80-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ ОЛІМПІАДИ У БЕРЛІНІ

ГАНЬБА. Тривалий час ігри 1936 року залишались найбільш ганебною сторінкою історії Олімпіад. Переміг не спорт, а толерантність до нацизму, в результаті чого заклики бойкотувати свято спорту в Берліні проігнорували. Згодом дійшло до того, що футболісти Великобританії 1938 року перед початком матчу на олімпійському стадіоні Берліна витягли руки у нацистському вітанні «хайль Гітлер».

Великобританії, чиї футболісти «толерантно» вітали Гітлера і одурманених ним німців на олімпійському стадіоні Берліна, дорого обійшлася спроба умиротворення нацизму.

Нині на зміну Третьому рейху прийшла Росія, доводячи, що міждержавні кордони й антидопінгові правила спорту для країни-агресора нічого не означають.

10 РОКІВ ПІДПИСАННЯ ЮЩЕНКОМ І ЯНУКОВИЧЕМ УНІВЕРСАЛУ

Дорогою «добрих намірів» — до пекла

УРОК. З «Універсалу національної єдності», підписаного тодішніми Президентом Ющенком, Головою Верховної Ради Морозом, Прем’єр-міністром Єхануровим та лідерами регіоналів Януковичем, соціалістів Цушком, комуністів Симоненком і вже збанкрутілої на той час «Нашої України» Безсмертним, розпочався шлях України до кривавої диктатури, яку вдалося не допустити завдяки Революції гідності та ціною життів Героїв Небесної Сотні.

Із часом дедалі очевидніше, що йшлося не про національну єдність, а підлу змову тодішньої влади з кількома маргінальними партіями, представників яких нині нема у Верховній Раді. Наступного дня після підписання універсалу нардепи проголосували за призначення Віктора Януковича Прем’єр-міністром України. Це повідомлення шокувало не лише українців, які, ризикуючи всім, ще півтора року тому протестували на Майданах проти фальсифікації виборів, а й весь демократичний світ. Ніхто при здоровому глузді не міг зрозуміти, як замовник і організатор масштабних маніпуляцій народного волевиявлення замість тюрми опинився у кріслі керівника уряду.

Реванш «синьо-білих» ознаменувався «чистками» в армії й правоохоронних органах. Завданням судів, міліції, прокуратури став не захист закону, а безмежних апетитів «сім’ї».

Однак «господарі життя» не врахували, що українці завжди знайдуть спосіб розв’язання проблеми легітимності влади та соціальної справедливості. Питання лише в тому, чи варто доводити до цього народ, який кров’ю і життями кращих синів і дочок оплачує «добрі наміри» збанкрутілих вождів.

75-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ ОДЕСИ

Блокадна епопея «перлини біля моря»

ПОДВИГ. Далеко не кожен правильно відповість на просте запитання: від кого захищали Одесу в 1941 році? Зазвичай відповідають, що від німців чи у кращому разі фашистів, якими називали послідовників Муссоліні, а прибічники Гітлера були нацистами. Та гітлерівські війська на той час під «перлиною біля моря» фактично не воювали, бо Одещина, значна частина Миколаївщини та південь Вінниччини входили до румунської зони окупації.

Щоденник начальника штабу сухопутних військ Німеччини Гальдера засвідчує, що у Берліні на початку оборони Одеси більше вболівали за захисників міста, ніж за союзників-румунів. Мотиви були суто прагматичними, бо гітлерівці сподівалися, що зосереджені тут частини Червоної армії повністю знищать і вони вже не повернуться на німецько-радянський фронт.

Захоплені у румунів гармати, які провезли вулицями Одеси, засвідчили, що погано озброєні захисники міста навчилися громити набагато численнішого ворога.

Проте вище військове керівництво СРСР планувало перенести бойові дії на територію Румунії, а тому порт Одеси мав стати стратегічною базою постачання у майбутньому наступі. Однак до 5 серпня, коли розпочалась оборона міста, сподівання на переможну війну «малою кров’ю на чужій території» зазнали краху. Після евакуації з Одеси найпотужніших промислових підприємств та виходу 13 серпня ворожих військ поблизу Коблевого на Чорноморське узбережжя в утриманні фактично блокованого міста «будь-якою ціною», як вимагали директиви Ставки, вже не було особливої потреби.

Це підтверджує навіть те, що аж до середини вересня до Одеси не відправили жодної додаткової радянської дивізії. Отож керівників оборони зобов’язали опиратися виключно на «сили місцевого населення, засоби і можливості міста». Його захисникам протистояли спочатку 8 піхотних дивізій та дві кавалерійські бригади румунів, а згодом вже 18 дивізій.

Звісно, велетенський внесок в оборону міста зробив Чорноморський флот. Кораблі вдень і вночі вели артилерійський вогонь по супротивникові, загони моряків-добровольців доставляли морським шляхом із Севастополя до Одеси. Однак двом піхотним і одній кавалерійській дивізіям катастрофічно бракувало особового складу. Отож спершу на заміну вбитим і пораненим ставали матроси і бійці тилових підрозділів, що дислокувались у місті, а згодом головним джерелом поповнень стали ополченці. Саме з них на початку вересня сформовано 421-шу стрілецьку дивізію, яка, не маючи власної артилерії, протистояла ворогу.

