«Я зараз не в театрі. Я більше займаюся дітьми. Я забрав їх від війни», — такими були перші слова Вадима Писарева у відповідь на прохання розповісти про нинішню ситуацію в Донецькому національному академічному театрі опери і балету ім. А.Б. Солов’яненка, в якому він до недавнього часу працював і художнім керівником якого є досі. Він говорив обережно, не даючи різких оцінок, розуміючи, що це може позначитися на долі частини трупи, яка продовжує працювати у нелегких умовах окупації.
Народний артист, відомий в Україні та світі, розповів, що в театрі був великий колектив — п’ятсот співробітників: бутафори, художники, оркестр, хор, балет... Зараз їхні трудові книжки лежать, ніхто їх не забирав, але багато артистів змушені були виїхати. Частина трупи під обстрілом продовжує у вихідні дні давати вистави. Тим часом, стверджує Писарев, з самого початку воєнного протистояння Міністерство культури жодного разу не поцікавилося долею театру, не зробило спроби його евакуювати.
Шевченківську премію вручити не встигли
— Вадиме Яковичу, що зараз відбувається з Донецькою оперою? Якийсь період через постійний обстріл міста вона не працювала. Зараз, схоже, там все-таки відкрили черговий театральний сезон. Ви знаєте, як працює ваш рідний театр в умовах війни?
— Ситуація там дуже складна. Мені важко про це говорити, я дуже боюся їх чимось образити. Адже вони прагнуть працювати, вистави давати. Але все-таки, якщо чесно, вистави не можуть проходити на тому рівні, як раніше. Вже і хору половини немає, і балету немає, і диригента жодного немає... І моя школа балетна розбіглася — хто в Івано-Франківську, хто в Києві. Тому що війна, над головою літають снаряди. Там справді дуже небезпечно. Люди справді злякалися і за дітей своїх. І дуже багато хто виїхав. Отже трудові книжки лежать, але багато хто — ніби на гастролях.
Мені б потрібно бути там, приїхати. Але не можу, я не згодний з усім, що там відбувається. З війною не згодний — це надумана війна. Я не згодний із тим, що вона зіштовхнула православних людей. Що прийшли якісь дивні керівники. Звідки вони з’явилися? Хто їх призначав? Хто вони такі? Скажімо, якийсь масажист — сьогодні міністр охорони здоров’я... Люди приходять без знань і починають керувати. Самі розумієте, що виходить.
Я не підтримую цю владу, яка там зараз, — «ДНР». Вони всі зі зброєю, все контролюють. До театру їм діла немає, грошей не платять, лише обіцянки. Те, що вони говорять, — тільки базікання. Ще жодної копійки не виплатили ні пенсій, ні зарплат артистам.
— Боляче вам за свій театр, який так набирав у своєму розвитку, прогримів своєю грандіозною прем’єрою «Летючого голландця»?
— Ви знаєте, що згоріли верстати (на яких ставлять декорації. — Ред.) наших найкращих вистав, у тому числі «Летючий голландець», «Богдан Хмельницький», «Кармен», «Спартак»? Снаряди влучили у складські приміщення, на щастя, вони не поряд із театром. І декорації прострелено кулями. Добре, що костюми збереглися.
— Сподіваєтеся все-таки, що всі ці вистави скоро йтимуть знову?
— Я поки що не сподіваюся. Хочу бути реалістом... Пам’ятаю, як важко нам було ставити «Летючого голландця», як давалася кожна копійка. Ми раділи — все-таки ми це зробили! Здавалося б, ось, будь ласка, танцюйте, співайте, виступайте... Ба-бах — і все...
Чудову виставу поставили, і до Києва її возили, і до Німеччини. Багато разів її грали. Вона мала величезний успіх. Її висунули на Шевченківську премію, і ми її здобули. Але нам її не вручили. І не лише нам. Тому що — війна...
— Коли ви востаннє були у Донецьку? Яка там ситуація? Ми читаємо і бачимо в новинах, що російська військова техніка їздить вулицями міста...
