У 1861 році уродженець Донеччини грецький історик, педагог та етнограф Феоктист Хартахай у день похорону Тараса Шевченка сказав: «Спи ж, тату, поки правда з кривдою силу мірять будуть, поки правда запанує на світі!»
У наші дні його земляк — перекладач із селища Старий Крим біля Маріуполя також почав творчу роботу саме в той недобрий період, коли правда з кривдою знову заходилися «силу мірять». До лінії зіткнення, де українські підрозділи боронять Донбас і Україну від проросійських загарбників, було рукою сягнути, а він, володіючи трьома мовами жителів Приазов’я, зробив свідомий вибір: почав переклад урумською «Кобзаря» великого українця Тараса Шевченка. І на цьому не зупинився, бо готує нові переклади українських класиків. Сьогодні наш співрозмовник — педагог, поет і перекладач із прифронтового приазовського краю Валерій КІОР.
«Рідна мова — це душа кожного народу»
— Валерію Івановичу, спершу розкажіть, будь ласка, про колишню й теперішню ситуацію з рідними мовами греків, які живуть в Україні й зокрема Приазов’ї.
— Історично склалося, що греки свого часу прийшли в українське Приазов’я вже двомовними. Приблизно половина з ним говорила румейською, а решта — урумською. Так само й тепер. Румейська належить до індоєвропейської мовної сім’ї, урумська — тюркська. Та навіть попри це, між ними чимало спільного: тюркізми в румейській мові й еллінізми в урумській.
Рідна мова — це душа кожного народу. І я б додав: невмируща душа, бо рано чи пізно вона все одно про себе заявить. До речі, в моїй уяві ідеальний український інтелігент грецького походження — це людина, яка добре знає материнську мову (румейську чи урумську), розуміє мову співрозмовника (румейську чи урумську), володіє новогрецькою і досконало знає українську. Таких людей чимало.
— Переклад і видання «Кобзаря» Тараса Шевченка урумською мовою стали непересічною подією для Маріуполя, Донбасу та України. Коли і як з’явився задум взятися за цю непросту роботу?
— Ще за радянських часів мені доводилося бачити книжки російських класиків: Пушкіна, Ахматової та інших, виданих у Латвії двома мовами — латиською і російською. Мене такий формат вразив настільки, що ще тоді вирішив: так, це той шлях до читача, який за змогою варто повторити. Тобто одна сторінка — мова оригіналу, а наступна поряд — переклад. Це дуже зручно. Тому готуючи «Кобзар», так і зробив. Окрім того, у цій книжці якоюсь мірою тексти віршів виступають словниковим матеріалом один до другого.
А за переклад творів Тараса Шевченка, звичайно, взявся не випадково. Адже Кобзар — поет, у творчості якого міститься національна ідея. Від національного через інтернаціональне до загальнолюдського. Тому він і став тим Шевченком, якого всі знають, поважають і люблять.
Своїм читачам вирішив запропонувати урумською мовою перше видання «Кобзаря», що побачило світ у 1840 році й куди увійшли вісім всім тепер відомих творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» і «Думка».
— Маріуполь уже тривалий час залишається прифронтовим містом, де періодично чути гуркіт гармат. А тому чи не виникало сумнівів щодо перспектив цієї книжки? Адже проросійські незаконні збройні формування ніколи не приховували намірів захопити Маріуполь. А ще не секрет, на зросійщеному Донбасі досі чимало людей, для яких усе українське меншовартісне, а іноді навіть вороже.
— Ні. Таких сумнів не було. А щодо ставлення до українського, то воно також буває різним. Якщо йдеться про примусову тотальну українізацію, якою часто лякають жителів нашого краю, то до цього у багатьох людей справді упереджене ставлення. А якщо це українське в тому розумінні, як його трактували і трактують більшість моїх колег і друзів, приміром, українські письменники Донеччини Григорій Кривда, Станіслав Жуковський, Іван Білий, Геннадій Мороз, Юрій Доценко та інші, то його тут усі сприймають добре. А загалом у цьому сенсі треба жити діяти, пам’ятаючи прислів’я: «Можна привести коня до водопою, але нема такої сили, яка б змусила його пити воду». Зміцнювати позиції української мови слід поступово, виважено і без поспіху.
— Чи справдилися ваші очікування, як сприйняли вихід книжки у приморському місті та в грецьких селах Приазов’я?
