ДЕНЬ СІЛЬСЬКОЇ ЖІНКИ
Як селянка Лідія Гловацька у своєму житті втілила американську мрію
Це сьогодні Лідія Гловацька, виконавчий директор сільськогосподарського приватного підприємства «Злагода», що в селі Висоцьк Дубровицького району, впевнено почувається за кермом службової «Ниви»: без коліс, каже, вже й не уявляє свого щоденного життя…
А рівно 33 роки тому, в своїх юних 16, вона вперше прийшла в це село із сусіднього хутора Хилін: приймайте, свекрухо, невісточку!
Любов назавжди
…То було кохання з першого погляду. Вона, дев’ятикласниця Лідія Костюкевич, з великою шкільною сумкою за плечима крокувала знайомою стежкою до школи — йти ж бо було цілих 5 кілометрів. Випадково (а може, й ні?) зустрілася з трактористом, який розкидав добрива на мерзлоталому грунті: на календарі саме завеснів березень. Познайомилися: хлопця звали Олександром, він щойно повернувся з армії й знову сів за кермо свого трактора.
Того самого дня Сашко Гловацький повідомив батьків: «У неділю засилаємо старостів на Хилін. Одружуюся!»
— Як настала неділя, приїхав він до мене на заручини. Я, звісно, розгубилася, — так, ніби це було вчора, розповідає Лідія. — А мама моя взяла та й погодилася: беруть, каже, доню, то йди. Та й відгуляли весілля.
На тому й скінчилася Лідина шкільна наука — розпочалися її життєві університети.
— Свекруха прийняла мене як рідну: що допомогти, що підказати, яку мудру пораду дати… Але дуже вже хотілося мені мати власну хату. У Висоцьку було потужне, знане в районі та в області господарство імені Леніна. Ось його голова Федір Якубович і каже: «Дам я вам хату, якщо підеш до нас у колгосп дояркою”. Я пішла не роздумуючи: вдома ж бо змалку корів доглядала. Щоправда, в господарстві поголів’я ВРХ тоді було майже 3 тисячі — це вам не домашня ферма, — гортає сторінки власної пам’яті Лідія.
Ось так і справлялася вона з тим раннім заміжжям: підводилася раніше за сонце, щоб приготувати чоловікові їсти (скільки ж то світанків зустріла за своє життя!), вдень працювала на фермі, а ввечері чимдуж бігла за шкільну лаву — десятирічку закінчувала вже у «вечірці». А коли отримала атестат, повезла документи в Мирогощанський аграрний технікум: заочно вчилася на зоотехніка, адже їхнє поліське господарство завжди спеціалізувалося на тваринництві.
Федір Якубович свого слова дотримав: Гловацькі першими одержали новий колгоспний будинок — як молода сім’я, що сумлінно працює на селі.
Життя ж тим часом тривало: в 19 Лідія народила сина Івана, у 20 — Степана, у 23 — донечку Олесю. Адже живуть вони в тих мальовничих місцях, поблизу яких писав Купрін свою незабутню «Олесю»…
Разом із досвідом материнства вона зростала професійно, і ось Федір Якубович уже довіряє Ліді завідувати все тією ж, немаленькою, фермою. І стає вона тоді Лідією Григорівною…
До речі, ферма ця немаленька й сьогодні: в СПП «Злагода», що є правонаступником попереднього господарства, нині приблизно тисяча голів ВРХ, господарство дає роботу добрій сотні селян і тримається на плаву інколи, здається, з останніх сил. Ні для кого ж бо не секрет, що важка селянська праця нині неприбуткова. А що вже казати про Полісся, про його збіднені піщані грунти, які 25 років тому обпалив своїм крилом Чорнобиль. Втім, бідність і багатство тут, здається, ходять зовсім поряд: не дав Бог поліщукам родючих чорноземів, зате дав надзвичайно відкриті та щирі серця, які залюбки поділяться з тобою, здавалося б, останнім…
А для онуків директор «Злагоди» просто улюблена бабуся Ліда. Фото автора
Випробування на міцність
— У дев’яності, було, ми з відром солярки їздили від ферми до ферми — щоб хоч корів подоїти. Але господарство зберегли. І сьогодні тут працює майже сотня моїх земляків, які годують свої родини, мають певну соціальну стабільність. Ось тільки праця наша селянська, на жаль, не цінується: на початку року молоко по гривні вісімдесят за літр приймали — а літр квасу влітку до 5 гривень коштує! Ні, тут таки треба нашим державним мужам щось кардинально вирішувати!
…Але навіть за такого диспаритету цін вона не мала морального права на те, щоб рідна нива, з якою зрослася з дитинства, чортополохом заростала. Тому на початку року уклали-таки з людьми договори на оренду паїв та й посіяли на них, а ще на землях запасу сільської ради овес — усього 55 га. Через зміни в земельному законодавстві тих договорів не зареєстрували ні в земельному управлінні, ні в сільській раді. Отож поки овес у колос вбивався, в районній прокуратурі часу не гаяли: підвели Лідію під кримінал. Мовляв, із корисливих мотивів, зумисне, на шкоду державі вона землю засіяла. І завдала їй збитків аж на… 52 тисячі гривень! Вона пояснювала прокурорам, що розрахувалася за оренду землі з людьми, із сільською радою, до того ж, сплатила фіксований сільгоспподаток. То, може, збиток для держави там, де земля не перший рік облогує? — билася, наче риба об лід, щоб довести очевидні речі. Не сприйняли наші захисники закону таких аргументів — дали-таки умовний термін покарання.
Вона достойно тримається в цій ситуації: бо не зробила нічого лихого людям, не прогнівила Бога. Навпаки, намагається кожен прожитий на рідній землі день освячувати надією та добром. А глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають те добро, якого вистачить на всіх, хто її оточує.
Трудовий стаж Лідії Гловацької дорівнює сімейному — 33 роки, а в її трудовій книжці — єдиний запис про прийняття на роботу: змінювалися ж бо лише посади. У своїх 49 молода бабуся вже має п’ятеро внуків. І щиро тому радіє. За щоденними турботами й клопотами їй ніколи думати про свята: каже, що про Всесвітній день сільської жінки почула від мене вперше. Але точно знає: сільські жінки заслуговують значно більше уваги від суспільства, бо на їхніх тендітних плечах значною мірою й тримається цей не завжди милосердний, але такий прекрасний світ…
Живуть вони з чоловіком у тій самій хаті, яку в 1978-му отримали як молоді спеціалісти. Як і раніше, топлять грубки (газу тут ніколи не було), обробляють город, тримають чималеньке господарство. Щоправда, багато чого вдосконалили: провели в хату воду, яку підігріває бойлер, автоматизували процес подрібнення їжі для худоби.
І міряють життя тими самими незмінними мірками добра та любові. Разом зустрічають свої висоцькі світанки і… досі вірять у кохання з першого погляду.
ДОВІДКА «УК»
Ідея проведення Всесвітнього дня сільської жінки, який щороку відзначаємо 15 жовтня, виникла на ІV жіночій конференції ООН у 1995 році в Пекіні. Запровадження свята розглядали як можливість пошанувати сільську жінку-трудівницю, піднести її роль у суспільстві.
Сільські жінки, які становлять близько чверті населення планети, відіграють провідну роль у сільгоспвиробництві та в розвитку стабільності сільських територій. Разом з тим їхній важливий внесок у суспільне життя часто залишається непомітним.
Україна, де понад 8 мільйонів сільських жінок, вдруге відзначає цей день. В українському селі проживає більшість багатодітних родин та матерів-героїнь.