Письменник  Василь ГЕЙ

Поет і прозаїк, заступник голови Волинської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Василь Гей у Поліському регіоні добре знаний не тільки своєю поетичною, піснярською та прозовою творчістю, а й активною громадянською позицією. Волинянам Василь Степанович відомий ще й як високий моральний авторитет, людина, яка впродовж свого життя не допустила приниження інших, виникнення якихось сумнівного змісту оборудок — неетичних, антиморальних, псевдотворчих. Зважаючи на вищесказане, нам здалося абсолютно логічним поговорити з Василем Геєм про те, що нині особливо тривожить його душу.

— Василю Степановичу, знаємо, що появи своєї першої поетичної збірки у радянські часи ви чекали кілька років. Як основна продукція письменника — книжка — рухається від свого творця до читача нині?

 — Нині якщо є гроші — будь-що може дарувати світові будь-який графоман! (Сміється). Щодо серйозної літературної роботи, то в українському книговиданні нині є дві важливі проблеми. Перша — малотиражність видань. Звідси і ціна вища, ніж у сусідніх країнах. Де книжка, до того ж, ще й підтримку держави має. Друга проблема — відсутність державної політики підтримки вітчизняної книжки в її розповсюдженні.

Книжка — це специфічний духовний продукт. Він має працювати на освіту, виховання, поширення в державі патріотизму і високих моральних взірців. Нині в українських реаліях вона фактично зрівняна у своїх правах з оселедцями, мішком цементу чи іншими пересічними товарами, на яких роблять бізнес. Часто виходить так, що той, хто зацікавлений книжкою, не має вільних коштів. А той, хто має достатньо грошей, найчастіше зацікавлений не у придбанні книжок, а в нарощуванні власних статків. Як наслідок, у нас нині народжується одна книжка на душу населення за рік, хоч нормальний рівень у Західній Європі — вдесятеро більше! Українське слово має бути затребуваним державою! В іншому разі воно саме по собі не виконує тієї ролі, яка призначена йому Богом, не виконує ролі людинознавства, наповнення людської душі. І не тільки держава, а й її влада мають бути найбільше зацікавлені в ньому. Бо, врешті-решт, наповнення свого інформаційного простору саме українським, а не іншомовним словом, піснею, фільмом, інформаційним продуктом — це позбавлення інформаційного впливу молодої держави ззовні.

Рідна мова — це мова твого роду і народу. Фото Володимира ЗAЇКИ

— Простіше кажучи — гостре питання національної безпеки!

 — Хто як не наша влада має бути найбільше зацікавленою в тому, щоб проводити свою політику, а не танцювати під дудку сусіда? Дивує стійкість нашого народу проти жорстких і жорстоких спроб його асиміляції з боку зайд. Незважаючи на більш як трьохсотлітню підневільність, він зумів зберегти свою національну ідентичність, вистояти в жертовній боротьбі за право мати своє слово. І вільне, гідне життя. Але на двадцять другому році незалежності мусимо захищати себе від тих, яких нібито демократично обрали як елітарних представників для творення законодавчих основ держави…

— Не розумію, як люди можуть усе життя їсти український хліб, але так і не вивчити мови корінного етносу?

— Ба, натомість хваляться тим, що «мы сделали их, как котят!». І в сумнівний спосіб провели через Верховну Раду закон про двомовність. Нічого не зробиш — такий менталітет. Фактично йдеться про домінування і відстоювання в Україні мови іншої держави і принципу «російські інтереси закінчуються там, де закінчується використання російської мови». Якою автори й так звертаються до читача в кожній із семи-дев’яти з десятка книжок у наших книгарнях!

Проте не можу зрозуміти іншого: чому не всі державні чиновники під час публічних заходів використовують українську мову, якою розмовляє глава держави? Вони що, не поважають Президента України?

— Хоч як прикро, в ефірі майже не звучать і рідні пісні. Адже телебачення — за рідкісними винятками — не хоче пропагувати українського…

 — Натомість пропагує мову сусіда! Причому таку, що люди старшого покоління часто змушені тримати палець на кнопці, аби її не слухали діти. А те, що часто пропонують як гумор, не вкладається в жодні рамки наших традицій і виховання. Це відбувається через те, що телеканали, які мають вести за собою людину до високих моральних стандартів, продані з комерційною метою. Замість того щоб людям дати поживу духовного плану, телеящики їх просто зомбують. Чим саме — не уточнюю, це й так добре відомо… Але чому? Бо ті, хто нині є власниками тих телеканалів, на моє переконання, не виховані в українському традиційному дусі, де основою є моральність і національно важливе.

