«Ви наші герої»!

Упродовж одного дня Миколаїв облетіла довгоочікувана звістка. Десантники, які чотири тижні перебували в облозі з обох боків, нарешті повертаються в розташування своєї частини. Новиною почали ділитися в соціальних мережах, через знайомих та родичів дізнавалися детальну інформацію. Тож, навіть без офіційного оголошення, миколаївці організувалися, щоб достойно зустріти героїв.

Одна з волонтерок Гелена Мурлян розповіла, як вони з однодумцями готувалися до радісної події. «У зв’язку з тим, що точний час прибуття бійців до останнього тримали в таємниці, — розповідає жінка, — ми оголосили повний збір на 16.00 біля КПП військової частини. Долучилися і дорослі, і малі. Діти прикрасили ворота частини малюнками. Дорослі виготовили плакати і банери, придбали та роздали всім бажаючим українську символіку. А на в’їзді до міста десантників чекала колона автомайданівців».

Після обіду мікрорайон Соляні, де розташована частина, нагадував майданчик для святкового параду. Тут почали збиратися батьки, дружини, діти та родичі десантників. Дуже багато прийшло пересічних миколаївців, які не мають жодного стосунку до військових, утім не всиділи вдома і прийшли привітати десантників. Так, 50-річна Марина спеціально для зустрічі замовила яскравий букет квітів та одна з перших прийшла на КПП. Жінка зі сльозами на очах пояснила: «Вони всі наші рідні. Хлопці справді герої, тож вони мають відчути нашу любов, побачити, що їх тут чекали». Сльози радості під час зустрічі не приховували ані жінки, ані чоловіки. Нарешті на початку сьомої вечора почали прибувати автобуси з військовими. Можливо, саме так зустрічали переможців у травні 1945-го. Квіти, прапори, плакати, духовий оркестр, дівчата у національному вбранні. І постійні вигуки «Слава Україні! Героям слава!», «Дякуємо!», «Ви наші герої!».

Здається, хлопці не очікували на такий прийом. Чорні, худющі, неголені, але щасливі та світлі. Зустрічаючим довелося ще трохи зачекати під воротами частини, адже бійці мали здати зброю. Водночас до частини під’їхав на джипі ще один легендарний чоловік. Справжній ангел-охоронець 79-ї бригади волонтер-благодійник Юрій Бірюков, відомий як Фенікс. Побачивши його машину, присутні буквально взяли її в щільне кільце, щоб сказати чоловіку слова вдячності. А дідусь з онучкою на плечах сказав дівчинці: «Дивись на цю людину і запам’ятай його. Саме він врятував життя твоєму батькові».

Фенікс вийшов з авто та розповів миколаївцям, як відбувалося виведення частини з облоги. «Операцію запланували давно, але чекали слушної нагоди, — зазначив Юрій. — Виходили важко: обстрілювали дуже щільно. Постраждало надто багато техніки. Була велика кількість поранених, бо працювали «Градом», по танках били прямою наводкою. Загиблих по 79-й бригаді під час виходу не було, але загинуло кілька прикордонників». Юрій підтвердив, що його група і надалі допомагатиме хлопцям. «Нині ми формуємо окремий батальйон «Фенікс», — продовжив Юрій Бірюков. — Цей підрозділ екіпірують найсучаснішим спорядженням в Україні. Є домовленість з Міністерством оборони, що вони нададуть техніку, а ми придбаємо для бійців засоби зв’язку, форму, взуття, засоби маскування, тепловізори тощо. На жаль, війна продовжується, і ми не можемо дозволити знову відправити хлопців в зону АТО голодними та неозброєними».

За словами заступника командира 79-ї бригади підполковника Івана Савки, миколаївські десантники в боях у зоні АТО зазнали втрат: 24 убитих і близько 200 поранених. П’ять місяців вони перебували на справжній війні, останні чотири тижні були найжахливіші. Через суцільний вогонь не було можливості прорватися до бригади, аби передати їжу, воду, зброю. Кілька разів на день по них стріляли з «Градів» з території Росії та обстрілювали терористи. Утім, хлопці все витримали, не здалися і не піддалися на провокації.

Виходячи до зустрічаючих, кожен десантник відразу опинявся в обіймах родичів, а миколаївці скандували «Спасибі!» Бійці відмовлялися давати інтерв’ю, мовляв, не до цього, намагалися приховати сльози та стримували емоції. Старший прапорщик Олександр пояснив журналістам: «Не ображайтеся. Повірте, просто немає слів. Усім спасибі за прийом. Але тепер я понад усе хочу опинитися вдома з дружиною та сином. І просто відпочити, просто збагнути, що я — серед рідних, і ніхто по нас не стріляє».

Відпочивати хлопцям доведеться не так уже й довго — від 10 до 25 днів. А потім — знову на війну, в зону АТО. Туди, де українці відстоюють свою свободу, мир та спокій.