ВРАЖЕННЯ
Якби-то до деяких українських святинь можна було літати низько над землею…
Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»
Нещодавно вирішив пуститися берега і побувати в місцях, де відбуватиметься футбольне свято Євро-2012, конкретніше — на Донбасі. Але не спортивний чи простий інтерес були тому причиною. Сімейна дата — 35 років відтоді, як вирішили ми з дружиною жити під однією лампочкою.
Проте судженій такий задум спершу до душі не припав. Мої виписування вензелів шляхами славної області, різкі гальмування в спробі оминути бодай кілька ям із тих, що рясніли перед очима і нагадували результати якогось бісівського бомбардування, клацання зубами після того, як колеса провалювалися в черговий недогляд шляховиків, лірики додати не могли. Радше викликали бажання жінки розповісти все, що вона стосовно мене накопичила за ці довгі подружні роки. Що?правда, до розлучення не дійшло, адже кінцевий пункт подорожі не лише примирив нас, а й наповнив душі світлом і благодаттю…
Спершу хай-тек, а потім хай так
Вирішили ми побувати у хваленій багатьма і загадковій Святогірській лаврі. Загадковій хоча б тому, що мало хто зі знайомих у ній бував. Так ото: багато чули, але не бачили. Тож рушили на автомобілі з пункту, де дуже давно розписувалися: селища Покровського на Дніпропетровщині. Проїхавши без особливого задоволення кілометрів із сімдесят вельми вже понівеченою трасою (ще не знали, що на нас чекає попереду) Донецьк — Запоріжжя, опинилися в Костянтинополі. Ні, до Царграда він якщо й має певний стосунок, то лише тому, що й тут без греків не обійшлося. А загалом таку уславлену назву має одне із сіл Великоновосілківського району Донеччини.
Знаючи, що карти та путівники зазвичай підбріхують, заручився порадами бувалих водіїв. Вони підказали, що саме у Костянтинополі слід звернути ліворуч, щоб дістатися Червоноармійська, далі Костянтинівки, Дружківки, Краматорська, Слов’янська і вже потім — омріяного нами Святогірська. Щоправда, щодо кілометражу були різні думки: хтось казав 230, а інші — понад 300 км. Перше припущення виявилось майже істинним.
Ці подробиці наводжу неспроста. Уявляєте — понад 200 км суцільної ями, злегка покритої асфальтом! Траплялися непогані ділянки шляху, однак такими вони були років зо три тому. А нині ці колись пристойні траси покрилися слабко видимими з водійського місця ямами. Тільки розігнався, як колесо вскакує у вибоїну. Хай уже краще суцільні ями — там знаєш, що за перевищення швидкості тебе ДАІ не зупинить…
Водії-порадники попереджали, що той поворот ліворуч у Костянтинополі потрібно не про∂авити. Я навіть сонцезахисні окуляри зняв, щоб краще бачити. Де ж той чортів поворот! І нікого спитати, бо їдемо вранці. Не витримавши, просто скеровую ліворуч, тільки-но з’явився більш-менш пристойний поворот. І бачу перед собою жіночку невизначеного віку.
«Добридень!» — вітаюся.
«Здрась!» — чую у відповідь.
«Не підкажете, чи доїду я до Червоноармійська цією дорогою?» — запитую в надії, що жінка має в сім’ї водія.
«Красноармейска? Да, по главной и никуда не сворачивайте. Поселок Шевченко будет, а за ним уже и Красноармейск».
«Дякую! Може, підкажете, як дорога?
«Вы вроде не знаете, какие наши дороги!»
«Ну, знаєте, наші дороги вже різні бувають…»
«Наши» — значит донецкие».
«Ні, не доводилося».
Після цього я помітив на обличчі жінки чи то сардонічну посмішку, чи то вираз зловтіхи. Мовляв, бач який прищ знайшовся, звик гарними шляхами пересуватися! Зараз дізнаєшся, почім воно фунт лиха! Але я бажаю жінці краси та добра і тисну на педаль газу. Щоб одразу вдарити по гальмах — попереду глибока вирва, закидана битою цеглою… І така свистопляска довгих чотири години! Розігнався до 40–60 — гальма. Дорога погіршувалася в міру того, як ми перетинали область у поперечній її частині, просуваючись на північний схід. Пік бездоріжжя застав нас у Костянтинівці. Тим паче, що я збився з об’їзного шляху й пробирався через місто.
