Життя стає дедалі жорстокішим. Агресія нині вважається майже нормою. Тож психологи б’ють на сполох: суспільні потрясіння й злива інформації негативно впливають на дитячу психіку. Звичайно, дитину не відгородити (і не слід) від реального життя. До нього її треба адаптувати. Сьогодні наша розмова з психологом Валерією Куксою.
— Валеріє Анатоліївно, з якими проблемами найчастіше звертаються до вас батьки?
— Із проханням допомогти дитині навчитися спілкуватися з однолітками. Малюк не хоче з ними гратися, важко адаптується в дитячому садочку. Зросла кількість аутичних проявів. Дитина здорова, але бідна емоційно, їй ніхто не потрібен.
— Яка причина цього?
— Наслідок невмілого використання батьками досягнень прогресу. Адже не секрет, що одразу після народження мати відволікає увагу чада технічними засобами, замінюючи ними живе спілкування. Не сама казку розповідає на ніч чи співає, а вмикає аудіозапис. Коли годує, демонструє мультики. Потім телевізор, комп’ютер…
— А на що скаржаться батьки школярів?
— На невміння поводитись у класі. Непосидючість. Неадекватну поведінку, зокрема кричать на вчителів. Є й такі, яких у 10 років уже нічого не цікавить.
— Звідки все це?
— Наслідок дошкільного виховання, заміна живого спілкування віртуальним. Більшість сучасних дітей не знають, що таке жива гра. А все тому, що батьки знецінили її роль у вихованні.
— Але ж мало не з пелюшок вони водять малят на різні курси, тренінги.
— Зросла мода на розвиток. Дитину хочуть навчити грати на музичному інструменті, мов і ще багато чого. А ось про адаптацію до життя в реальному світі дбають мало.
— Чому це ви пов’язуєте з грою?
— Мама, яка грається з дитиною, заряджає її енергією. Раніше, коли в мам бракувало часу, діти виходили на вулицю, стадіон і там спілкувалися. Так компенсувалася нестача маминої енергії. Тепер цього немає. Маля доглядає мама й комп’ютер, няні. Потім дитину віддають до дитячого садочка. Змінюється середовище. Дитина поповнює свою енергію поганою поведінкою. Пригадую такий випадок. Одна сім’я нічого не могла вдіяти із сином, який просив батька, щоб той його покарав. Стали з’ясовувати, звідки таке дивне бажання. З’ясувалося, що хоча б таким способом син хотів привернути батькову увагу до себе. Звичайно, я порадила батькові спілкуватися із сином, гратися з ним. Після цього все стало на свої місця.
— Недавно став свідком такого випадку. В метро зайшов гурт чоловіків у масках. Вони голосно заговорили, і маля, яке мама тримала за руку на ескалаторі, злякалося. Вона почала його заспокоювати — не допомогло. Що голоснішою ставала розмова чоловіків, то більше плакала дитина.
— Дитяча психіка під час зустрічі з агресією чи неадекватною поведінкою дорослих травмується. Протистояння у столиці відбувається не день і не два. Тому коли є потреба проходити там з дитиною, її слід готувати до того, що зустрінеться з чимось незвичним. Спиратися бажано на образне мислення, посилаючись на казки, які дитина знає. Скажімо, в казках є добрі й злі люди. Але добро завжди перемагає — тут обов’язково навести приклад з відомої казки. Тому на випадок, про який ви говорили, дитина дивитиметься радше не зі страхом, а з цікавістю. Бо її підготували до такої зустрічі.
— А як бути в таких ситуаціях із школярами?
— Школярам треба розповідати, чому відбувається те, що вони бачать. А коли дитина матиме відповідь на запитання, які її турбують, буде спокійною, врівноваженою. Без цього житиме у тривозі.
— А як бути в ситуації, коли незнайома людина запитує дитину, де вона живе?
— Відповідь дав мені юний пацієнт. Батько, сказав він, заборонив мені відповідати на таке запитання. І я одразу сказала, що правильно зробив.
