Добра знайома розповіла: кілька років тому, коли відпочивала в Болгарії, вирішила відвідати музей Ванги. Екскурсовод дізналася, що жінка приїхала з України, і запропонувала ознайомитися з прогнозом провидиці. «За кілька років на півдні України розпочнеться війна. Але триватиме вона недовго. Потому все вляжеться, піде на висхідний розвиток», — приблизно так звучало пророцтво.
«Ми тоді просто посміялися: яка там, мовляв, війна, — зізналася знайома, — хто про неї міг подумати ще навіть півроку тому? Тепер ось пригадала той випадок: виявляється, ставити під сумнів пророцтва Ванги — марна справа…»
Так чи інакше, а Україна — від малого до великого — у щоденній виснажливій тривозі: здається, всі ми вмить стали реалістами, забули про політичні уподобання, які нас розділяли, про колишні образи чи претензії одне до одного (які ж вони дріб’язкові порівняно з долею країни!) і вмить, сказати б, помудрішали. Принаймні на Рівненщині зустрічаю переважно таких людей. Схоже, нас дедалі більше об’єднує національна ідея, яка вже сьогодні звучить так, як нещодавно говорив на сторінках нашої газети шанований Роман Василишин: «Україна — понад усе!» І стається це доволі швидко: просто-таки перед очима формується консолідована українська нація, готова захищати свою територію від агресора та чужого чобота.
Тож, крім безлічі негативу, є в тому, що коїться сьогодні навколо нас, і колосальний позитив, який можна сформулювати отим пророчим Шевченковим: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля!» Звучить, здається, ще актуальніше, ніж 200 років тому… Ну як тут не подякувати Путіну за те, що згуртував українців? У цих буремних буднях кожен з нас шукає бодай якоїсь маленької розради: адже просто не витримують ні нерви, ні психіка. Таку розраду особисто я знаходжу в тих людях, які, приймаючи рішення, враховують державну необхідність, а не революційну доцільність.
І саме цього хочеться побажати новій українській владі, процес формування якої триває на всіх рівнях. Бо якби всі 23 роки нашої незалежності влада дивилася на розвиток територій (починаючи від Криму) саме через призму державної необхідності, то не було б і таких непідйомних проблем, котрі накопичуються, немов снігові кулі.
Молюся за те, аби справдилася й друга частина пророцтва Ванги: щоб територія на півдні, про яку вона сказала, процвітала. Звісно ж, у межах України, адже наша центральна влада заявляє, що готова надати Криму широкі повноваження з акумуляцією значної частки податків на розвиток автономії. Але не хотілося б, щоб відбувалося це за рахунок інших територій: бікфордів шнур запалити легко, а погасити, як бачимо, практично неможливо…
І ще: чекати, що ці хронічні проблеми України розв’яже хтось ззовні, а самим сподіватися лише на Бога, звісно ж, не випадає. Байдужим і ледачим Господь точно не допомагає.