Ще одну невеличку частину цьогорічної відпустки використала на нетривалу подорож до Німеччини. Та хочу поділитися враженнями не від країни, а від того, як поверталася через тиждень додому.
Задля економії коштів квиток придбала заздалегідь ще з дому через інтернет на вітчизняний автобус з екіпажем. Комфортом він, на відміну від міжнародних бусів-перевізників, не порадував. Зарядників для гаджетів не було не тільки персональних, а й жодного. Ні телевізора, ні навіть підсвітки в салоні в темну пору доби. А митниці переїжджали вночі, й кожному доводилося підсвічувати власним телефоном, який до того часу майже розрядився. Навіть, перепрошую за пікантні подробиці, водії наполягали, аби в туалет пасажири ходили на зупинках на автостанціях. Тобто за власні кошти.
Однак найбільший дискомфорт створював, на превеликий жаль, саме людський чинник. Дві третини пасажирів того рейсу становили заробітчани з України, які поверталися додому. Особливо близького знайомства для душевних розмов не довелося завести ні з ким з них. Але з того, що занадто голосно вигукували та обговорювали між собою протягом поїздки, все й так було зрозуміло.
Були серед них і чоловіки, і жінки, щоправда, других значно менше. Вікова категорія — 20—35 років. Працювали в Німеччині від трьох місяців до півроку, збирали печериці. Робота була важкою й нудною, але грошей таки заробили. Принаймні порівняно з українськими цінами планували заможно прожити до наступного літа. А потім знову гайнути на заробітки, можливо, навіть у тому самому складі. Адже хоч і були вони з різних міст і сіл, спільна робота за кордоном їх зблизила.
Та, як зрозуміла, отримавши розрахунок на роботі й нарешті насправді розслабившись, поводилися представники цієї досить великої компанії в автобусі, м’яко кажучи, просто безсовісно. Сідали вже й так нетверезими. Тож розмовляли не просто голосно, а волали, інколи намагаючись поспілкуватися не встаючи із власного місця, з тим, хто перебував в іншому кінці салону. І за лексикою, звісно, зовсім не стежили. Навіть складалося враження, що хизувалися одне поперед одного, хто з них крутіший ненорматив використає.
А ще, як кажуть, «в них із собою було». Кілька ящиків спиртного закинули в салон. А на зауваження водія, що такий вантаж їм через митницю провезти не дозволять, заспокоїли його: «Як ми туди доберемося, перевозити, дядьку, вже не буде чого!»
Тож щойно автобус від’їхав від станції, почався справжній розгул. Спиртне в них лилося рікою, а щоб не сумувати, увімкнули одночасно кілька портативних колонок. Кілька, бо різні люди одночасно хотіли слухати різну музику. Та ще й підспівували на кілька десятків голосів одночасно різним пісням. Тож вийшов той ще хор. Але й на тому не заспокоїлися. Просто підспівувати їм було замало. І почалися танці у проході посеред автобуса, який від такого гоцання заносило на поворотах.
Певний час водії мовчали й терпіли, але недовго. Хоч дітей у салоні, на диво, не було, та були літні люди, які, мабуть, планували дістатися до Києва в тиші й спокої. Мала такі наміри і я. Тож один з водіїв оголосив у мікрофон (а як до них достукатися?): те, що відбувається, — повне неподобство і порушення громадського порядку. І якщо не припинять, на найближчій зупинці особливо галасливих зсадять з автобуса. І нехай потім скаржаться куди забажають.
На диво, ефекту трохи було. На певний час галаслива компанія заспокоїлася. Та щойно переїхали кордон із Польщею і вже потрапили на рідну землю, почався новий виток-загострення. Поповненням запасів спиртного попутники більше не переймалися, бо й так ледве трималися на ногах, а перегар у салоні був таким, що хоч сокиру вішай. Отже, тепер на станціях вони бігали в пошуках пунктів обміну валюти. І раз по раз виходили звідти з обміняними гривнями, яких не ховали, а навіть із гордістю демонстрували всім охочим. Супроводжувалося це гучним: «Оце я тепер багатій! То що, хлопці-дівчата, в ресторан чи до гральних автоматів?»
Дивилася на все те із сумом і думала: «Що ж ви коїте, хлопці? Півроку тяжко працювали, а тепер? Протринькаєте зароблене за кілька днів? Чи й гірше — помітять ці гроші спритні шахраї й спустошать ваші кишені за лічені секунди. А вдома на вас, напевно, чекають родини: літні батьки, чоловіки чи дружини й малі діти. Бо, мабуть, не з доброго дива подалися ви світ за очі на важкі заробітки, а щоб полегшити їм життя. Та чекають рідні, думаю, навіть не стільки на гроші чи подарунки, як на те, щоб ви швидше до них повернулися. Здорові та неушкоджені. Але судячи з вашої поведінки, можливе й інше. Адже багатьом з вас від Києва ще по кілька днів діставатися до віддалених сіл — додому. І як із цього автобуса й вийдете без проблем, то що буде далі, навіть думати боюся.
Звісно, всі ті люди були мені абсолютно чужі, і їхньою подальшою долею та завершенням мандрівки, мабуть, не варто перейматися. Однак і досі думаю: «Чи всіх вас дочекалися родини?»