ПОСТАТІ
Головний «недолік» живописця Миколи Пимоненка — вірність українській тематиці
Ніхто не проти того, щоб наші співвітчизники добре знали творчість Сезана й Ван Гога, Левітана і Шишкіна. От лише, хоч як це прикро, чомусь прізвище не менш талановитого художника Миколи Пимоненка більшості українців нічого не говорить навіть у ці ювілейні дні, коли відзначається 150-річчя митця.
Падіння на злеті
Син богомаза з Приорки, що була на той час віддаленою околицею Києва, з дитячих літ ріс у мистецькій атмосфері. Батько майбутнього видатного художника добре усвідомлював різницю між роботою ремісника і творчістю живописця. Однак коштів, щоб віддати сина на навчання до Київської рисувальної школи, в родини не було. Отож довелось Миколці освоювати ази батькової професії в іконописній майстерні його колеги по цеху Іванова. Саме там здібного учня запримітив Микола Мурашко, який забрав 14-річного підлітка до своєї рисувальної школи. Вже за три роки хлопець почав працювати репетитором з учнями-початківцями та отримав офіційне звання учителя рисування нижчих навчальних закладів.
Однак закоханий у свою справу юнак мріє про більше. Після успішного складання екзаменів до знаменитої Академії мистецтв у Петербурзі перед Миколою Пимоненком, здавалося б, відкрились чудові перспективи. Він у числі кращих студентів і нарівні з однокурсником Врубелем отримує кілька срібних медалей за виконані художні роботи. Та вже після двох років навчання лікарі виносять невтішний вирок: або повернення до рідного Києва, або передчасна смерть через заслабкі для петербурзького клімату легені.
Це видавалося крахом всіх сподівань, бо навіть найближчі люди не вірили, що хворобливий і недовчений студент стане справжнім живописцем. Однак у хлопця не залишилось іншого виходу, як повернутися до рідної рисувальної школи в Києві, щоб на посаді старшого викладача навчати нових вихованців тримати пензля в руках та помічати прекрасне довкола.
Його «Пасха» близька серцю простої людини. Репродукція картини
Тарасова естафета
Свідченням високої іконописної майстерності ще зовсім молодого художника стала його участь разом із найвідомішими митцями у відновленні розписів знаменитої Михайлівської церкви в Києві. Однак над підкоренням вершин живопису Миколі Пимоненку доведеться добре потрудитися, що наочно засвідчує багато в чому ще учнівська картина «Гальорка», представлена ним уже наступного після повернення до Києва року на виставці в Академії мистецтв. Отож гріх не згадати добрим словом видатного мецената Миколу Терещенка, який, купивши це полотно, не лише матеріально підтримав талановитого початківця, а й додав йому впевненості у власних силах.
Неоціненною допомогою для Миколи Пимоненка стало близьке знайомство з визнаним майстром пейзажу Володимиром Орловським, який, завершивши викладацьку кар’єру в Петербурзькій академії мистецтв, поселився в Києві. Свого часу він поїхав навчатись до російської столиці із рекомендаціями… Тарасу Шевченку від Івана Сошенка, який у молодості ініціював викуп Кобзаря з кріпацтва. Отож шефство маститого професора й академіка над недовченим студентом стало продовженням естафети добра і взаємодопомоги, започаткованої українською громадою в Петербурзі та освяченої іменем великого Тараса.
Не менш закономірно, що створені Миколою Пимоненком жанрові полотна стали справжнім художнім літописом життя народу, якого, на переконання тодішніх можновладців, «нєт і бить нє может». Наперекір цим заявам митець щороку експонує на виставках у столичній Академії мистецтв по 3-4 картини малоросійської тематики, які не залишаються непоміченими поціновувачами живопису чи обділеними схвальними відгуками критиків. Кілька картин колишнього вихованця навіть закуповують до фондів академічного музею.
