«Жіночко, в мене вже є один пільговик, тож ви з маршрутки вийдіть», — наказав водій жінці середніх років. Вона вийшла і вже не змогла стримати сліз. То була дружина військового, який загинув на війні на Донбасі. Звичайна людська скромність не дала змоги їй сказати про те, що держава гарантує їй безплатний проїзд.
Та й хіба до з’ясування стосунків, коли рана від втрати ніяк не гоїться, коли світ навколо здається чорно-білим? А тут наче підніжка: «Вийдіть із маршрутки!» Залилася слізьми й пішла пішки: якщо двічі на день викладати по три гривні за проїзд, за місяць набігає кругла сума. А перевізники вже готують нове здорожчання. Хіба за це поклав голову її чоловік?
Цей випадок у Рівному (де, до речі, чи не найбільша кількість приватних автоперевізників в Україні), не поодинокий. «У різних регіонах зустрічаюся з різним: комусь не відвели земельну ділянку, комусь вчасно не виготовили довідки. Але щоб так масово викидали з маршруток дружин та дітей учасників АТО, не бачила ніде, — поділилася з журналістами народний депутат Ольга Богомолець. — Я зустрічалася із 40 родинами з Рівненщини, які втратили годувальників. Коли запитала в них, хто хоч раз проходив через свавілля водіїв маршруток, руки підняли… всі. І це попри те, що в держбюджеті для області закладено 30 мільйонів гривень як відшкодування за перевезення пільгових категорій пасажирів».
У мене ж перед очима все ще стояла та заплакана жінка, яка відмовилася назвати себе… Що ж до згаданих 30 мільйонів, то вчасно перевізникам цих коштів не повертають: як правило, доводиться «наздоганяти», визначаючи й саму кількість пільговиків на око. Про це вголос говорить міністр соціальної політики Павло Розенко, як і про те, що така система себе віджила. Адже компенсацію (хай навіть із запізненням, переважно взаємозаліками, а не живими грішми) отримують власники маршрутів. А водії як наймані працівники одержують зарплату від зібраної з пасажирів виручки. Нині, коли в салоні плюс 35, як кажуть, не до реверансів і не до нюансів: один пільговик є — другого не бере. І водія тут зрозуміти теж можна.
Складно осягнути інше: якщо посадовці все так добре знають, чому пільги не монетизують? Модель соцзахисту в Україні нарешті має стати адресною. Навіщо, наприклад, відшкодовувати з бюджету проїзд пільговикові, який має кількатисячну пенсію? Чому натомість не дати 20, 30 чи 50 гривень (розумію, коштів у держави небагато) тому, хто цього справді потребує? А людина сама вирішить, під’їхати їй кілька зупинок чи пройтися пішки, купивши на ці гроші хліба.