155 РОКІВ СТРАТИ ЗИГМУНТА СЕРАКОВСЬКОГО
ПОСТАТЬ. Дедалі частіше складається прикре враження, що у Польщі з подачі російських шовіністів вишукують історичні факти, які роз’єднують, а не об’єднують українців і поляків. Зате старанно обходять мовчанкою набагато кривавіші злочини, скоєні Росією.
Цей докір стосується і нас із вами, бо згадуючи Шевченка, маємо пам’ятати його побратима по солдатчині Зигмунта Сераковського. На відміну від Кобзаря, відправленого в далекі оренбурзькі степи за знущальну поему про вінценосну родину, 22-річного студента Санкт-Петербурзького університету спіткала така сама доля за нічим не підтверджену «підозру в намірі» втекти за кордон.
Студента, який навесні революційного для Європи 1848 року приїхав до матері на Поділля, заарештували у Почаєві. Віддаючи абсурдну справу на розсуд вищого начальства, юнака під конвоєм допровадили до Києва. Звідти арештанта привезли на місце постійного проживання у столиці, де царською волею сина безвісти зниклого 1831 року учасника антипольського повстання безстроково віддали у солдати.
Історики досі сперечаються, чи зустрічалися Сераковський і Шевченко у часи своєї солдатчини. Однак доведено, що вони листувалися, і не набагато молодший поляк шанобливо звертався до Тараса «батьку», писав адресовані йому послання українською мовою і називав себе «українцем із Правого берега Дніпра».
Покараний ні за що Сераковський після вступу на престол нового царя отримав волю і навіть дозвіл скласти іспит на офіцера. Повернувшись у 1856 році до Петербурга, новоспечений поручник доклав усіх зусиль, щоб з допомогою сановних осіб звільнити Кобзаря із солдатської каторги.
Вступ до академії генерального штабу, яку Сераковський в числі кращих закінчив у 1859 році, і призначення у департамент військового відомства, що займався реформами армії, відкрили перед колишнім засланцем-солдатом успішну кар’єру. Служив він не за страх, а на совість, добиваючись скасування тілесних покарань «нижчих чинів», перетворення війська на школу виховання та освіти солдатів і офіцерів, реорганізації всього суспільного життя імперії.
На відміну від більшості тодішніх польських патріотів, у баченні яких у відродженій Польщі російське ярмо для українців мало замінитися шляхетським, Сераковський, за спогадами Костомарова, «неупереджено ставився до темних сторін минувшини».
Офіцер, який сповна відчув на собі біди солдатчини, і шляхтич-поляк, зазнавши національних принижень і утисків, не бажав пригноблення жодному народу. Причому його погляди щонайменше на сторіччя випередили тогочасні уявлення так званих демократів про «правильне облаштування Росії».
«Наші сини чи онуки побачать тісні братерські союзи всіх народів і зрештою загальний європейський союз», — пророче передбачив Сераковський. Однак для цього мають зникнути відносини поневолювачів і поневолених, а колишні імперії — перетворитись на злагоджений оркестр, де, за образним висловлюванням мислителя, «перша скрипка не мислить вимкнути і підкорити флейту, кларнет чи інші інструменти, щоб самій розігрувати всі п’єси».
Перший крок до міжнаціональної гармонії — повага до національних мов, писав Сераковський. На відміну від нинішніх прибічників двуязичія в Україні, які розуміють під ним право розмовляти з тубільцями общєпонятним, друг Кобзаря і щирий патріот Польщі ще у царській Росії запропонував: «Бажаючи вступити на державну службу в Західному краї (нинішніх Україні, Польщі, Литві, Білорусі. — Авт.), слід довести, що знаєш наріччя, котрими говорять у цьому краї». Аналогічні норми мали діяти в освітній галузі, де «лекції ведуть тією мовою, якою говорить більшість слухачів».
Зрозуміло, що ці реформаторські пропозиції не знайшли підтримки, бо, як констатував Сераковський, «у Росії державне начало підкорило собі все, придушило все». Отож коли в січні 1863 року в Польщі вибухнуло чергове антиімперське повстання, фактично вже царський підполковник пожертвував кар’єрою і щойно створеною родиною заради свободи не лише поляків. Керівникові повстанців Литовського краю Сераковському, якого важкопораненим захопили в полон росіяни, пропонували життя в обмін на зраду товаришів. Однак він обрав честь і безсмертя, навіки ввійшовши в історію Польщі «великим жовніром», як називав його маршал Пілсудський. Тим прикріше усвідомлювати, що навіть нині заповіти «українця з Правого берега Дніпра» для багатьох залишаються голосом волаючого у пустелі.
40 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ МУСИ МАМУТА
Життя — за повернення до Криму
ПОДВИГ. Кримському татарину Мусі Мамуту було лише 13 років, коли його родину разом з усім корінним народом півострова депортували. Четверо молодших братів і сестер хлопця померли від голоду, а він дивом вижив, бо відразу після переселення до Узбекистану пішов працювати вантажником на пункт приймання бавовни.