— Чому?
— На жаль, є люди,які намагаються скористатися дитячою довірливістю. Ніколи не забуду один випадок. До дівчинки підійшов юнак і сказав, що на горищі будинку є кошенята, а він від’їжджає і хоче передати звірят їй. Мала погодилась. І сталася трагедія. Тому дітей треба готувати до подібних ситуацій. Знаючи про них, діти не боятимуться, але не довірятимуть незнайомим людям.
— Ми весь час говоримо про стосунки дітей із батьками. А де, на ваш погляд, недопрацьовує школа?
— Останніми роками у школах мало уваги приділяють формуванню особистості. Наголос роблять лише на засвоєнні навчальних дисциплін.
— Чим це зумовлено?
— Причин, звісно, багато. Тут і перевантаженість педагогів зайвою писаниною, брак єдності батьків і вчителів.
— Батьки здебільшого обурюються поборамиу школах.
— От-от, звідси й недовір’я, брак належних контактів. Тим часом педагогів можна зрозуміти, бо сама працювала в школі: там катастрофічно не вистачає коштів на найнеобхідніше.
— Нині від школяра можна почути: «А навіщо вчитись: он Семен ледве читати вміє, а володіє мільйонами, а кандидат наук кінці з кінцями не зводить».
— Є така проблема. Коли кажуть, що треба добре вчитися, щоб добре заробляти, це не завжди переконує. У багатих батьків діти знають, що й без знання, скажімо, літератури зароблятимуть. У таких немає мотивації самовдосконалення.
— А як ви відповідаєте на такі запитання?
— Вчитися треба, щоб знайти і оволодіти досконало улюбленою справою, з якою буде цікаво жити і давати користь людям.
— Таке стремління, звісно, треба починативиховувати не з випускного класу?
— З пелюшок. Батьки повинні дати дитині вдих. Тобто оточити її увагою і любов’ю, заряджати життєствердною енергією. Цьому слугує зокрема й гра. Коли дитина спілкується з батьками, радіє — це вдих. Без них — видих. На жаль, у більшості вдихи малі, а видихи дуже великі. Звідси й з’являється психологічний дискомфорт.
— Що ж робити?
— Забезпечувати баланс вдих — видих. Для цього вранці будити ніжним словом і дотиком, разом снідати. Ввечері бажано збиратись усією сім’єю, обговорювати, як минув день, що в кого було цікавого. Не мультик перед сном умикати, а розповідати казочку, співати колискову. В такому ритмі формуватиметься здорова, стійка до потрясінь психіка.
ДОСЬЄ «УК»
Валерія КУКСА. Народилася в Києві. Закінчила Київський державний університет ім. Т. Шевченка. З 2003 року очолює центр «Я + сім’я». Пропагує собакотерапію.
АКТУАЛЬНО
Від конфлікту — до хронічної хвороби
Тепер чи не в кожній оселі нинішнє протистояння — найактуальніша тема. Зрозуміло, не стоять осторонь неї й діти. Тим часом психологи вважають, що вуличні події завдають шкоди підростаючому поколінню. І саме термін «травма» був найуживанішим за круглим столом, який зібрало Міністерство освіти і науки. Психологи, працівники шкіл, дитячих садочків і правоохоронних органів були єдині в головному: школа повинна бути поза політикою. Вона, як і батьки, має лікувати травми, яких зазнали діти від інформаційних потрясінь.
Щоправда, часто їх не помічають близькі люди. Тоді діти шукають допомоги в інших. Зокрема, торік національна дитяча «гаряча лінія» отримала 18 575 дзвінків. Нам, сказала віце-президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» Ольга Калашник, телефонували підлітки, які, надивившись теленовин, повідомляли, що теж хочуть битись.
