Від календарної дати — до свята

70 РОКІВ ТОМУ НОВИЙ РІК СТАВ ВИХІДНИМ ДНЕМ У СРСР

ТРАДИЦІЯ. Більшовики так старанно викорінювали «релігійний» дурман, що заодно з Різдвом Христовим та новорічними ялинками скасували навіть святкування Нового року. Вперше дата зміни років отримала статус вихідного дня 1 січня 1947-го. В радянській заідеологізованій імперії вона стала єдиним святом, яке можна було відзначити в колі родини і друзів, а не на першотравневій чи жовтневій демонстраціях.

 

135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРИ ЕКСТЕР

Фонтан талантів амазонки авангарду

ПОСТАТЬ. Роботи Пабло Пікассо відомі всім. Однак мало хто знає, що визнаний лідер французьких кубістів на початку своєї творчості був прибічником стриманої кольорової гами, і лише після знайомства з Олександрою Екстер, яка приїхала з Києва до Парижа навчатися живопису, картини метра авангарду вибухнули розмаїттям барв.

Не менші заслуги нашої землячки у створенні напрочуд популярного на початку 1920-х мистецького стилю арт-деко, батьківщиною якого вважають Францію і який характеризується, за твердженням довідників та енциклопедій, «багатством кольорів та щедрістю орнаментів». До речі, навіть скандальний і начебто суперсучасний боді-арт започаткувала Олександра Екстер у своєму рідному Києві, де художниця розмальовувала оголені частини тіл актрис, які грали в авангардистських п’єсах.

Віддаючи належне столичним театрам Санкт-Петербурга і Москви, не забуваймо, що, за визнанням Станіславського, російські зірки сцени переймали досвід акторів українського театру корифеїв. Згодом вже з легкої руки Олександри Екстер відбулася справжня революція класичної театральної сценографії, коли на зміну звичним декораціям уперше прийшли різноманітні помости, трапи, рухомі конструкції. Це дало змогу акторам і режисерам використовувати не лише площину, а весь об’єм сцени.

Донині актуальним залишається заклик, виголошений нашою землячкою влітку 1918 року на Першому всеукраїнському з’їзді діячів культури: «Побільше творчості, поменше провінційності». Саме тоді Екстер заявила, що в сучасному театрі навіть електромонтер стає співпостановником п’єс, бо світло на сцені потрібне не лише для її освітлення, а може і має стати об’єктом драматичної дії. Відтак вітчизною світлових ефектів та перетворення освітлювача на повноправного режисера світла можна вважати Київ, а хрещеною матір’ю цієї революційної новації — видатну українку, про яку цілком заслужено говорили, що вона «Пікассо сценографії».

Не зайве нагадати, що батько Олександри Григорович (таким було її дівоче прізвище) — білорус за національністю, а мати — грекиня. Народилася майбутня художниця в нині польському Білостоці, однак вважала себе українкою. Причому як за вихованням, бо її дитинство і юність минули у Києві, так і за мистецьким світосприйняттям.

Олександра Григорович вчилася малювати у заснованому Миколою Мурашком Київському художньому училищі, де її наставником був видатний майстер українського жанрового живопису Микола Пимоненко. Зрозуміло, що знаний метр ніколи не був авангардистом, але саме прищеплена ним своїм учням любов до суто національного колориту і буйства фарб, притаманних народному образотворчому мистецтву, відчувається у роботах Екстер. Їй вдалося гармонійно поєднати щедрість кольорів українських орнаментів із пошуками кращих майстрів кубізму, експресіонізму, футуризму Парижа.

Причому йдеться не лише про вже згадуваний вплив Олександри Екстер на творчість Пабло Пікассо. Після повернення з Парижа до Києва молода художниця показала привезені нею репродукції картин французьких експресіоністів своїм колегам по навчанню в Київському художньому училищі — Олександру Богомазову і Абраму Маневичу, після чого вони перейнялися новим мистецьким напрямом, ставши його визнаними метрами.

Добрими знайомими видатної мисткині, яка фактично стала засновницею українського кубо-футуризму, були Олександр Архипенко і Давид Бурлюк. Кожен з них заслуговує окремої розповіді, але найважливіше те, що, як стверджувала Анна Ахматова, саме з мистецької школи Екстер «вийшли всі ліві художники Києва».

Не меншої поваги заслуговує ініціатива вже знаної художниці зі створення у селах Вербівка на Черкащині та Скопці на Київщині артілей, в яких в оформленні традиційних народних килимів і розписі гончарних виробів поєднували українські орнаменти і футуристичні елементи. До речі, навіть легендарна скульпторка Мухіна, композиція якої «Робітник і колгоспниця» є одним із символів радянської епохи, вважала себе ученицею Екстер. Вона відвідувала її в Парижі, де видатна мисткиня оселилася після еміграції з СРСР.

Уже викладачем паризької Академії сучасного мистецтва наша землячка запам’яталася своїм вихованцям тим, що «блискуче викладає, але дратує тим, що часто згадує Україну, яку ніхто не знає». Навряд чи варто дивуватися французам, якщо ми самі донині не знаємо, чим завдячує світ українцям загалом і Екстер зокрема.

