Нашу країну часто порівнюють із Францією. Адже площа та кількість населення у нас майже однакові. Багато хто вважає, що на цьому подібність і закінчується. А даремно.
На власному досвіді
Безумовно, семиденний тур до Парижа чи гламурна поїздка в Канни залишить у вас шлейф яскравих, ні на що не схожих вражень, підсилених смаком чудового вина та французької кухні. І на заздрісні запитання друзів, як пройшла поїздка, ви ностальгійно зітхатимете зі словами: «Та що там скажеш, Париж!» Але для того, щоб збагнути, чим живуть пересічні французи і які вони у повсякденні, треба поторгуватися на місцевому базарчику, обговорити з господарем хлібного магазинчика останні політичні події, посидіти в черзі до зубного лікаря, застрягнути в ліфті, залити сусідів на різдвяний Cвятвечір, відвідувати шкільні батьківські збори і користуватися громадським транспортом. Пройшовши успішно усі ці етапи, власкор «УК» у Страсбурзі бере на себе сміливість стверджувати, що у ставленні до життя українці і французи дуже подібні.
Французи, як і українці, дуже люблять відпочивати. І річ не лише у 37-денній відпустці, яку визначено законом у Франції, й 11 офіційних державних святах, які відзначають щороку. Французи, як і українці, вміють перетворити на маленьке свято навіть звичайну обідню перерву. Пригадую, як один випадок ледь не змусив мене розплакатися від розчулення і хвилі спогадів про батьківщину. Якось у Страсбурзі я зайшла до відділення одного з найбільших французьких банків, і хоча час обідньої перерви вже давно завершився, три віконечка, за якими мали сидіти клерки, були порожні. Постоявши хвилин із десять, я почала демонстративно кахикати, і тут із глибини службового приміщення, обтрушуючи крихти з рота і попиваючи на ходу каву, вибіг банківський службовець. «Вибачте, день народження у співробітниці відзначали, вона торт принесла», — пояснив він.
І в смаках, і в побуті
Якщо цими осінніми днями вирушите у мандрівку довколишніми ельзаськими селами, вас не полишатиме враження, що подорожуєте Житомирською областю. Зорані під озимину поля, стебла сухої кукурудзи, акуратні валки соломи, рядочки зимової капусти, яблуневі сади, стада корів, невеличкі хатки з городами, рябі кури у дворах, і лише рівненьке асфальтове полотно без ознак ям та вибоїн нагадує вам, що їдете не українською дорогою. А після того, як скуштуєте місцевої кухні, в якій почесним інгредієнтом є маленькі шкварки, що ними в Ельзасі щедро приправляють усі страви (навіть піцу), ваші сумніви з приводу близькості України та Франції остаточно розвіються. Тут доволі зневажливо ставляться до знежирених продуктів і вегетаріанських страв і свято вірять у користь усього того, що дала рідна земля і чим з дав?ніх-давен харчувалися предки.
Французи так само, як і українці, не довіряють політикам, бо вважають, що вони ніколи не виконують передвиборчих обіцянок; критикують систему державної шкільної освіти за те, що вчителі перестали бути чуйними й уважними до дітей; економлять гроші й беруть кредити, бо ціни тут повільно, але невпинно зростають; французи багато палять, а їхня любов до вина вже стала ідіоматичною; вони бережуть рідну мову, бо хочуть, щоб їхні діти виросли гідними громадянами своєї країни.
Щоб символ став реальністю
Музей історії Ельзасу — один з найцікавіших у Страсбурзі. Коли проходиш кімнатами, у яких відтворено картини життя і побуту цієї місцевості, то розумієш, як тяжко працювали люди, щоб створити те, чим зараз пишаються їхні нащадки. Кухонне начиння, меблі, вишивки, ікони, приладдя кузні, броварні, пекарні… Заняття народу, який споконвіків працював на землі, любить і шанує її. Між іншим, елемент святкового костюма ельзаських жінок — вінок з маків і волошок, прикрашений стрічками.
Проте найбільше мене вразив сам символ провінції Ельзас. Ним виявився наш лелека! Місцеві туристичні крамниці забиті м’якими іграшками-лелеками, чорногузи вибиті на сувенірних рушниках та скатертинах, їхніми залізними фігурками прикрашено тутешні ресторанчики та кафе. За ельзаським повір’ям, якщо мати хоче, щоб у родині з’явилася дитина, вона кладе на підвіконня грудочку цукру, аби приманити на подвір’я лелеку, щоб він звив на даху гніздо — символ добробуту, миру і достатку в Ельзасі.
Проте лелеки існують тут не лише на емблемах. Вони абсолютно вільно почуваються у страсбурзьких парках і охоче беруть хліб із рук.
А в Україні чорногузи зустрічаються дедалі рідше. Але ми можемо зробити так, щоб вони повернулися. Треба ухвалити демократичне законодавство і почати за ним жити, знищити нарости корупції, стати дбайливими господарями на власній землі й гідними громадянами своєї держави, адже іншої у нас просто немає. І тоді лелеки в Україну повернуться.