Аби відпочили щелепи, виходжу з автомобіля, зупинившись біля групи таксистів, які травлять анекдоти.
«Хлопці, я до Святогірська доберусь цією дорогою?»
Один дивиться на мій автомобіль, щоб пожартувати:
«Ходова у вас має бути гарною, то доїдете».
Мужики регочуть, вивчаючи мою професорську зовнішність.
«Я хотів запитати, чи по тих ямах доїду?»
«Трохи вас занесло, але правильно їдете. Головної притримуйтесь — і все буде в ажурі».
«Та знаків же немає. Як визначити, головна чи другорядна?»
«Он же перед вами знак!»
«Та на ньому ж нічого не видно. Трикутник тобі та й усе…»
«А ви придивіться, придивіться. Бачите? Вам зараз ліворуч треба».
«Хлопці, а як же з такими дорогами та знаками будете Євро-2012 зустрічати? Тут же Донецьк у вас під боком».
«Хай вони турбуються. Нас не питають», — сказав один таксист.
«Вони зразу сказали «буде хай-тек», а потім, коли розікрали виділені гроші, вирішили, що краще «хай так», — сказав другий, викликавши новий вибух сміху товаришів. Ми також усміхнулися, бо жарт виявився не тільки дотепним, а й не позбавленим гри інтелекту.
Далі, в Краматорську, я на міській вулиці не збився, тому дорога здалася кращою. Так само і в Слов’янську. Щоправда, разів із десять у ями влітав. Обережно поглядав у бік дорогої попутниці та знову набирав швидкість. Отак з Божою допомогою ми й дісталися Святих Гір.
Стань християнином
Дивно, та щойно вийшли з автомобіля, розім’ялися, вдихаючи свіже повітря та милуючись панорамою Свято-Успенської Святогірської лаври, як утома і роздратування кудись поділися. Все те, що ми годин зо п’ять переживали досі, здалося нікчемним і не вартим нервів.
Ми спокійними, ніби ситий лев, були навіть тоді, як даішники свідомо загнали нас на платну стоянку (20 грн незалежно від часу перебування), хоч поряд було місць — хоч відбавляй. Врівноважено сприйняли й те, що двоє охоронців у козацьких строях при вході до лаври зідрали з нас сім гривень за те, що нав’язали дружині якусь накидку поверх цілком пристойних чорних брюк. «Жінкам сюди можна лише в спідницях або платтях», — буркнув один. «Тут чоловічий монастир», — без усмішки додав другий.
Кажу ж, що на серці й на душі було легко й піднесено. Зізнаюся, що від місцевих суто візуальних красот мурашки бігали весь час. Бані церковних споруд, величне зображення Пресвятої Богородиці, Успенський собор, Покровська церква, крейдяні печери та церква Святителя Миколая над ними, що приліпилася просто до скелі, — все це гармоніювало з прекрасним річищем Сіверського Дінця. Саме тут він спокійно розливався поміж крутого правого та пологого лівого берегів і ніби застигав.
Далі більше. Хотілося піднятися до верхньої церкви, але ми запізнилися, бо чергова група екс?курсантів уже зайшла в печери, через які й здійснювався короткий перехід до церкви Святителя Миколая високо над Дінцем. Залишалася довга дорога, серпантин. Один із ченців, якого ми запитали, порадив радше дочекатися чергової групи. «Бо вам потрібно кілометрів зо три йти нагору й нагору», — із сумнівом поглянув він на мої сиві скроні.
Однак ми з дружиною ступали легко, ніби й не було підйому. Не пекло перше весняне сонце. Не було перепаду висот. Просто милувалися молоденькими листочками на деревах, слухали спів пташок і піднімалися. Доки не досягли верхньої точки.
Й отут раптом я, поглянувши через отвори дзвіниці вниз, відчув… Ні, це було не звичне запаморочення. Бо висоти я ніколи не боявся. Це був ейфорійний стан, коли, здається, махни руками — і полетиш. Я навіть відступив далі від краю, бо річка якось погрозливо блищала глибоко внизу. «Що це зі мною? — подумалося. — Запеклий атеїст радянського вишколу раптом відчуває якісь містичні речі. Отакої!»