Муса Мамут мріяв про повернення до рідного Криму, що начебто стало можливим після офіційної реабілітації кримськотатарського народу восени 1967 року. Однак відновивши на словах права безпідставно репресованих, влада таємним циркуляром заборонила прописувати їх на півострові.
Отож навіть придбавши хату в селі Беш-Терек, перейменованому в Донське, родина Мамута опинилась у становищі безпритульних. За порушення паспортного режиму батькам трьох малих дітей присудили по два роки ув’язнення. Єдиним послабленням став умовний термін для матері.
23 червня 1978 року до будинку родини Мамутів, глава якої вже відбув термін покарання, прибула міліція для повторного арешту «рецидивіста». На знак протесту глава родини облився бензином і підпалив себе. Через п’ять днів мученик помер у лікарні, ставши символом незламного прагнення кримських татар повернутись у рідний край.
190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО
Козацький картограф Росії
ПОДВИЖНИК. Створена під керівництвом нащадка українських козаків Івана Стрельбицького у 1865—1871 роках Спеціальна карта Європейської Росії –— перша точна великомасштабна мапа в Російській імперії. Останнє перевидання датоване 1934 роком, що засвідчує завидну довговічність праці видатного картографа.
75 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ ВЛАДИСЛАВА СІКОРСЬКОГО
Авіакатастрофа в Гібралтарі
ВЕРСІЯ. У Росії полюбляють заявляти, що, мовляв, денонсація пакту Молотова — Ріббентропа призведе до відновлення кордонів, які існували до того, тобто повернення західноукраїнських земель Польщі. Насправді ще 30 липня 1941 року було підписано радянсько-польський договір Сікорського — Майського, за яким СРСР визнав радянсько-німецькі договори від 1939 року про зміни території Польщі такими, що втратили чинність.
Глава польського уряду в еміграції Владислав Сікорський вважав це визнанням радянською стороною довоєнних кордонів. А Сталін, який уповноважив на підписання документа посла у Великобританії Майського, заявляв, що йдеться лише про згоду на переговори про нову лінію розмежування між Польщею й СРСР.
Сікорський, який брав участь ще у радянсько-польській війні 1920 року, не мав ілюзій стосовно ставлення Сталіна до відновлення демократичної Польщі й доклав усіх зусиль для обстоювання інтересів своєї окупованої держави. Зрозуміло, що це викликало лють кремлівського вождя і значно ускладнювало життя тодішніх керівників Великобританії й США, які були зацікавлені в добрих відносинах з СРСР.
Лише дивом занадто незалежний керівник пережив аж три інциденти. 21 березня 1942 року в літаку Сікорського вже після зльоту виявили бомбу, яку вдалося знешкодити. 30 листопада 1942-го і 12 січня 1943-го ще два польоти трохи не завершилися катастрофою через нібито випадкову відмову двигунів.
Усе це засвідчує, що загибель глави польського уряду 4 липня 1943 року аж ніяк не була випадковою. Цього трагічного дня літак із Сікорським та вищим військовим керівництвом Польщі, які поверталися з інспекційної поїздки до польської армії, яка воювала на Близькому Сході, через кілька секунд після злету з аеродрому в Гібралтарі упав у море.
Залишитися живим пощастило лише першому пілотові. Найдивніше, що велетенський важкий бомбардувальник В-24 під час падіння на воду з висоти 50 метрів з малою швидкістю польоту чомусь розірвало на дрібні шматки, як заявили про це водолази, обстеживши місце катастрофи.
Російська емігрантська преса, як і радянські газети після вбивства у 1938 році лідера ОУН Євгена Коновальця, відразу почала оббілювати СРСР. Мовляв, загибель Сікорського — це справа рук іноземних спецслужб, а британці найбільше зацікавлені в усуненні незговірливого керівника уряду Польщі. Після виявлення масових захоронень польських військовополонених у Катині він розірвав дипломатичні відносини з Москвою, натомість як Великобританія і США вдавали, що вірять заявам Сталіна про знищення поляків фашистами.
Нині версію вбивства Сікорського британцями активно пропагують у Росії, хоч імовірніше, що це злочин сталінських спецслужб. У день трагедії фактично поряд з В-24 глави польського уряду на аеродромі Гібралтару стояв літак радянського посла Майського, що відкривало широкі можливості для диверсії. Саме тоді тут перебував начальник британської контррозвідки на Піренейському півострові Кім Філбі, який, за власним визнанням, із 1940 року вже працював на СРСР.
На жаль, у чесному розслідуванні загибелі Сікорського ніхто не був зацікавленим. Отож вже четвертий замах на керівника Польщі офіційно списали на нещасний випадок. Мовляв, у перевантаженому літаку зрушили з місця погано закріплені мішки з поштою та заклинили тяги рулів висоти, що призвело до катастрофи.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надав автор
Ми в Google+