ПРЯМА МОВА
«УК» звернувся до журналістів, акредитованих при Раді Європи,?з проханням оцінити євроінтеграційний крок України
«Методи відвертого тиску не шануються»
Іоланда БАДІЛІДА,
радіо «Свобода» (Румунія):
— Я дуже сподіваюся на те, що Україна матиме Угоду про асоціацію. Більшість країн ЄС, у тому числі й Румунія, підтримують її в цьому. Важливо, щоб українці використали нагоду і продемонстрували свою незалежність. Щоб Україна була вільна у своїх діях і не відчувала над собою тягаря чиєїсь політичної волі, вона повинна стати незалежною передусім від російського газу. Ціна на російський газ — завжди гаряча тема для Європи. І зараз Москва використовує цей «переконливий аргумент» для того, щоб підштовхувати країни у поле свого впливу. Звичайно, Росія не ворог для ЄС, такий підхід у сучасній Європі не використовують. Але Москва має розуміти, що методи відвертого тиску тут також не шануються, а волю сусідніх країн треба поважати.
Я маю таке саме минуле, що й українці. Румунія тривалий час перебувала під впливом Радянського Союзу, тому їй знайомі методи психологічного й економічного тиску. Але ця сила — негативна. Євросоюз також має свою силу. Вона полягає в повазі до прав людини і незалежній судовій системі, яка гарантує кожному справедливе правосуддя. Зрозуміло, і Росія, і ЄС борються за нові ринки. Але, гадаю, український споживач виграє від того, що після підписання Угоди про асоціацію отримає якісніші товари, а українська продукція стане конкурентоспроможною на європейському ринку.
«Прогресивний і мудрий крок»
Кайхан КАРАЧІ, 
NTV & CNBCe TV (Туреччина):
— Коли Туреччина підписала Угоду про асоціацію у 1963 році, тоді ще існував Європейський Економічний Союз. Геополітична та політична ситуація в Європі була зовсім іншою, продиктованою умовами «холодної війни», яка поділила світ на два табори. Проте Рада Європи та ЄЕС тоді не критикували Анкару за порушення прав людини, оскільки Заходу потрібна була підтримка Туреччини у боротьбі проти Радянського Союзу. У 1987 році, коли в СРСР почалася перебудова і турецький уряд зрозумів, що ЄЕС набирає більшої ваги у світовій політиці, Анкара офіційно подала заявку на вступ до ЄЕС. А у 1996 році ми вступили до Митного союзу з ЄС, і це стало для нашої економіки справжнім шоком, тому що вона була абсолютно не конкурентоздатна порівняно з економікою ЄС. Але у турецького бізнесу був вибір: або швидко адаптуватися до нових правил, або просто зникнути. І спочатку наш торговельний баланс був з великою перевагою на користь ЄС, тепер він майже п’ятдесят на п’ятдесят. І ми, фактично, вже стали членом ЄС, адже наші торговельно-економічні зв’язки з країнами—членами Євросоюзу регулюються однаковими правилами та нормами.
З 2005 року Туреччина, яка ще у 1999 році була кваліфікована як країна-кандидат на вступ до ЄС, веде переговори про приєднання до Євросоюзу (і я переконаний, що якби Туреччина була меншою, то вже ми давно були б у ЄС). Але Брюссель робить усе можливе, щоб загальмувати цей процес. Тепер в Анкарі ніхто вже й не сподівається на членство в ЄС. Я знаю, що це політичне рішення, і спочатку ЄС сам повинен визначити, яким хоче стати в майбутньому. Адже ніхто не може передбачити, що станеться з ЄС через десять років, як не зміг сказати, що зникне СРСР. Але, на мою думку, це надзвичайно прогресивний і мудрий крок для України — підписати Угоду про асоціацію з ЄС. І Євросоюз повинен чітко усвідомлювати: якщо він не втримає Україну у своєму клубі, вона розвернеться і піде у напрямку до Росії.
«Я особисто вірю в ЄС»
Саманта АГРО,
інформагентство ANSA (Італія):
— Сам факт того, що Україна формалізує свої поглиблені відносини з Євросоюзом, уже позитивний. Проте, як свідчить історія, часто підписання двосторонніх угод відбувається на тлі загострення певних політичних обставин. І хоча укладення Угоди про асоціацію є обопільним рішенням України та Євросоюзу, дехто сприймає її як угоду проти третьої сторони. Таке хворобливе реагування Росії на бажання Києва поглибити співпрацю з ЄС, очевидно, пояснюється тим, що Україна тривалий час перебувала у сфері впливу Москви, яка хоче за будь-яку ціну її там втримати. Схоже, Росія не вірить у запевнення, що угода має суто економічну вигоду і може виявитися корисною їй самій. Адже якби ця угода мала лише торговельно-економічну сутність, навіщо б у такому разі до України висували вимоги серйозного реформування судочинства, виборчого законодавства та захисту прав людини? Тим більше, що Україна вже є членом ООН і Ради Європи, а її політичний і державний устрій відповідає критеріям, потрібним для членства в цих організаціях. У Москві це добре розуміють, тому ставлять питання руба: або Україна з нами, або з ЄС.
Звичайно, рішення глибше інтегруватися з ЄС — це рішення українського народу й уряду. Але Києву треба пам’ятати, що інколи ЄС буває трохи егоїстичним у відносинах зі своїми партнерами. Україна ризикує стати такою собі подушкою між двома блоками країн-членів ЄС і країн, які до нього не входять, і навряд чи комфортно почуватиметься від того, що її саму ще не запросили до лав Євросоюзу.
Але я особисто вірю в ЄС. Якось один італійський політик сказав, що керівництво країн ЄС любить ставити виключно собі в заслугу економічні чи політичні успіхи власних держав, а в усіх негативних моментах звинувачувати Європейську комісію. Ми почали потроху забувати, що мали до створення ЄС і що маємо зараз. А насправді в нас одна мета: гармонізувати усі аспекти нашого життя таким чином, щоб громадяни об’єднаної Європи почували себе впевненими у завтрашньому дні і майбутньому своїх дітей.