Як виправити ситуацію? Учасники розмови вважають недолугою інформаційну політику влади. За таких умов складно і вчителям, і дітям. А тому, підсумовує Ольга Калашник, дітей вражає соціальна апатія. Натомість зростає внутрішня агресія. Частина дітей копіює насильницьку поведінку дорослих. В інших оселяється тривожність. Тому з дітьми треба говорити, їм слід пояснювати, що відбувається. І в жодному разі не приховувати правду. Ольга Калашник відмітила також серед молоді зростання ідентифікації себе з Україною.
У стосунках з дітьми не можна бути дволикими. Всі батьки говорять дітям, що за вчинки треба відповідати. У реальному житті, бачать вони, так буває не завжди. А якщо безкарними можуть залишатись дорослі порушники, то чому це правило не поширюється на дитину, думають. І діють відповідно, вчиняючи насильство над однолітками.
— Безвідповідальність дорослих, — зауважив кандидат педагогічних наук Олексій Лазаренко, — провокує молодь до наслідування. Ми формуємо націю, яка не поважає закони і державу. Передумова цього і соціальних конфліктів: виховання агресивності, нігілізм.
Якщо раніше передумовою дитячої агресивності було знущання над кішкою чи собакою, то тепер діти бачать, як люди б’ють людей. Не всі це витримують. Тож і не випадково торік було 483 випадки дитячих самоушкоджень, і 80 з них вчинили діти віком до 12 років.
Суспільство насильство сприймає вже як звичне явище. Бо і в житті, й у фільмах лише сила допомагає знаходити вихід із складних ситуацій. Діти все це бачать. Але їхня психіка ще не сформована. Тому часто від реального життя втікають у віртуальне. І, за свідченням кандидата психологічних наук Наталії Бугаєвої, після входження в нього є випадки, коли діти вдаються до самогубства.
Тим часом, упевнена директор міжнародного гуманітарного центру «Розрада» Валентина Бондаровська, профілактикою насильства серед дітей у школах ніхто не займається. Жертва потрапляє в лікарню. Потім її переводять в іншу школу. Проблема, образно кажучи, замулюється.
— Україні, — сказала Валентина Бондаровська, — потрібен прямий ефір для дітей. Слід більше працювати з батьками. А представники влади повинні щодня звертатись до народу. Звичайно, за умови, що їм є що сказати. Бо, як з’ясувалося, влада не знає і не розуміє людей. Отже, потрібен діалог.
Мабуть, найтривожніше звучало те, що профілактична робота з дітьми зведена нанівець. Дорослі мало приділяють їм уваги. Водночас, зазначив заступник міністра освіти Борис Жебровський, школа не монополізує процесу навчання і виховання. Сім’я була, є і буде найголовнішою ланкою в цій роботі.
Як мовиться, повертаємося на круги своя. Школа не може, батьки заклопотані. Дитина залишається наодинці з реальним світом та Інтернетом, де на найскладніше запитання проста відповідь: правда сили. А найкраще виховання, давно помічено, — правильне життя батьків на очах дітей. На жаль, не всі й не скрізь таке бачать.
Тому, робить висновок кандидат психологічних наук Зоя Гаркавенко, бракує довіри між людьми і довіри до влади. Впала цінність життя. Суспільство скочується до первісного стану, де владарював найсильніший. Звідси й суспільні конфлікти, руйнівна дія яких не обминає дітей. Те, що відбувається, — наслідок, а не причина. Наслідок насамперед невмілого керівництва державотворчим процесом. В країні немає гуманітарної політики. А де хаос у думках, звісно, не буде ладу ні в економіці, ні в суспільних відносинах. Тому напрошується висновок: маємо говорити не лише про цінності дитячі. Моральні постулати, писані й неписані, слід стверджувати дорослим. Має бути приклад — насамперед тих, хто береться керувати. Тоді в реальному житті дітям буде приклад для наслідування, а не причина потрясінь.
Психіатр Євген Тичковський із болем констатував, що травмотерапевти через надмірне навантаження нині виснажуються, їм самим уже потрібна допомога. Якщо нинішня конфліктна ситуація триватиме, вважає він, то виникне ймовірність переходу дитячих психічних розладів у хронічну форму.
Ми в Google+