У взаєминах «влада — громадянин» найвразливіше місце — довіра. Втратити її легко, а здобувати доводиться важкою щоденною працею. Надто в такій царині як місцеве самоврядування, найближчому до людини рівні управління, котрий у нас, відповідно до європейських державницьких засад, визначається шляхом безпосереднього прямого виборчого права.

Коли нашу столицю накрив «дев’ятий вал» облуди, яку кілька років поспіль продукувала попередня владна команда, правди захотілося як манни з небес.

Вже перші кадрові зміни у виконавчому комітеті міськради, яким є держадміністрація, утвердили в думці, що злодії опиняться за гратами, до чиновника, котрий «згубив» документи про земельні справи, або повернеться пам’ять, або його серйозно, з допомогою правоохоронних органів «полікують», а рішення, що стосуються всієї громади, віднині ухвалюватимуться прозоро і відкрито.

Та час збіг ( у червні якраз виповнилася річниця вікопомного засідання на Хрещатику, 14, коли реальні дії «космічної команди» зрештою дістали справедливу оцінку центральної влади), і нині столична громада перебуває в глибокій задумі: чи знову правда не стане в Києві найбільшим дефіцитом ?

Приміром, у черговий раз звільнили відповідального чиновника, мовляв, не впорався зі своїми обов’язками. Можна було б і не загострювати на цьому увагу хоча б з огляду на один із законів Конві, згідно з яким «у будь-якій організації завжди знайдеться людина, котра знає, що там робиться — саме її і треба звільнити».

От лишень пояснення, за що саме позбувся посади ім’ярек, надто подивувало багатьох. Гадали, йтиметься про істотні недоліки в організації торгівлі та побутового обслуговування, хоча б такі, як живучість стихійних ринків, м’ясо на яких узвичаєно продають «з асфальту» чи брудних автівок; зухвалу реалізацію продукції, терміни реалізації якої уже скінчилися; засилля пива й цигарок у кіосках, зведених безпосередньо на зупинках громадського транспорту, де ніхто не питає підлітка, чи виповнилося йому вісімнадцять…

Аж ні — виявляється, найбільшим злом в організації столичної торгівлі є відсутність магазинів так званої «крокової досяжності». І вони конче потрібні киянам, котрі, нехтуючи власним здоров’ям, замість нормального магазину геть усі прямують саме до такого обшарпаного генделика з вивіскою «КМДА», де, за задумом столичної влади, мають бути продукти першої необхідності та ще й за помірними цінами.

Хто хоча б побіжно знайомий із законами ринку, розуміє всю уразливість такого, соціалістичного за своїм змістом проекту, відповідно до якого в маленькому приватному магазинчику, розміщеному в не завжди привабливому міському дворі, за кільканадцять метрів від місця, де десятиліттями був нормальний гастроном ( у приміщенні комунальної власності!), а тепер гральний зал, продаються дешеві продукти. Це або фантастика, або звичайнісінька профанація, коли бажане видається за реальне.

Вочевидь влада мала б глибше й докладніше вивчити проблему, яка віднедавна гостріше стоїть саме для жителів центру столиці, а не околиць, де кількість супермаркетів подекуди зашкалює. На Печерську, приміром, у районі площі Слави не купиш ні хліба, ні овочів. Варто повернути громаді нагло вкрадені в неї об’єкти громадської торгівлі, харчування, побутового обслуговування, передусім центральний гастроном на Хрещатику, завершити понад десятилітню реконструкцію якого обіцяв  не один столичний градоначальник.

Одне слово, і заохочувати, і карати того чи того чиновника треба за конкретні дії чи злочинну бездіяльність. Тоді широкий загал, принаймні половина з якого — потенційні виборці, не сумніватиметься у щирості рішень і намірів своїх очільників. Бо ж недаремно уїдливий критик дій власного уряду американець Марк Твен свого часу застерігав: «Правда — найцінніше з того, що в нас є; будемо ж витрачати її бережно». Сто років минуло, а як актуально звучить !