— Загалом так. Хоч спостерігаю різну реакцію. Одні від душі вітають із творчим успіхом: кажуть, що зроблено важку, але цікаву і дуже потрібну роботу. Проте є й такі, які дивуються. Мовляв, навіщо перекладати, якщо є чудовий авторський український варіант першоджерела? Хоч таких значно менше.
— А хто з тих, що допомагали в роботі над перекладом і виданням «Кобзаря» урумською мовою, має повне право розділити з вами творчий успіх?
— Насамперед це наш спільний проєкт і успіх разом із представниками Федерації грецьких товариств України і особливо з її головою Олександрою Проценко-Пічаджи. Адже саме завдяки моральній та фінансовій підтримці цих людей книжка вийшла у світ. Вдячний Вікторії Зазимко за гарне художнє оформлення обкладинки «Кобзаря» і всім, хто допомагав та підтримував мене під час роботи над перекладом.
«Писати відразу трьома мовами дуже складно, але цікаво»
— Письменники, які живуть і працюють у Маріуполі й поблизу нього, пишуть трьома мовами: українською, російською та грецькою. Якщо не помиляюся, саме ви один з авторів, які знають і використовують у творчості всі три.
— Так, намагаюся працювати відразу трьома мовами. Щодо української, то навіть написав «Гімн», де є й такі рядки:
«Єдина, соборна і вічна,
Живи у віках, Україно!»
Зізнаюся, що це дуже важко писати трьома мовами. Але й цікаво. Наприклад про порівняння як основу поетичного образу. Якщо віршуючи українською чи російською мовами, порівнюю дівчину із трояндою, це видаватиметься безнадійним штампом. А коли пишу рядки урумською, так потрібно обов’язково робити, бо цього потребує східна поетична традиція.
— У поетичній книжці «Мартиролог любові і жалоби» ви згадуєте старших колег, які колись істотно вплинули на вашу творчість. Згадайте ще раз цих письменників старшого покоління, у яких вчилися і брали з них приклад.
— Передовсім хочу згадати Антона Шапурму. Саме він свого часу мені порадив писати рідною мовою. А ще Василь Мамнєв, у якого я багато навчився. Від нього, старшого товариша і колеги, вперше почув і запам’ятав на все життя настанову: «Мені колись казав батько, а тепер я тоді скажу: немає поганих національностей, а є погані і хороші люди».
Серед тих творчих людей, які свого часу позитивно на мене впливали, були представники всіх національностей. Досі часто згадую зустрічі з ними та їхні уроки.
Приміром, добре пам’ятаю очі Белли Ахмадуліної в той момент, коли вона в нашому Азовському морі мила голову холодною водою, а їй люб’язно пропонували підігріти воду: «Валера, хоч ти скажи їм: не для того я Ахмадуліна, щоб вони мені воду гріли».
Комусь такі випадки можуть здатися другорядними і незначними. Та я вже встиг пересвідчитися, що саме з таких деталей і складається людина, яка потім залишається в пам’яті назавжди.
— Ваш переклад «Кобзаря» урумською висунуто на здобуття всеукраїнської літературної премії імені Максима Рильського, яку щороку вручають за перекладацьку творчість. А тим часом ви вже взялися за переклад поеми Шевченка «Гайдамаки». Що ще у найближчих творчих планах поета і перекладача?
— Мою роботу на здобуття дуже престижної літературної премії висунули Донецька обласна організація Національної спілки письменників та Федерація грецьких товариств України, за що я їм дуже вдячний. Підсумки вселяли надію, і «Кобзар» урумською мовою потрапив до фіналу, та лауреатом того року стала інша перекладачка. Мої колеги вважають, що переклад заслуговує на перемогу й тому вдруге висунули книжку на премію імені Максима Рильського.
А я й справді засів за переклад урумською мовою поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки». Бо реакція читачів на «Кобзар», про що ми вже згадували, засвідчила: людям потрібні такі твори.
Планую перекласти поезії Івана Франка, готую до видання власну збірку лірики.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій КІОР. Народився 8 жовтня 1951 року в селищі Старий Крим біля Маріуполя. У 1978-му закінчив філологічний факультет Донецького національного університету.
Засновник сучасної урумської літератури. Член Національної спілки письменників України. Автор книжок поезії та ліричної прози «Хасеветйазмахлари — Сумні листи», «Загубити і знайти», «Плач плачів, або Книга невиплаканих сліз», «Мартиролог любові і жалоби» та інших. Співавтор українсько-румейсько-урумського словника-розмовника, переклав урумською мовою «Кобзар» Тараса Шевченка.
Окремі його твори перекладено українською, грузинською, узбецькою, турецькою мовами.
Ми в Google+