Основа тваринництва в розвинених країнах — потужні аграрні підприємства, а не особисті селянські господарства населення. Натомість в Україні більшість поголів’я ВРХ і свиней утримують у приватних обійстях, що потребує від ветеринарної служби і суто професійних вмінь, навичок співпраці з населенням.

Корову до райлікарні не повезеш

Із квітня 2016 року ветеринарну службу підпорядковано Держпродспоживслужбі, що великою мірою виправдано. Від епізоотичного стану в тваринництві напряму залежать якість і безпечність продукції, сировину для виробництва якої постачає ця галузь, — від молока і м’яса до шкур і вовни. На відміну від людей, корову чи свиню до районної лікарні не повезеш, і це головна причина збереження розгалуженої мережі ветеринарних установ.

За словами в.о. начальника управління безпечності харчових продуктів та ветеринарної медицини головного управління Держпродспоживслужби в Житомирській області Миколи Міщенка, вже впродовж багатьох років структура і кількість державних ветеринарних закладів фактично незмінні. Це 25 районних і міських лікарень, яким підпорядковано 68 дільничних лікарень, 56 дільниць і 28 пунктів, що забезпечують доступність і оперативність лікування тварин і гарантують належний контроль за епізоотичною ситуацією на території області. Це важливо, бо в разі спалаху будь-якої небезпечної недуги вона викосить худобу, не роблячи різниці між дядьковим хлівом і фермою великого сільгосппідприємства, де є зоотехніки і навіть ветеринари.

Так само як у медицині для людей, головне завдання лікарів тварин — профілактика. Її найважливіші напрями — поголовне обстеження ВРХ на лейкоз і туберкульоз та вакцинація корів, бичків і коней проти сибірки, щеплення свиней проти класичної чуми і майже всіх видів свійських тварин — проти сказу.

Гарантії безпеки — у масовості вакцинацій

На тлі проблем із вакцинацією людей, для яких періодично не вистачає потрібних препаратів іноземного виробництва, ситуація у ветеринарії майже ідеальна. За словами Миколи Міщенка, немає жодних проблем із забезпеченням тварин вітчизняними вакцинами, які закуповують за кошти держбюджету. Завдяки цьому виробники мають гарантовані замовлення і збут, у підсумку вартість найпоширеніших препаратів відносно невисока та становить понад гривню — за дозу вакцини проти класичної чуми свиней, 1,25 гривні — від сибірки, 12 гривень — за вакцину проти сказу.

Остання зі згадуваних хвороб особливо загрозлива для Полісся, де хатні тварини (особливо собаки і коти) часто контактують з лісовими звірами, серед яких на першому місці за небезпекою поширення сказу лисиці. Їхня популяція особливо зросла у приміському Житомирському районі, вони навіть наважуються бігати вулицями обласного центру. Зазвичай обережних і лякливих лісових хижачок жене сюди голод і доступність харчових відходів у контейнерах для сміття.

Не дивно, що торік найбільшу кількість неблагополучних на сказ населених пунктів зареєстровано у Житомирському (8), Бердичівському (5), Андрушівському (5) та Новоград-Волинському (4) районах. Загалом в області аж у 43 містах і селах зафіксували випадки захворювання тварин на цю небезпечну недугу. Однак радує, що відбулось істотне скорочення чисельності таких випадків порівняно з показником 2018 року, в якому неблагополучних на сказ населених пунктів було на 18 більше.

Ветеринари переконані, що великою мірою це зумовлено масштабною вакцинацією свійських і диких тварин. Якщо до 2018 року в Україні пероральну імунізацію м’ясоїдних звірів, які поїдали розкидану приманку з вакциною проти сказу, організовували за кошти Євросоюзу тільки у межах 100 кілометрів від західного кордону, то останні два роки на Житомирщині такі заходи проводять завдяки фінансуванню з держбюджету.

