ПОДИХ ВІЧНОСТІ
Щоб дивувати новинками, експонатів вистачить
З усього Закарпаття протягом п’яти років звозили дерев’яні споруди, яким по сто, двісті й навіть більше років. Кожну колоду чи стовпчик попередньо нумерували, а на новому місці їх збирали. І в червні 1970-го відкрили по сусідству з Ужгородським замком Закарпатський музей народної архітектури та побуту, який став першим в Україні, влаштованим просто неба. У світі такі установи іменуються сканcенами. Тоді його нинішній директор Габріела Андял лише почала свій трудовий шлях у краєзнавчому музеї. Вже через кілька років вона перейшла в «хатки», а останні 12 літ очолює цю музейну установу. «Нас називають візитівкою Ужгорода. Чи звичайний турист прибуває, чи висока закордонна делегація — всі сюди», — зазначає директор.
Щороку два фермери засівають для сканcену жито: його солома йде на стріхи хат, господарських будівель.
З музеєм, окрім фермерів, співпрацюють народні майстри. Таких, які вміють будувати «по-старому», залишилося дуже мало. Знайти і вмовити їх приїхати до обласного центру вдається не з першої спроби. Втім, без успіху в цих домовленостях музей не міг би існувати. А існує понад 40 років!
У музейної церкви є миряни
На зорі сканcену був такий собі період мобілізації енергії. Тоді накопичували фонди, описували їх. Багато чого в пориванні до сучасних змін викидали та знищували. Перевезене сюди — врятоване.
У скансені науковці спільно з краєзнавцями й ентузіастами накопичили понад 16,1 тис. експонатів. А потім настали скрутні часи: у 90-ті роки минулого століття складно було не те що придбати для музею якусь річ — навіть зберегти наявні.
Тому нині найбільше пишаються тим, що жодного експоната з фонду не втрачено. А за кошти спонсорів із села Вільховатий на Рахівщині перевезли стару дерев’яну дзвіницю, якій загрожувала повільна смерть. Десять років тому її встановили біля двохсотлітньої церкви, перевезеної ще раніше із села Шелестів Мукачівського району. Тепер ці дві ошатні споруди стоять поряд. Демонструють неабияку майстерність давніх зодчих, а ще їх використовують за прямим призначенням. Щонеділі в музейній церковці відбуваються богослужіння.
Прогулюючись викладеними камінням доріжками, відчуваєш давнину на генетичному рівні. Її втілюють не лише кількасотлітні споруди, а й тин біля них, надвірні споруди, все — відповідно до традицій конкретного регіону Закарпаття. Улітку тут виноград, картопля, кукурудза і квасоля, пасуться баранчики, кури і качки. Об’єднують цей простір, роблять його завершеним церква та дзвіниця. А довкруг ще — кузня, водяний млин, корчма. Всі вони мають свої місця «народження», розповідають про звичаї і вдачу їхніх господарів більше, ніж томи книжок.
Ці скромні житла людей, які ніколи не змінювали свого вигляду, ландшафт поряд дають зрозуміти, якими ми були і стали, куди йдемо.
Габріела Андял: «Нас називають візитівкою Ужгорода». Фото автора
Гроші теж знайшлися…
Стара вжиткова річ має дихати, їй потрібен простір. А в музеї місця у шафах і на полицях — катма. На 92 квадратних метрах — текстиль, кераміка і дерево. Труднощі такого співіснування здавалися вічними і неподоланними. Але світло в кінці тунелю з’явилося: за обласною програмою на реконструкцію адмінкорпусу виділено 2,5 млн грн.
Навколо території площею 3,5 гектара — нова огорожа з відеоспостереженням по її периметру. У приміщенні колишнього охоронного «п’ятого посту», яке стало непотрібним, обладнано нову хіммайстерню, де обробляють дерево від жуків та інших комах. До фінансування власних проектів залучаються і кошти, зароблені музеєм. Торік від продажу квитків у касу надійшло майже 270 тис. грн.
Техносвіт диктує моду на зміни. В музеї кажуть, що їх слід упроваджувати обережно, щоб не зачепили стародавніх будівель. Наприклад, щоб люди із фізичними вадами побачили інтер’єри, потрібні пандуси, а прокладати їх не можна, бо тоді зміниться вигляд хатин.
Але для цих відвідувачів невдовзі з’явиться відеофільм, який ілюструватиме інтер’єри всіх приміщень. 2011 року в музеї було 33 виставки, а попереднього — аж 42. З уведенням у дію третього поверху скансен матиме ще одну виставкову залу.
— Влаштовуватимемо відкриті фонди, — розповідає Габріела Василівна. — За рахунок внутрішніх резервів відкриємо ще одну постійно діючу експозицію, тільки з власних фондів. Експонатів, які маємо, вистачить, аби весь час показувати щось нове.
До скансену на цілий день родиною
У День музеїв провідні народні майстри показують у скансені, як виготовляють ті чи ті речі, гостям дозволяється й самим узяти до рук молот або спиці для плетіння, сісти за ткацький верстат тощо.
Деякі освітні заклади Ужгорода кілька років підряд влаштовують «родинні дні школи в музеї»: учні проводять тут разом із батьками цілий день. Спочатку вивчають потреби дітей, згодом запрошують представників тих ремесел, які викликають найбільше зацікавлення. Майстри докладно ознайомлюють школярів зі своєю роботою, поряд — і їхні батьки. Стежками «старого села» ходять весь день разом, отримуючи те, чого не вистачає вдома, — спілкування.
Скансен планує іншу новацію — дні народного майстра. Торік музейні працівники, відкривши не відомі загалові імена в кількох районах області, неодноразово запрошували їх до себе. Серед них — Олександр Дворак, Антоніна Ісак-Дурда, наступники знаменитого гончара з Іршавщини Михайла Галаса.
Співпраця зі схожими закордонними установами — ще одне правило музею.
— Недавня поїздка до США вразила мене технічним оснащенням тамтешніх музеїв, — згадує керівник провідного закарпатського музею. — Там на кожному кроці — автоперекладачі з різних мов, відео- та аудіозаписи, рухомі стенди. Голова йде обертом від надміру інформації! Позитив у тому, що сувенірні кіоски, громадське харчування, інші супутні заклади там узгоджують свою роботу з музеями. Приємно вразив американський досвід і неприйняттям спиртних напоїв: від них цілком вільні і музеї, і територія поблизу. От би в нас так!
— І до нас приїжджали чехи, румуни, словаки, австрійці, — зауважила директор. — І приємно були почути від них, що наш скансен — цілком європейського формату.
Уже цього літа розширять водяне плесо біля млина. Дітям, які приходитимуть у музей разом із батьками, даватимуть у руки малесенькі вудки, щоб пробували ловити рибу. Уміти те, що робили предки, — ще одна можливість зануритися в сиву давнину, відчути себе частинкою того народу, який був і має залишатися неповторним.