— Був тижні три тому. І так воно і є: там дуже багато техніки, військовослужбовців. Усі звикли до цього. У мене мама залишилася у Донецьку, Олена Миколаївна. Телефоную їй щодня. Сказала, що сьогодні не стріляли. І на виборах теж не стріляли. Але одного разу так гухнуло, що у всіх у будинку кондиціонери повилітали.
— А де решта вашої родини?
— Ми не хотіли, щоб наші діти залишалися у Донецьку. Там небезпечно для життя. Моя дружина зараз працює у Харківському театрі. І молодша донька там навчається, вона займається балетом. А я з середньою донькою в Києві, вона захоплюється тенісом. Дівчаткам 7 і 14 років. Син Андрій, ви знаєте, танцює у Київській опері.
Гендиректор не зміг пережити війни
— Гендиректор Донецької опери Василь Рябенький помер 7 жовтня. 25 років він працював у театрі. Писали, що раптово помер. Що насправді сталося?
— Інфаркт. Василь Іванович не зміг пережити тих проблем, які на нього звалилися, цієї ситуації, пов’язаної з війною. Йому було 56 років. Здорова, сильна людина... Раптово за 10 секунд людини не стало. Це сталося вдома після репетиції. Гадаю, це результат важкого напруження. Всі проблеми він носив у собі, дуже переживав: зарплати немає, частина декорацій згоріла, артисти чогось чекають, невизначеність... Ситуація важка, а він нічого не міг вдіяти. Помер від безвиході.
Я виїхав із Донецька ще влітку. Але він просто не міг виїхати, був до кінця на своєму посту.
— У театр призначено нового директора?
— Так, Євгена Денисенка. Він був директором краєзнавчого музею.
— Це нова влада його призначила? До музики він стосунок має?
— Схоже, що так, нова влада. Щодо музики, то він був режисером багатьох концертів.
— Отже Донецький театр опери і балету якось працюватиме?
— Він буде. Саме так, як ви запитали, — «якось»... Адже там як подають: війна йде, а ми — ура-ура! — з виставами. Але цей час минув, просто минув. І «Летючею мишею» відкривати сезон — це від безвихідної ситуації. Трохи не той рівень... Але, на мою думку, зараз треба просто зберегти життя акторам.
— Для них це, напевно, як працювати на лінії фронту?
— Ще гірше... Якщо чесно, я боюся, щоб після цього інтерв’ю у театр не полетіли снаряди. Адже нам і погрози були.
— На адресу дирекції театру? Якого роду погрози?
— Ще влітку до нас з автоматами прийшли. Нам вдалося вмовити їх не проводити якісь свої заходи, на зразок з’їзду чи що, у театрі. А насправді в театрі під сценою зробили бомбосховище. Сказали, щоб у разі нальоту глядачі збігалися під сцену. Там і зараз вода стоїть, килими, все потрібне, щоб можна було перечекати.
— Вже використовували ваш театр як бомбосховище?
— Так, тижні три тому, коли був сильний вибух і в 10-кілометровій зоні повилітали шибки. У театрі вилетіли вікна і мало люстра не впала. Так вибухнуло, — не знаю, що це було, але тривала репетиція, — всі злякалися, збіглися туди...
Паспорт «ДНР» мені не потрібен
— Вадиме Яковичу, ви зараз вимушено поза театром. Що робите?
— Треба працювати, заробляти. У мене є пропозиції поїхати викладати до Катару, давати майстер-класи у Сполучених Штатах, завжди можу поїхати до Китаю. Я можу знайти роботу, але поки що — вільний художник. У Харкові давав майстер-класи, у Києві теж допомагаю...
Ми підтримуємо Івано-Франківськ у балетному світі. Наш педагог Вікторія Холодова зробила постановки у моїй івано-франківській школі (балетній школі ім. Вадима Писарева. — Ред.), і вчора вони здобули перше місце на конкурсі у Львові.
— Скільки учнів у цій школі? Як довго вона існує? Чия ідея була її створити?