Щорічно роблять безплатну ін’єкційну вакцинацію свійських тварин. Нею охоплено не тільки котів і собак, а й травоїдну худобу (корів, коней, кіз), яку виганяють на пасовища, де вона може контактувати із хворими на сказ лисицями, куницями, іншими хижаками. Торік в області імунізовано 107 тисяч собак, 56 тисяч котів, 75 тисяч голів ВРХ, 1,1 тисячі коней, 1,2 тисячі кіз та овець.

Ліпше не економити

На жаль, коли в якомусь із населених пунктів виявляють сказ чи ще якусь небезпечну пошесть, ветеринарам доводиться поспіхом вакцинувати ніде не обліковану живність. Зазвичай ідеться не про корів чи свиней, молоко і м’ясо яких без обліку тварин у ветеринарній службі ніде, крім стихійних ринків, не продаси. Набагато гірша ситуація з хатніми собаками і котами, вакцина для щеплення яких безкоштовна, однак послуги фахівців, які проводять ін’єкцію, платні, хоч і чітко регламентовані у прейскуранті.

Тільки після того як когось покусає скажений собака, приходить усвідомлення, що на ветеринарії краще не економити. І не варто дивуватися чи то нерозумності, чи то собі дорожчій хитрості сільського дядька у ситуації, коли аналогічно чинить… сама держава.

Парадокс, однак фактично незмінна мережа державних ветеринарних установ на Житомирщині дивно поєднується зі стрімким скорочення чисельності ветеринарів, які працюють у них. Ще три роки тому їх було 1300, а нині — тільки 539. Більшість із них — передпенсійного і пенсійного віку. Однак навіть у них, незважаючи на доплати за великий стаж, зарплата не набагато перевищує мінімальну, а в нечисленних молодих фахівців, що після отримання диплома йдуть на роботу за направленням, заробітки на рівні прибиральниць. Понад те, передбачене на цей рік фінансування забезпечує тільки 95% потреби в коштах на зарплату працівників ветеринарної служби області за умови, що вона у всіх буде мінімальною.

Теоретично ветеринарні лікарні, дільниці й пункти мають щось заробити завдяки наданню платних послуг. Та в селах мало хто вважає доцільним платити за операцію дворовому песику чи котові, а хворих сільськогосподарських тварин зазвичай дорізають, а не лікують. Отож чи не єдине надійне джерело фінансових надходжень у каси ветеринарних закладів за межами міст — профілактична імунізація тварин оплаченими державою вакцинами. Однак тут спрацьовує правило: що дорожчі супутні послуги ветеринарів, то більше охочих приховати від обліку свійських сільгосптварин, не кажучи вже про собак і котів.

Як наслідок, нівелюється сама суть імунізації наявної у селянських дворах живності, що стає ефективною тільки за умов масовості.

Слід думати і діяти, доки не пізно

Особливість України — те, що в нас більшість сільськогосподарських тварин нині утримують в особистих селянських господарствах населення, а найкращі та справді європейські за рівнем оснащеності ветеринарні заклади зосереджено в містах, де надають платні послуги з лікування породистих собачок, котиків та різних екзотичних тварин. Зрозуміло, що це сфера діяльності насамперед приватних лікарень і клінік, а вкрай потрібне суспільству завдання з гарантування епізоотичного благополуччя у тваринництві покладено на державну ветеринарну службу з мізерним рівнем зарплат і дедалі старшими за віком працівниками.

У разі збереження такої ситуації біда неминуча. Не буде перебільшенням сказати, що вслід за тваринами постраждають люди в Україні й за її межами, бо пошесті й епідемії кордонів не визнають. Нині треба терміново вирішувати, хто має фінансувати в необхідних обсягах державну ветеринарну службу. В умовах децентралізації це цілком до снаги новоствореним ОТГ, бо їхні члени мають усвідомлювати: від здоров’я худоби у хлівах і тварин на обійстях напряму залежить, чи буде кому давати нам молоко і м’ясо й чи безпечною для людей буде вирощена в Україні сільськогосподарська продукція. Утім, цілком імовірно, що є сенс зберегти централізоване фінансування й управління ветеринарною службою, економити на якій собі дорожче. Однак поза сумнівом, що часу для тривалих роздумів уже фактично немає.