Я часто згадую, як дворічним чи трирічним слухав мамині пісні, коли вона йшла з поля. Це було зворушення душі, піднесення душі, яке залишилось донині. В короткому оповіданні «Летіла пісня» у збірці «Погашений світильник» я кажу, що пісня наша жива, але… крила її обрізані. Розумієте, голос живий, а крила — обрізані! Адже вона нині практично не вилітає за межі палацу «Просвіти» чи сільського Будинку культури. Отам, на сцені під час сільського концерту, вона звучить!.. А я пам’ятаю, як вона звучала під час збирання ягід, у пору косовиці, в пору жнив… Вона єднала село! А нині кожен сидить біля телевізійної скриньки, і єдності — немає. Виходить замкнуте коло.

— Є на Волині десятки народних колективів, наприклад — Волинський народний хор чи «Колос», які, попри складне економічне становище, збереглися і на будь-якій сцені викликають фурор.

 — А як їх приймають усюди, де виступають!.. Від них пересічна людина бере ту духовність, без якої не можлива побудова своєї національної держави. Чому зголоднілим за рідним людям не дати слухати їхню високу творчість через електронні засоби масової інформації?

Щойно мій колега по творчості композитор Олександр Огородник приїхав із Турійського району. Розказував, як стоячи аплодують українській пісні. Вона жива, просто має бути завдання донести її до людей. У цьому мають бути зацікавлені всі, і найперше — Українська держава!..

— Яка особливо ретельно має опікуватися й молодим поколінням…

 — Я 13 років очолюю журі обласного етапу Міжнародного конкурсу з української мови. І ми бачимо багато яскравих мовних талантів. Часто, коли проводжу в школах уроки української мови, кажу дітям, що можна сприймати якісь умови мовної гри в тому чи тому середовищі молодіжному, але найяскравішою ознакою, свідченням високої культури є знання соціально престижної національної мови. Водночас по телебаченню ми часто чуємо, як багато посадовців в одному реченні роблять кілька помилок. От я собі думаю: якщо це не прямий ефір, то чому мене годують тою мішанкою українсько-російською? Мішанка добра тільки для худоби, а не для людей! Адже помилки можна виправити! Аби якось знівелювати цей процес, можна було б зробити, приміром, для росіян один канал, а інший — українською.

Коли я проводжу уроки в школах, зазвичай розпочинаю їх з мовних обов’язків громадянина України. Де сказано, що мова — запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш себе, свою гідність, майбутнє своєї держави. Знання рідної мови — не заслуга, а обов’язок! І люблять рідну мову не за те, що вона найкраща, державна чи барвінкова, а за те, що вона — рідна!

Вважаю, це треба не втомлюватися пояснювати й усім тим, хто на державній службі. В офіційному спілкуванні вони мають вживати українську. Поза службовими обов’язками — будь ласка, спілкуйтеся будь-якою зручною вам мовою!

 —  Якщо вже згадати й про той закон, що викликав в унітарній державі таке збурення, то там у першій статті сказано: «Рідна мова — перша мова, якою особа володіла в ранньому дитинстві»...

— А в статті третій сказано, що людина має право вибору рідної мови. Практика життєва на прикладі відомих українських митців показує, що не обов’язково, якщо дитина розмовляла в дитинстві іншою мовою, то це її рідна мова. Це неправильно. Бо, наприклад, автор чотиритомного словника української мови Борис Грінченко в дитинстві не спілкувався українською мовою. А знаменитий майстер слова новеліст Григір Тютюнник до тридцяти років жив на Донеччині. Спілкувався російською. І перше оповідання написав нею ж!..

Рідна мова — це мова твого роду й народу, яку виробили для тебе багато поколінь твоїх попередників. І нищити її не годиться. «Бо жайвора пісня — вічна, Вічний і крик ослів, Тільки людина калічить Мову своїх батьків».

— Якщо навіть закону не дотримуються — має бути гідність українця. При цьому культурна людина поважатиме й усі інші мови!.. 

— Цілком згоден! Не треба штучно шукати собі ворогів на цьому грунті і перевиховувати старше покоління. Розпочнімо вивчати мову з дитсадка з тими, хто прийде нам на зміну, і забезпечимо її постійне звучання на всіх офіційних заходах! Історія — а відтак і процес деколонізації — зворотного ходу не мають!

— А що в останні роки втішає поета і прозаїка Василя Гея?

— Те, що дедалі поширенішою стає українська мова у столиці нашої держави — Києві, що дедалі більше молодих людей розмовляють не суржиком, а гарною літературною мовою. Хоч у нашому житті й досі поширені мовні кальки.

ДОСЬЄ «УК»

Василь ГЕЙ. Народився 1942 року в селі Заболоття Волинської області. Закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Поет, прозаїк, публіцист, автор трьох десятків книжок для дітей і дорослих. Лауреат Міжнародної премії імені Дмитра Нитченка, Всеукраїнської премії імені Андрія Головка та обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського. 

Валерій МЕЛЬНИК,  «Урядовий кур’єр»,Людмила ВРУБЛЕВСЬКА для «Урядового кур’єра»