ДОДОМУ
Дорога Великого Кобзаря: з тимчасового посмертного
прихистку - до вічного
Такої урочисто-траурної процесії, яка охопила понад півтори тисячі кілометрів і тривала понад два тижні, ще не знала українська історія. Як відомо, останні півтора року Тарас Григорович жив у Петербурзі, а 10 березня 1861 року там і помер. 12 березня був похований на Смоленському кладовищі російської столиці. Але друзі й близькі прихильники Шевченка вже тоді знали, що той посмертний прихисток Великого Українця тимчасовий: ще в день смерті, 10 березня, зібравшись у помешканні одного з братів Лазаревських, вони заприсяглися згодом перевезти його тіло в Україну. Для здійснення задуманого потрібно було зібрати кошти й одержати дозвіл центральної влади. Тож і сороковини відзначали в Пітері.
Труну укрили червоною китайкою
А через 58 днів після похорону, 8 травня на Смоленському кладовищі знову зійшлися численні друзі й прихильники для проводів праху Кобзаря в Україну. Дубову труну дістали з могили, поставили в свинцеву, а тоді ще й соснову, оббиту по кутах залізом, і, стягнувши її залізними поясами, встановили на спеціальний віз на ресорах, укрили червоною китайкою (так за козацьким звичаєм ховали лицарів України). Четвіркою коней везли Тараса через увесь Петербург на Московський залізничний вокзал. По дорозі до процесії пристало багато люду- це надавало їй особливої траурної урочистості.
Супровід праху Кобзаря в Україну було довірено 41-річному художникові Григорію Честахівському - близькому приятелеві і великому прихильникові Тараса та 27-річному Олександру Лазаревському - одному з шести братів Лазаревських, які, як мовиться, молилися на Шевченка.
9 травня були вже в Москві. З вокзалу домовину перевезли на Арбат. Тут у церкві Тихона-Чудотворця відбулася багатолюдна панахида. У Москві Шевченко вперше побував у лютому 1844-го, повертаючись з України до С.-Петербурга для завершення навчання в Академії. І написав тоді вірш "Чигрине, Чигрине", до речі, єдиний з літературних творів з адресною позначкою "Москва". Добрих два тижні Тарас провів у Москві в березні-квітні 1858-го, повертаючись із заслання (Орськ - Новопетровське укріплення, 1847-1857 рр.), був тут ще в червні та вересні 1859 р., але без затримки прямував далі: спершу в Україну, а невдовзі - й до Петербурга. Найефективнішим і найбільш пам'ятним було перебування в Москві по дорозі із заслання. "В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии", - читаємо в його щоденникових записах.
Далі похоронний маршрут проліг через російські міста і містечка. Їхали кіньми. Який вигляд мав той кінний поїзд, Григорій Честахівський відтворив олівцем на малюнку. Цей відрізок шляху Шевченко - так само кіньми - долав за життя, а що то була за поїздка, які дороги довелося пізнати і як харчуватися на поштових станціях, він колоритно описав 1855 року, перебуваючи в солдатчині в Новопетровському укріпленні, у повісті "Капітанша" (написана російською мовою).
На цьому маршруті громадянську панахиду влаштували в Орлі, де жив і взяв участь в урочисто-траурній церемонії Тарасів приятель Якушкін, російський етнограф, юрист і громадський діяч. "Прийшли гімназисти зі своїм куратором, директором та учителями... Народу зібрався великий натовп, хоч домовина стояла тільки дві години", - зафіксовано в біографічній хроніці Шевченка О. Кониським.
"За заставою (тобто за містом - В.Б.), - згадує Якушкін, - знову відслужили панахиду народного натовпу. Провівши тіло, багато хто з присутніх разом із начальством і учнями пішли до гімназії й ще раз відслужили панахиду з оголошенням підписки на училище в пам'ять Шевченка".
Село Єсмань першим зустрічало поета
Перше українське село (теж описане Шевченком у повісті "Капітанша"), через яке тоді пролягав поштовий тракт з Москви до Києва, було Єсмань. "Учора, в середу, 3-го числа Мая (за ст. ст. - В.Б.), в четверть третього часу Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю Українську, а я став навколішки і тричі уклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе й од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далеко". (Г.Честахівський).
А першим українським містом, через яке проїхала траурна колісниця 15 травня, став Глухів. Тут Шевченко уперше побував у лютому 1844 р., потім у квітні 1845-го, а востаннє - живим - у серпні 1859-го. Колишня резиденція українських гетьманів і Малоросійської колегії цікавила його своїми історичними пам'ятками і драмами, що знайшло відлуння в поемі "Сон" (1844), вірші "Іржавець" (1847) та повісті "Капітанша" (1855).
Знаковим містом для великого поета і художника був Кролевець (тепер райцентр Сумської області). Тут Тарас бував кілька разів. А востаннє - на початку вересня 1859 р. Повертаючись з України в Петербург, разом із приятелем Федором Лазаревським ночував у його сестри Глафіри Огієвської. І ось тепер пані Глафіра зустрічала домовину з тілом поета. І на подвір'ї Огієвських домовина стояла до ранку, звідки 16 травня процесія рушила далі.
Обідньої пори того ж дня зустрічала і проводжала траурну процесію ще одна гетьманська столиця - Батурин (Чернігівська область). Тут була резиденція гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського, а неподалік закладав основи сучасного бджолярства Петро Прокопович (його згадав Т. Шевченко у повісті "Близнецы").
