"Вчений, який мріяв про сильну Україну"

 

150 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

ПОСТАТЬ. Його життєва дорога обірвалася несподівано на початку січня 1919 року в поїзді Київ—Одеса, яким державна делегація УНР прямувала на мирну конференцію до Парижа. Там вирішували післявоєнний устрій світу та Європи, перекроєної внаслідок розпаду Російської та Австро-Угорської імперій.

Нині навряд чи хтось ризикне сказати, наскільки природною була неочікувана смерть найавторитетнішого представника України, адже професор Михайло Туган-Барановський був шанованим в академічних колах всього світу економістом, чиї фундаментальні наукові праці видавали англійською, німецькою і навіть японською мовами. Не зайве нагадати, що одним із перших прем’єр-міністрів Польщі в ті часи став уродженець України Ігнацій Падеревський — видатний піаніст-віртуоз, чиє слово для західноєвропейської еліти важило більше, ніж заяви тогочасних польських політиків.

Нині вистачає спекуляцій щодо того, що М. Туган-Барановський — російський вчений, і за походженням, і за ставленням до рідної землі він щирий українець. Звісно, імперська система робила все можливе, щоб її піддані вважали себе «русскими», а популярні тоді революційні рухи виховували інтернаціоналістів без роду і племені, що позначилось на долі майбутнього світила економічної науки.

Однак заслання у 1901 році «легального марксиста», як називав М. Туган-Барановського Ленін, на Полтавщину, привело не до покаяння опального приват-доцента Петербурзького університету, а до пробудження в науковцеві національної самосвідомості. Він брав активну участь у роботі місцевих земських органів самоврядування, просвітно-культурній діяльності української інтелігенції, навіть ініціював збирання коштів на встановлення пам’ятника Шевченкові в Полтаві.

Не менш вагомі заслуги М. Туган-Барановського в дослідженнях економіки українського села та традиційного для України стихійного кооперативного руху, які до кінця життя науковця перебуватимуть у центрі його уваги.

Не дивно, що навіть після дозволу повернутись до викладацької діяльності, що стало результатом дарованих царем під тиском революції 1905 року свобод, М. Туган-Барановський не поривав тісного зв’язку з українським національним рухом, а влітку 1917 року назавжди повернувся на рідну землю.

На посаді генерального секретаря (міністра) фінансів Центральної Ради він одним із перших порушив питання про нагальний перехід на власну грошову одиницю, щоб урятуватися від фінансового провалля, в яке летіла Росія з її керенками, які невдовзі стали обліковувати мішками. До речі, нині мало хто знає, що український карбованець дорівнював вартості половини золотого франка успішної Франції, а стабільність фінансової системи УНР, золотовалютні запаси якої викрали і перевезли до РСФРР більшовики, забезпечувала державна монополія на цукор і спирт.

З ініціативи видатного економіста у Києві заснували Інститут економічної кон’юнктури, Демографічний та Кооперативні інститути. Саме нашому землякові належить наукове об∂рунтування теорії конвергенції, яка передбачала державне регулювання ринкових відносин, без чого нині не обходяться в жодній розвиненій країні.

Задовго до більшовицького перевороту в Росії М. Туган-Барановський застерігав, що відмова від «абсолютної цінності людської особистості» заради ілюзорних економічних систем неминуче призведе до нехтування демократичними свободами і свавілля влади, а тому «не можна залізною рукою загнати людство до щастя».

Не менш пророчі висновки М. Туган-Барановського про потребу розвитку кооперативного руху (фактично йшлося про малий і середній бізнес у їхній сучасній інтерпретації), згубність «нетрудового володіння землею» (підтвердження того — розпаювання основи аграрного виробництва у нинішній Україні, в результаті чого земельна рента дістається тим, хто давно вже не працює на землі), необхідність стимулювання платоспроможного попиту насамперед за рахунок трудових доходів. Останній із згаданих постулатів став порятунком для США у роки великої депресії, де безробітних залучали до оплачуваних громадських робіт, а не роздавали соціальні допомоги, що фактично провокує утриманські настрої, від яких нині потерпають чимало розвинених країн.

170 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕНИ КОСАЧ

Історія з географією

ПАРАЛЕЛІ. Зазвичай про рідну тітку Лесі Українки письменницю і громадську діячку Олену Косач (у заміжжі Тесленко-Приходько) згадують у контексті першого в доробку великої поетеси ще дитячого вірша «Надія». Поштовхом до його створення став арешт і заслання до Олонецької губернії (Карелія) тітки Олени, яку Леся щиро любила.

Не менш цікаво, що місце народження батька Лесі Українки та її тітки — місто Мглин Чернігівської губернії, як вказано у політично толерантних довідниках. Однак неважко з’ясувати, що нині це районний центр… Брянської області сусідньої Росії. Тому не дивно, що за радянських часів не схвалювали дослідження родоводу Лесі Українки по батьковій лінії, адже прапрапрадід Лариси Косач був суддею Стародубського козацького полку, а прапрадід — сотником у Мглині, якому судилося стати колискою роду Косачів.