Одеситам і матросам-чорноморцям, що як звичайна піхота йшли у бій, не бракувало мужності. Та катастрофічно не вистачало звичайнісінької стрілецької зброї, якої, на відміну від набоїв і снарядів, не було в потрібних обсягах на флотських складах у Севастополі. Нині вже широко відомо про одеські саморобні танки НИ («На испуг»), виготовлені з обшитих сталевими листами гусеничних тракторів. Мало хто знає, що навіть гранати в Одесі були з консервних бляшанок, обмотаних шаром триміліметрового дроту, а в окопах стояли півтори сотні саморобних мортир, які стріляли на відстань до 200 метрів зарядом з дрібного металобрухту і камінців.

Та найстрашніше, що у бій часто доводилося йти голіруч. В одеському полку народного ополчення, на базі якого згодом сформували 421-шу стрілецьку дивізію, лише половина з півтори тисячі бійців мали гвинтівки.

Ситуація не змінилась на краще навіть тоді, коли в Одесу стали присилати поповнення з «великої землі». Мобілізованих привозили без зброї, вони не мали навичок користування нею. Навчання обмежувалося тим, що на привалах дорогою з порту на передову бійцям розказували і показували, як стріляти із гвинтівки і користуватись одеськими гранатами.

Взірцем героїзму і жертовності став бій понад двох сотень шахтарів з Донбасу, яких, озброївши саперними лопатками, кинджалами і гранатами кустарного виробництва, кинули у бій, щоб не дати ворогу захопити великокаліберну стаціонарну артилерійську батарею берегової оборони. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що їхній подвиг був марним. Та гріх і сором, що досі ніхто не знає імен цих героїв, рідним яких відправили не похоронки, а повідомлення про тих, хто пропав безвісти.

Ще гірше було налагоджено облік ополченців і мобілізованих одеситів, у результаті чого офіційно вважається, що в Одеській оборонній операції полягли лише 16,5 тисячі бійців і моряків, а втрати ворога, що атакував, становили 160 тисяч осіб.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮЛІЇ СОЛНЦЕВОЇ

«Папіросниця з Моссельпрому» для Довженка

ТОТАЛІТАРИЗМ. За день до загибелі Володимир Маяковський зустрівся з Довженком. За спогадами видатного кінорежисера, обоє «в тяжкому душевному стані. Я — з приводу звірювань, учинених у відношенні до моєї «Землі», він — знесилений бездарами і пройдами. «Заходьте завтра до мене вдень, порадимось, може удасться створити хоч невеличку групу творців на захист мистецтва, бо те, що діється навколо, — це нестерпне». Я обіцяв прийти. На другий день, збираючись до нього з Юлею, я почув моторошну новину».

Після цього одкровення вже не дуже віриться, що Маяковський скоїв самогубство, а не його підступно вбито. Тим більше, що обоє великих митців перебували під недремним (у прямому значенні) контролем спецслужб. «Найбільшим поетом нашої доби», яким вважав Маяковського Довженко, опікувалася Ліля Брик, яка згодом немов перехідний червоний прапор дісталася героєві розв’язаної більшовиками громадянської війни та організаторові червоного козацтва Віталієві Примакову, знищеному 1937 року в сталінських катівнях. Натомість невсипуща «агент Юлька», особу якої пов’язують із Солнцевою, доповідала, що «во сне Довженко разговаривает по-украински».

Юлія Солнцева опікувалася, захищала і по-своєму любила Довженка, а в післясталінські часи чимало зробила для популяризації його імені.

Мало хто знає, що дружина видатного кіномитця, яка насправді офіційно стала такою буквально за рік до його смерті, тривалий час працювала особистим секретарем Маяковського і навіть записала під його диктовку текст колись знаменитої поеми «150 000 000». Попри російське прізвище і відгуки про неї як про переповнену «великодержавною ненавистю російську шовіністку», батько Солнцевої — українець за походженням. Отож вибір саме її для нагляду за Довженком, якщо вона справді була «Юлькою», з погляду спецслужб цілком обгрунтований.

До речі, за радянських часів «обліко морале», яке знайшло відображення навіть у знаменитій кінокомедії «Діамантова рука» ще одного етнічного українця Леоніда Гайдая, контролювали вкрай прискіпливо. Однак фактичну співмешканку Довженка, який аж до 1955 року був офіційно одруженим з іншою жінкою, скрізь називали дружиною кінорежисера. Її 1930 року безперешкодно відпустили у п’ятимісячну весільну подорож «для вивчення техніки і практики звукового кіно» у Німеччині, Чехословаччині, Франції й Англії.

До знайомства з Довженком Солнцева вже знялась у популярних кінокартинах «Аеліта» і «Папіросниця з Моссельпрому», встигла побути у шлюбі та входила до мистецького бомонду Москви. Однак на перше запрошення переїхала на роботу на Одеську кіностудію, де спочатку закрутила роман з начальником сценарного відділу Юрієм Яновським, а невдовзі чи то за власним вибором, чи за вказівкою спецслужб віддала перевагу Довженкові.

Доречно нагадати, що йдеться про повсякденну практику роботи НКВС, коли жінку-агента підкладали під «об’єкти спостереження», як це трапилося з «буревісником революції» Горьким і навіть легендарним Ейнштейном. «Музою» першого стала колишня коханка чекіста Петерса Мура Закревська-Бенкендорф, а другого — Маргарита Коненкова (агент Лукас). Значно трагічніше склалася доля примусово завербованої у сексоти («секретные сотрудники») дружини українського поета Сосюри Марії. За розголошення чоловікові «державної таємниці» про свої доноси на нього її фактично викрали і доправили до ГУЛАГу, звідки вона повернулася вже по смерті Сталіна.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)