А далі - по дорозі до Києва - процесія зупинилася у повітовому містечку Чернігівщини - Борзні. Тут Шевченко жив узимку 1847 р. Гостював у поета-романтика Віктора Забіли (його образ став прототипом одного з цікавих персонажів повісті "Капітанша"). Тарас тоді полонив борзнянців чудовим співом і жартівливими оповідками. Тепер же старий приятель організував зустріч і проводи Тарасової домовини та приєднався до процесії аж до самого Канева, де взяв участь у похоронах та опорядженні могили Кобзаря.
А неподалік Борзни, у селі Оленівка, на початку лютого 1847-го Шевченко бояринував на весіллі свого приятеля і письменника Пантелеймона Куліша з Олександрою Білозерською, яка у літературу ввійшла під ім'ям Ганна Барвінок. Вінчання було у Вознесенській церкві села. А тепер, через 14 років і два з половиною місяця, на цвинтарі цієї церкви, де зібралося багато люду, відбувалася панахида, яку відправляли два священики обох оленівських церков, а за труною дівчина несла "кануп" - мед, який варять до храмового свята.
Заспівали йому хором сумну пісню
Особливо урочистою була процесія у Ніжині: назустріч вийшли всі цехові зі значками, ліцеїсти та гімназисти. Як згадується очевидцями, "труна на возі вінками обвита, на козлі ямщик бородатий, коні поштарські ледве бредуть по піску глибокому... Народ поскидав шапки - ми заспівали йому хором сумну пісню, - на труні був вінок, і з руки жіночої на йому написано: "Прощай, батьку, орле сизий". Панахиду правили у Свято-Преображенській церкві.
Проїхали через Носівку (уже темніло) і Козелець (уночі) - саме так склався історичний поштовий тракт із Москви до Києва. У Козельці Шевченко побував, очевидно, навесні 1846 р. за завданням Археографічної комісії, коли їздив описувати архітектурні й історичні пам'ятки Чернігівщини, бо навіть зафіксував написи на двох спорудах: у селі Лемеші, на сволоці убогої хатини - "Сей дом соорудила раба Божия Наталья Розумиха, 1710 року божого", а в Козельці у величному храмі на мармуровій дошці - "Сей храм соорудила графиня Наталия Розумовская в 1742 году". І коментар Шевченка у повісті "Княгиня": "Странные два памятника одной и той же строительницы".
Додамо від себе: хату зводила українська селянка, а храм - свекруха цариці Російської імперії, хоча це одна і та ж Розумиха, сини якої прижилися в столиці; один з яких був коханцем, а потім і чоловіком (вінчалися таємно) імператриці.
О 7-й ранку 18 травня процесія прибула в Бровари. Тут ночував гінець із Києва, щоб потім своєчасно оповістити киян, коли зустрічати домовину з тілом Тараса. Йому повідомили, що рушать о 10-й ранку. Дорога - піщана. Їхати було важко. О 5-й дня уже були в лісі поблизу Дніпра.
Київські студенти самі впряглися у воза
Київські студенти не дозволили везти домовину кіньми - самі впряглися у воза і перевезли через Ланцюговий міст, а потім - і до Церкви Різдва на Подолі (Поштова площа). Були промови, молебні, робочі суперечки щодо місця поховання - хотіли саме в Києві. Були варіанти: на горі Щекавиці, біля Аскольдової могили чи поблизу Видубицького монастиря. Але переміг Григорій Честахівський, заявивши, що воля Тарасова зорієнтовує на Канів. І 20 травня вранці пароплавом "Кременчук" процесія рушила по Дніпру до Канева.
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
У цих рядках - заповітна мрія Тараса знайти прихисток на рідній землі, мати власну оселю. І обов'язково над Дніпром, на горі, поблизу Канева.
Не судилося. Повертався до омріяних місць у домовині. І то завдяки Григорію Честахівському і Тарасовому родичу Варфоломію Шевченку, якому Тарас довірив практичну реалізацію своєї мрії - пошук і купівлю клаптика землі над Дніпром. "Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна..." - наполіг Григорій Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко. На її вершині студенти університету, які супроводжували домовину з Києва до Канева, родичі та друзі у дощову негоду викопали могилу, а солдати-муляри змурували цегляний склеп.
22 травня домовину винесли з собору і - за листом-звітом Честахівського до петербурзьких друзів - "поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли як слід діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому". Везли не понад Дніпром - розгулялася весняна повінь, а горами, через ліс, верстов із десять.
Як засвідчує приятель Шевченка і перший його біограф Михайло Чалий, того дня, у середу 22 травня, в Успенському соборі "при численному напливі народу з міських передмість і навколишніх сіл" протоієрей Мацкевич відправив заупокійну обідню, а після панахиди виголосив надгробне слово.
Нерідко кажуть: усе на свої місця розставить час. 150 років - цілком достатній період, щоб оцінити і Шевченка в історії України, і значення Тарасової гори в духовній моці українського народу.
Про актуальність творчості Кобзаря для нашого сьогодення годі й говорити. Адже його рядки несуть заряд живої історії, а ще тисячі - ніби щойно написані з нинішнього життя.
Але доки в нашого народу є Шевченко, доки є таке потужне джерело мужності і патріотизму, як Тарасове слово, доки є в нас Святиня, до якої йдемо як на сповідь і освітління душ, Україна живе й житиме.
Сьогодні як і завтра, в неділю, як і щороку в ці дні, до Тараса прийдуть тисячі людей, до його могили і підніжжя пам'ятника покладуть гори квітів. І йтимуть сюди і завтра, і післязавтра, і ще через одні 150 літ. Як казав Олесь Гончар, "тут духовна вершина нашого народу, вершина, що світить усій Україні".
Володимир БІЛЕНКО,
письменник