Та коли 1889 року вже відомий у мистецьких колах живописець подає офіційне клопотання про видачу йому диплома некласного художника, що дає право на викладання малювання у загальноосвітніх та початкових художніх закладах, Миколі Пимоненку… відмовляють. Наступного року повторюється та сама історія, хоч ідеться не про диплом першого, другого чи третього класу, який, відповідно до успіхів, вручали після здачі екзаменів випускникам Академії, а про документ, що видавали невдахам, які лише прослухали курс лекцій.
Спантеличеному претенденту неофіційно роз’яснили, що йому не варто захоплюватися лише «сільським гноєм». Здавалося б, найпростіше — намалювати у суворій відповідності до загальноприйнятих канонів академічного живопису чийсь парадний портрет чи картину за античним сюжетом. Натомість Микола Пимоненко на чергову виставку в Академії представляє високохудожнє, але суто національне за сюжетом «Весілля в Київській губернії». Цього разу заслуженою нагородою за талант, майстерність і наполегливість стає не лише довгоочікуваний диплом некласного художника, а й набагато вище за рангом звання почесного вільного общника Імператорської Санкт-Петербурзької академії мистецтв.
Саме тикими художник побачив «Різдвяні ворожіння»
У своїй хаті — своя правда
Біографія Миколи Пимоненка ще не раз підтверджуватиме, що справжній талант завжди долає всі перепони. Так, 1893 року за рекомендацією Іллі Рєпіна провінціал із Києва стає експонентом Товариства пересувних художніх виставок, тобто отримує право виставляти свої полотна поряд з картинами уславлених художників-передвижників. Однак повноправним членом цього мистецького об’єднання Миколу Пимоненка оберуть лише у 1899 році.
Більше того, вже перша участь живописця у виставці передвижників обернулась… грандіозним скандалом. Картину «Проводи рекрутів» — одну з кращих у доробку митця — виключили з експозиції через те, що полотно перед відправкою до Петербурга… експонувалось у Києві. Для слабкого духом це стало б уроком на все подальше життя, а Микола Пимоненко продовжує брати активну участь у діяльності Київського товариства художніх виставок й аналогічного об’єднання в Одесі. Не без вагомого вкладу відомого художника в Україні формується власна мистецька школа глибоко національного за своєю суттю живопису, а в Києві нарешті відкривається повноцінне художнє училище, що стає справжньою кузнею молодих талантів.
Микола Пимоненко передає свій багатющий досвід студентам і невтомно працює над новими полотнами. Визнанням його непересічних мистецьких заслуг стає обрання в 1904 році академіком живопису. Це рішення ухвалюють члени Академії мистецтв, у якій ще десять років тому відмовлялись надати своєму вихованцю навіть звання некласного художника.
З легкої руки Миколи Пимоненка українське мистецтво здобуває визнання на Заході. Представленій 1906 року на виставці у Мюнхені картині «Страсний четвер» відводять одне з найпочесніших місць, а автор полотна стає дійсним членом Мюнхенського товариства художників. Ще за кілька років створений Пимоненком «Гопак» підкорює Париж — картину закуповує знаменитий музей Лувр, а до численних регалій митця додається звання дійсного члена французького товариства «Інтернаціональна спілка мистецтв».
Чи не дивно, що творчість художника, який фактично відкрив світу сучасну йому Україну, нині на його рідній землі знають далеко не всі? Втім, дивуватись цьому не доводиться, бо картин Миколи Пимоненка не відшукати ні в розкішних виданнях репродукцій полотен із фондів російських музеїв, ні в аналогічних виданнях про мистецькі скарбниці Заходу. Вірність українській тематиці зіграла з митцем злий жарт, але чи виправдовує це нашу байдужість до національних святинь?
ДОСЬЄ «УК»
Микола ПИМОНЕНКО ( 9 березня 1862 — 26 березня 1912). Видатний український художник, академік живопису Імператорської академії мистецтв, член Товариства пересувних художніх виставок, один із організаторів Київського художнього училища, викладач Київської політехніки.