Андрієве рідне село виросло на високому лівому березі річки Вілія і зі своїм городищем та високими валами належало до тих поселень, які захищали Київ і всю Київську Русь від нападів завойовників.

Але предки Андрія жили не тільки оборонними війнами, а й мирною, правічною хліборобською працею. А ще їхнє буття було багатим високою духовністю. Саме в цих краях, у Пересопниці, було переписано Євангеліє, що стало одним із символів українського народу. На ньому в наші дні присягають президенти Української держави. За кількадесят кілометрів від Суража — славетний Острог з його знаменитою, заснованою ще в ХVI столітті князем Василем Острозьким, слов’яно-греко-латинською академією. 

Байдиків не бив із дитинства

Хіба міг Андрійко Мельничук не захоплюватися цією великою і славною історією, не пройматися високістю духовного світу своїх далеких і близьких предків? Звісно, не міг. Бо, з одного боку, це виростало з його єства, було спадковим, а з другого, збагачувалося тими знаннями, які він черпав і  в школі, і з бібліотечних книжок та періодики, і з повсякденного життя своєї рідні й односельців.

Сільська бібліотека стала на якийсь час місцем Андрієвої роботи після школи. А потім була школа журналістики в місцевій районній газеті. Творчий гарт у районці та добрі знання допомогли йому з першої спроби поступити на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. У студентські роки він байдики не бив. На літніх канікулах три роки поспіль їздив на цілину, де працював  у газеті студентських будівельних загонів. А під час навчальних семестрів днював і ночував у читалках за книжками й конспектами і закінчив університет з червоним дипломом.

Йому запропонували роботу в редакції республіканської газети «Радянська Україна», де працювало багато відомих журналістів. Але Андрій Мельничук не тільки не загубився в цьому сузір’ї, а й став однією з яскравих зірок. Час від часу на шпальтах газети виходили його талановито написані нариси, в яких автор відкривав невідомі сторінки з життя видатних людей України. Згодом йому запропонували посаду відповідального секретаря або, кажучи по-газетному, — начальника штабу редакції.

І тут розкрився талант Андрія Васильовича. Він ніколи не був (і не здатний бути через свій характер) бундючним начальником, в’їдливим адміністратором, який на свій розсуд тасує передані в секретаріат матеріали і розписує, кому скільки хоче, гонорари. Ні, він був не просто начальником штабу, а душею редакції. Так було в часи «Радянської України». Так тривало і в часи, коли «Радянка» стала «Демократичною Україною». 

Так сталося і в роки, коли Андрієві довелося перейти в газету «Сільські вісті». У ній він працював спочатку заступником головного редактора, а потім став керівником одного з найгарячіших редакційних цехів — відділу листів. Листи до будь-якої редакції — це біль, тривога, радість, щирі сповіді читачів. Особливо людей села. І особливо у «Сільських вістях», де підтримували культ листа й на діалозі з читачами  будували головну політику редакції. І багато років в епіцентрі цієї політики  разом із своїми побратимами-однодумцями був Андрій Мельничук. 

Ось і книжка «Сміхотерапія від Андрія» значною мірою написана на матеріалах цієї багаторічної Мельничукової вахти на чолі відділу листів. Це унікальна книжка, за яку Андрій Васильович був удостоєний звання лауреата премії «Київ» у галузі журналістики імені Анатолія Москаленка. Але якщо казати про всю журналістську і письменницьку творчість Андрія Мельничука, то «Сміхотерапія…» — лише її невеличкий фрагмент. Бо з-під його пера вийшло сотні творів. І сотні тисяч людей в усіх куточках України зачитувалися ними. 

Перо його талановите і добре. Воно підтримує, окрилює людей, додає їм оптимізму й наснаги. «Не нашкодь, а ще краще — допоможи людині, підніми її дух» — така благородна мета і місія журналістського слова та життєва позиція Мельничука.

Знаменитість довіриться не кожному

Особливо виразно й переконливо випливає це з його одухотворених нарисів про видатних людей України. Дуже нелегко писати про такі особистості. Адже доводиться підніматися в нарисах на висоту їхнього самобутнього таланту, синтезувати на кількох машинописних сторінках  майже всю їхню творчість.  Кожен із них людина вимоглива. Не всякому довіриться. А от Андрієві Мельничуку довіряли, відкривали душу, а потім захоплювалися тим, як він про них написав. Ось лише кілька знаменитостей — героїв Мельничукових нарисів.

