подяки, що їх не забули запросити. Для 80-річних удів (удівців значно менше, бо сільські чоловіки не порушують загальнонаціональної статистики й помирають раніше від дружин) важливо, що їх ще пам’ятають і кудись кличуть.
У такі моменти, здається, починаю розуміти самотніх пенсіонерів, які за кілограм гречки і 20 гривень ладні за дідька лисого голосувати. Розуміти, а не виправдовувати. Ось валяєшся ти тижнями, місяцями, роками на лежанці, мучишся від немочі, хвороб і старості. Ні апетиту, ні інших колишніх здорових бажань, телевізор і радіо не тішать, діти-онуки, у кого вони є, приїжджають рідко, хіба що поштарка пенсію принесе, та ще сусіди на поминальний обід покличуть. Задихаєшся, тиск стрибає, в голові гуде, руки-ноги пухнуть…
Аж тут з’являються жіночки від кандидата в депутати (бандита і злодія, якому самому не хочеться нюхати пропахлі старечим потом простирадла і білизну, тому іншим за це платить) і починають цокотіти, за кого слід голосувати. Пенсіонерка розчулюється вже від самого факту, що її хату не минули, а тут ще тобі і літр олії, і якась крупа, і «канхвети вкусні», і календарики різнокольорові. Усе це акуратненько складене в поліетиленовий пакет з портретом гарного повненького чоловіка — того самого кандидата.
Сентиментальна бабця на мить забуває про хвороби, збадьорюється і розпливається в подяках: «Спасіба, дорогенькі мої! Дай Боже здоровля вам і вашим діткам! І діпутата нашого хай береже Господь, що не забуває бабу стару!» А жіночки все тра-та-та і тра-та-та про те, що пенсія зросте, субсидію оформлять, соцслужби потурбуються. І коли скриньку для бюлетенів додому принесуть, бабуся вже знає, за кого голосувати. Крім вдячності, на неї тисне почуття відповідальності. Її ж так вчили — добром на добро відповідати. Це й на тому світі зарахується.
Таких бабусь півсела. Їх не раз ось так дурили, та вони чим старіші стають, тим довірливіші. Бо хоч що кажи, а приємно, коли до тебе приходять, цікавляться життям-буттям, припрошують і вихваляють, що ви ще ого-го які, і молодцюватий дідок вас обов’язково засватає. Бабуся сором’язливо на те усміхається, хоч не дуже й вірить. Вона не здогадується, що в короткому непевному щасті чимось схожа на Проню Прокопівну, бо в цей час десь шкірить міцні білі зуби політичний Голохвастов з принесеного пакета: «А мені ж ваших голосів тільки й треба!»
…Наступного дня вранці сходяться старенькі на поминальний обід. Це теж треба бачити. Повільно сповзаються. Навіть баба Ганна передумала й придибала з паличкою — таки подолала дистанцію 200 метрів. А баба Маруся, якій удвічі ближче, опирається аж на дві палички. Виставить одну опору вперед — зробить крок, пересуне другу тичку — крок іншою ногою. Старенькі спочатку простують до хати, щоб послухати чоловіка, який читає Святе письмо, а вже потім виходять на подвір’я і розсідаються за виставленими в тіні, під виноградом, столами.
Їдять неспішно, обережно шамкаючи беззубими ротами, від горілки-вина або відмовляються, або відміряють мітки в стаканчиках порепаними від праці пальцями: «Отако тільки, капіньочку». Наприкінці обіду цілують калач з поминального подаяння і помаленьку розходяться. Це для них подія: вийти на люди. Кожен раз — як останній.
А невдовзі нові вибори, тож чекай подаяння вже від кандидатів у депутати. Тих, для кого головне — голос, а потім шукай вітру в полі.
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»