 

180 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕФАНА КУЛЬЖЕНКА

 Людина, яка довела: книжка вигідніша за горілку

ОСОБИСТІСТЬ. Чимало українців упевнені, що першою грошовою одиницею УНР була гривня. Однак за аналогією з 1991 роком, коли ще навіть до офіційного розвалу СРСР «братська» Росія перестала забезпечувати Україну готівковими рублями, наприкінці 1917 року на той час ще українська автономія теж залишилася без паперових грошей. Вимушеним виходом став випуск власних державних кредитних білетів, офіційно названих карбованцями, які виходили у світ з найкращої тоді на українських теренах друкарні Василя Кульженка в Києві.

Вона дісталася у спадок сину від батька — Стефана Кульженка, який розпочав свою підприємницьку справу з нуля. Дванадцятирічний підліток, прадід якого колись у складі козацької делегації їздив у далекий Санкт-Петербург до Катерини ІІ обстоювати інтереси України, із простої цікавості зайшов до магазину-друкарні на Хрещатику і назавжди став фанатом високого мистецтва книгодрукування. На той час юний Стефан уже втратив матір, а батько, який торгував горілкою, не витримав жорсткої конкуренції із значно талановитішими у цій справі корчмарями-євреями.

За сім років, проведених на правах учня у київській друкарні угорця Вальнера, хлопець досконало освоїв тонкощі професії і за дорученням наставника почав нав?чати роботі на новітній машині швидкого друку ченців із лаврської друкарні. Однак, за традиціями того часу, учні працювали у свого майстра безкоштовно, отримуючи за роботу лише харчі та одяг. Отож нескладно уявити, якою каторжною працею стало заснування власної справи для Стефана Кульженка.

Машиніст-друкар, літогаф, управляючий друкарні Сементовського, яка спеціалізувалася на випуску ілюстрованих альбомів — усе це сходинки спочатку до оренди невеликої друкарні, для якої Кульженко власним коштом придбав небачену тоді у вітчизняних друкувальних майстернях парову машину потужністю чотири кінські сили. Вона замінила працю низькооплачуваних чорноробів-корбокрутів, які приводили в дію механізми друкарських машин.

Саме застосування найновішої техніки та людяне ставлення до найманих працівників стали головними секретами розквіту книговидавничого бізнесу Кульженка, що виявився значно вигіднішим, ніж торгівля горілкою. Красномовний факт: у 1905 році в спеціально збудованій друкарні вже трудилися три сотні робітників, тимчасом як навіть на знаменитому «Арсеналі» — лише втричі більше.

Кульженка заслужено називали некоронованим королем друкарської справи, а видані в Києві книжки та альбоми відзначалися найвищими нагородами спеціалізованих виставок Російської імперії. Розкішні та гарно ілюстровані видання «Киев теперь и прежде», «Собор св. Владимира в Киеве», «История искусств» донині шедеври вітчизняного книговидання.

Не меншої поваги заслуговують скромніші на вигляд «Казки Андерсена» в українському перекладі Михайла Старицького з ілюстраціями Миколи Мурашка, видані за два роки до Емського указу про заборону книг на «малоросійськом нарєчії». Виявом справжньої мужності та патріотизму стала збірка «На вічну пам’ять Котляревському», що побачила світ у друкарні Кульженка 1904 року до сторіччя смерті творця безсмертної «Енеїди», вшанування пам’яті якого вважалось у царській імперії виявом сепаратизму. Отож у видатного книговидавця не гріх повчитись як успішному веденню бізнесу, так і любові до рідного краю.

 

65-РІЧЧЯ ПЕРШОЇ ТЕЛЕПЕРЕДАЧІ В ОДЕСІ

Говорить і показує перлина біля моря

ГОРДІСТЬ. Офіційно вважається, що третім телецентром після Москви і Ленінграда став Київ, де 5 і 6 листопада 1951 року відбувся ефірний показ двох кінофільмів, а 7 листопада –— перша в СРСР пряма трансляція військового параду і демонстрації на честь чергової річниці Жовтня. Однак регулярні телепередачі тривалістю всього 1,5—2 години двічі на тиждень у Києві почали дивитися лише з травня 1952 року.

Натомість перший в Україні аматорський телецентр електронного телебачення запрацював у Харкові з 1 лютого 1951 року. На цю подію відреагував сам Сталін. Він заявив, що «Московський телецентр купувала вся країна (обладнання там було імпортне), Ленінградський будувала вся країна, а у Харкові умільці своїми руками побудували телебачення».

Вже 6 січня 1952 року відбулася перша публічна телепередача в Одесі з аматорського телецентру, створеного в місцевому інституті зв’язку. Спочатку мовлення йшло в ефір з дерев’яної щогли-антени на даху електротехнічного вишу, яку згодом замінили на металеву конструкцію. Висота цієї імпровізованої телевежі з урахуванням будівлі-основи сягала 40 метрів, що дало змогу перетворити експериментальний інститутський телецентр на загальноміський та офіційно включити Одесу до міст, де запрацювало телебачення. 

Матеріал підготував віктор ШПАК,
Урядовий кур’єр (фото надано автором)