Платон Воронько. Доброволець на фронті, згодом підривник у партизанському з’єднанні Сидора Ковпака. І надзвичайно талановитий поет. «Я той, що греблі рвав, я не сидів у скелі», написав він після партизанських рейдів в одному зі своїх віршів. Та якби він написав тільки одну поезію — «Копитами вдарте, воронії», то й цим би залишився в нашій літературі.

Сергій Козак. Фронтовик, учасник Маршу Перемоги 1945 року, видатний композитор і співак, автор музики до згаданого Воронькового вірша.

Анатолій Солов’яненко. Всесвітньо відомий український тенор, виконавець блискучих оперних партій і українських пісень та романсів.

Микола Сядристий. Автор ніким не перевершених у світі мікромініатюр. Талановитий поет, публіцист, глибокий дослідник історії.

Дмитро Луценко. Надзвичайно талановитий поет, автор слів для десятків пісень, які й досі співає Україна. Варто лише згадати такі популярні пісні, як «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Осіннє золото», «Як тебе не любити, Києве мій».

Степан Олійник. Визначний майстер сатирично-поетичного слова, який своєю творчістю завжди боровся «в ім’я добра, супроти зла».

Олесь Гончар. Видатний український письменник, класик нашої літератури. Про нього дуже багато написано. Але самому Олесеві Терентійовичу особливо припав до душі нарис про нього Андрія Мельничука «Війна і мир Олеся Гончара». Так припав, що Гончар до останніх днів по-товариськи, з приємністю спілкувався з Андрієм Васильовичем.

Власне, так можна сказати про кожного з героїв його нарисів. Знайомство Андрія з ними переростало в приятелювання, товаришування — в дружбу. Про це можна писати дослідження — як герої нарисів Мельничука стають на все життя його друзями. Але тут уже треба говорити не тільки про високу майстерність автора, а й про його велику душу, про неповторний, суто Мельничуківський характер, про його унікальне природне вміння об’єднувати людей, бути вірним і відданим у дружбі.

Його журналістську творчість могли оцінити й читачі «Урядового кур’єра» — Андрій Мельничук був активним автором і прихильником нашої газети з часу її створення.

Авторитет відповідальністю і скромністю приростає

Він здобув за свої роки добре ім’я не тільки серед численних читачів, а й своїх колег по перу. Хіба, приміром, вибрали б його до правління заснованого Борисом Олійником Фонду культури «Україна», якби не мав він такого авторитету. І коли почали над Фондом збиратися хмари, бо з’явилися спритники, щоб заволодіти його приміщенням і майном, то саме голос Андрія Мельничука був одним з найгучніших під час обстоювання Фонду.

А скільки творчих зусиль і багаторічних трудів доклав Андрій для того, щоб віддати шану вдовам, чоловіки яких не повернулися з війни, щоб спорудити в Києві величний пам’ятник Українській Жінці-Вдові.

А хіба не про високий авторитет Андрія серед журналістів Києва і столичної області свідчить його обрання головою ревізійної комісії Київської спілки журналістів. Причому вдруге. Бо колеги знають, кому такий пост довіряють.  Знають Андрія як людину надзвичайної відповідальності, порядності й скромності.

В народі кажуть, що яблуко від яблуні далеко не падає. У талановитих батьків діти теж талановиті. Звісно, це не правило. Але в сім’ї Андрія Мельничука саме така ситуація.

Діана Мельничук пішла стежкою батька — закінчила Інститут (колишній факультет) журналістики і працює в газеті «Порадниця». Наталка Мельничук успадкувала від батька чудовий голос. Закінчила Київську консерваторію. Зачаровує своїм прекрасним виконанням українських пісень і класичних вокальних творів серця сотень людей.

А як пишається Андрій Васильович своєю внучкою Олею! І як захоплюються її яскравим талантом усі, кому щастить послухати у її виконанні пісні, романси, арії з опер! Найвимогливіші і найвибагливіші журі віддають свої голоси за Олю і її неповторний, чудовий спів.

*  *  *

Малому Андрійкові, мабуть, здавався дуже високим берег Вілії в його рідному селі Сураж. Але він ріс і відкривав для себе нові високості, чесно йшов дорогами життя, піднявся на благословенні Богом Дніпровські кручі, з яких відкрився для нього неозорий український простір і весь світ. 

Нині у відомого, заслужено заслуженого журналіста України Андрія Мельничука нова життєва висота — вісімдесят років з дня народження. Сердечно вітаючи Андрія Васильовича з цим ювілеєм, зичимо йому передусім міцного здоров’я, невгамовності й невтомності у творчості для людей і в ім’я добра на землі, снаги й енергії для сходжень на нові житейські вершини.

Михайло СОРОКА,
спеціально для «Урядового кур’єра»