Потім ми так само легко спустилися донизу. А там на нас чекала чергова дуже бентежна (мурашки звично побігли між лопатками) річ. Ми зайшли до Успенського собору і заклякли на місці. Бо внутрішній простір храму, великі й дуже урочисті ікони, ряд саркофагів із мощами святих — усе це змусило нас пережити піднесення.
Скажу щиро, що досі був у своїх уподобаннях на боці католицьких храмів. Маю на увазі їх архітектурний злет у височину. Варто пригадати Дуомо в Мілані, храм святого Стефана у Відні чи, тим паче, Саграда Фаміліа в Барселоні, як зрозумієш, що право?славні храми якщо й виграють, то не в цьому. Не устремлінням у небо. Але Успенський собор Святогірської лаври похитнув моє переконання. Він справді величний і ніби піднімає тебе у височінь.
Коли ми вийшли із собору, помітили групу екскурсантів, які разом із гідом слухали ченця. А той казав, поглядаючи на чорного джипа, що мало не в’їхав у стіну, а потім викинув із свого черева чоловіка з короткою зачіскою й даму з високою копицею волосся.
«Що значить — модно чи не модно бути християнином? Ви кажете страшні речі. Бо мода — це тимчасовість. Тож християнином потрібно бути. Але спершу стати ним. Щоб повсякчас дотримуватися канонів, а не зовнішніх атрибутів». Після цих слів чернець щиро усміхнувся і пішов у своїх справах. Але зупинився і повернувся до всіх нас. «Там у соборі є звернення братії Почаївської лаври до мирян. Прочитайте — тими словами багато сказано. І про християнство, і про чистоту віри. Прочитайте».
Чи гріх — комерція у святих стінах
Святі Гори відвідали ми під час поминальних днів. Тому ще дорогою туди готувалися до велелюддя у лаврі. Однак відвідувачів майже не було. В усякому разі, поодинокі туристи аж ніяк не могли викликати аналогію з хаджем мусульман до Мекки. Навіть дивувалися: може, десь у печерах поховалися? Але ні.
У чому річ? Може братія Свято-Успенської Святогірської лаври проти комерції на своїй території? Адже жодним приладом не просвітиш кожного, щоб пересвідчитися, у нього глибока віра чи інтерес, пов’язаний з придбанням зокрема сувенірів. Виявилося, що навпаки. Братія не заперечує, однак закликає відвідувачів не втрачати людську подобу. Скажімо, не відколупувати шматки стін для сувенірів. Не нищити чудову навколишню природу.
До речі, про природу. Коли піднімалися серпантином до церкви Миколая, звернули увагу на один-єдиний щит із таким написом: «Природа — Боже творіння. Коли ми нищимо її, робимо замах на самого Творця». Настільки прозора логіка! І як переконливо сказане звучить серед цих неземних красот!
Тож ще про туризм. Ченці Святогірської лаври не заперечують не тільки відвідувати їхню обитель, а й закликають розвивати культуру паломництва. Що це означає? А все. Починаючи від якості під’їзних шляхів і закінчуючи відповідним набором церковних атрибутів та сувенірів у лаврських магазинчиках. Не зайве організувати тут також відповідну систему харчування, бо підігріті пиріжки сумнівної якості, які довелося куштувати, — це явно не світовий харчовий сервіс. А ось щодо шляхів, то останні кілометрів двадцять від Слов’янська до Святогірська, правду кажучи, дуже порадували. Сучасна дорога, де не те що ямок — нерівностей немає. Але ж дорога до храму — це не лише короткий відрізок біля нього…
Однак життя саме вносить корективи. Доки ми, господарі, гадаємо, як зробити Святогірську лавру місцем паломництва християн, іновірці залюбки її відвідують. Коли ми піднімалися серпантином, зустріли чималу групу арабів. Щоправда, вони чомусь лазили по деревах, аби сфотографуватися. Але ми дали цьому пояснення: піски Аравії — і раптом наші райські кущі. Навіть якщо два університети світу закінчив, на дерево полізеш…
Нам повідомили, що таких груп стає дедалі більше. Ніби на підтвердження цих слів помітили двох темношкірих красунь, яким хлопці в козацьких лаштунках «втюхували» накидки.
…«Тобі не здалося, що дорога назад була кращою?» — запитала мене дружина, коли я вже в Покровському заглушив двигун. Поглянув на неї, чи, бува, не знущається? Ні. Вона говорила цілком серйозно. «Я взагалі не звертав уваги, яка вона, дорога назад», — відповів їй.