— Ідея була моя і композитора з Івано-Франківська Володимира Павликовського. Нас підтримав тодішній губернатор Михайло Вишиванюк. Школі вже понад п’ять років. У ній 140 учнів. А починали з двадцяти. Пішов результат — і пішли до нас діти...
Звичайно, школа розвиватиметься й далі. Але, розумієте, якби цей міст, який ми зробили з Івано-Франківськом, ми зміцнили раніше... Якби все зміцнили раніше... Тоді б у нас не було сьогодні цієї страшної ситуації. Словом, зараз я планую заїхати до Івано-Франківська, потім поїду до Катару, а потім до Америки. Повернуся до України в січні. Обов’язково повернуся. Адже я був патріотом і за радянських часів. Просто зараз змушений виїхати через дітей.
— Днями в новинах прозвучало, що в Донецьку готуються до видачі паспортів «ДНР»? Як ви до цього ставитеся?
— Ось і тому я тут, а не в Донецьку.
— Вам не потрібен паспорт «ДНР»?
— Ні. Крім того, ці громадяни будуть невиїзними — в жодну країну світу. Я не знаю, чим це закінчиться, але все це дуже погано. Всі зміни, які там досі відбувалися, вели лише до гіршого — до загострення. Тому запровадження нових паспортів — тільки до погіршення життя людей. Я навіть не уявляю, що може бути.
— Зараз багато пишуть про те, що територія Донбасу, який перебуває не під контролем України, може стати зоною замороженого конфлікту. Як ви це бачите?
— Просто жахливо те, що, скажімо, син живе в Авдіївці — на українській території, а батьки його за 500 метрів — на російській території. І як бути? Ось це жахливо. Я думаю, важкий період там буде. Найважчий.
З Мінкультури ніхто не підтримав
— Скажіть, Вадиме Яковичу, а влада в Києві, Міністерство культури могло допомогти театру? Були якісь спроби? Ви зверталися до них? Чи не стояло питання про евакуацію театру з Донецька?
— Ви знаєте, не стояло. Чомусь про театр усі забули. Ми і телефонували, і писали. Ще влітку, коли в червні все це починалося, ми хотіли кудись евакуювати театр. Було таке бажання.
— Київ вас не підтримав? Ви особисто зверталися до міністра культури?
— Я не звертався. Але знаю, що міністрові телефонував наш головний диригент Василь Василенко, який, до речі, зараз десь у Києві. Результат ви бачите. Хоча якщо це міністерство країни, звичайно, воно мало нам допомогти. Міністр мав вирішити цю ситуацію, хоча б зателефонувати і запитати: «Як ви там, хлопці?» Не хочу нікого звинувачувати, але ми український театр — і чому з Міністерства культури нам ніхто не зателефонував? Жодного разу? Ніхто не сказав: хлопці, ми вам допомогти не можемо, у нас немає грошей, але ми — з вами? Хоча б так, і то було б культурніше. Я тут, якщо чесно, навіть не знаю, що сказати...
Та й до сьогодні ніхто не телефонує і нічого не питає, неначе так і має бути.
— А не було ідеї заради порятунку театру взяти той самий «Летючий голландець» — і, як мандрівні артисти, виїхати на якісь тривалі зарубіжні гастролі?
— Але на ці гастролі теж Мінкультури мало б дати добро – щоб на тривалий період трупа виїхала. Напевно, і країни якісь знайти, щоб нас взяли...
— А зараз міністерство могло б щось зробити в цьому плані, щоб допомогти театру?
— Мені здається, вже пізно. По-перше, майже всі розбіглися. По-друге, театру просто можуть не дати можливості виїхати.
Я думаю, нехай війна закінчиться. А потім за допомогою мирних переговорів ми всі разом намагатимемося якось театр відновлювати. Тому що самим це зробити не вийде. Отже, трохи почекаймо.
— Я бажаю успіху — і вам, Вадиме Яковичу, і чудовій Донецькій опері, — і щоб усе повернулося. Нехай повернуться актори, ваші вистави і ваші глядачі. І нехай до України повернеться мир.
Валентина ПАЩЕНКО,
Київ,
«Укрінформ»