Лише 1919 року в результаті насильницького плебісциту, під час якого, за свідченням очевидців, «українців різали як баранів», більшовики на основі народного волевиявлення оголосили козацьку Стародубщину «ісконно русскою» територією.

120-РІЧЧЯ РОЗСТРІЛУ МИРНОЇ ХОДИ В ПЕТЕРБУРЗІ

Кривавий злочин російського «святого»

ЖОРСТОКІСТЬ. День 9 січня (за ст. ст.) назавжди увійшов в історію знаком ганьби російського самодержавства. Мирну ходу петербурзьких робітників, які в неділю разом із дружинами і дітьми йшли скаржитися «батюшці-царю», почали рубати шаблями і розстрілювати ще далеко від імператорського палацу. За офіційними даними, було вбито 130 осіб, поранено 333.

Навіть газети прихильних до Росії країн повідомили, що того дня на вулицях Санкт-Петербурга загинуло принаймні 2 тисячі мирних жителів, разом з якими розстріляли віру в доброго царя. Саме 9 січня 1905 року Микола ІІ, оголошений нині Російською православною церквою святим, здобув прізвисько Кривавого.

50-РІЧЧЯ ОБРАННЯ ЙОСИФА СЛІПОГО КАРДИНАЛОМ

Хресна дорога мученика віри

ВЗІРЕЦЬ. «Як воскрес Христос, так воскресне з гробу неволі Мати-Україна і відродиться наша свята Церква», — був упевненим глава Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який заповів по здобутті української незалежності перенести його прах до храму Святого Юра у Львові. Та на відміну від ієрархів російського православ’я, які під диктовку Сталіна слухняно заявляли, що «переслідувань релігії в СРСР ніколи не було і немає», заборонена радянською владою уніатська церква за прикладом перших християн стала катакомбною, зазнаючи не менших переслідувань, як у Давньому Римі.

Хресна дорога митрополита Галицького і архієпископа Львівського Йосифа Сліпого розпочалася 11 квітня 1945 року, коли на той час уже фактичного очільника УГКЦ заарештували радянські спецоргани і засудили на 8 років каторжних робіт, які розтяглись на 18 років таборів та заслань. Звільнення прийшло аж у січні 1963 року. Тоді ліберал Микита Хрущов нарешті відреагував на протести світової спільноти й дозволив виїхати за кордон в’язневі совісті, який уже став символом релігійних переслідувань в СРСР.

Тим, хто вслід за радянськими пропагандистами продовжує доводити, що уніати зазнали справедливих покарань за зв’язки з Римом та співпрацю з гітлерівською окупаційною владою, за якої, до речі, масово відкривали закриті більшовиками православні храми, не гріх нагадати ще кілька красномовних епізодів «невтручання держави у справи церкви».

На відміну від Галичини, де рядових священнослужителів, деморалізованих арештами керівників церкви, у 1946 році звезли на псевдособор, який проголосив самоліквідацію УГКЦ та перехід її вірних у православ’я, на Закарпатті вдалися до жорстокіших методів. Як писав у покаянному листі на адресу ХХІІІ з’їзду головний сталінський терорист генерал Судоплатов, «за вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б)України Хрущова, за планом, розробленим МДБ, у м. Мукачевому був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, який активно опирався приєднанню греко-католиків до православ’я». Варто додати, що керівник Мукачівської єпархії УГКЦ дивом уцілів у ретельно спланованій автокатастрофі, тож довелося підіслати у лікарню співробітницю МДБ, яка під виглядом медсестри ввела смертельно ін’єкцію жертві замаху.

Не менш трагічна доля архімандрита Климента Шептицького — рідного брата владики Андрея Шептицького, який був попередником Йосифа Сліпого на чолі УГКЦ. 76-річний священнослужитель виявився найстаршим за саном після арештів або фізичного знищення керівництва церкви. Надісланий Климентом до Ватикану лист, у якому докладно описано переслідування греко-католицького духовенства, став підставою для звинувачення в антирадянській агітації та засудження до 8 років ув’язнення. Однак цього терміну архімандрит повністю не відбув — 1 травня 1951 року помер у тюремній лікарні міста Володимира. Нині на Князь-Володимирському цвинтарі, де, ймовірно, упокоїлись останки мученика віри, з дозволу влади встановлено меморіальну дошку.

На жаль, в Україні ситуація ганебніша, бо, наприклад, у Харкові вже кілька разів знищували меморіальну дошку на честь Йосифа Сліпого на нинішній будівлі ДАІ Ленінського району. Тут була пересильна тюрма, в якій утримували главу УГКЦ.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)