Скоро мине три роки, як доводилося писати про одну з історичних пам’яток Ужгорода — будинок Кирила Фунданича. Його крамниця 1920—1930-х років, назва якої з’явилася з-під давньої штукатурки, стала знахідкою для туризму. До будинку «руського торговця змішаними товарами», який продавав «свіжий мед, чайовое масло, салами і всякого роду лікери», місцеві гіди водили екскурсії, а гості дивувалися зі старорежимних назв.
Нині від будинку, що підкреслював своєрідність Ужгорода і милував око, не залишилося нічого. Власник обіцяв зберегти хоч фасад, але й цього не сталося. Чиновники від архітектури спустили все на гальмах.
Перераховувати архітектурні, історичні втрати, яких Ужгород зазнав у 1990-ті й зазнає досі, можна довго. Зміна або й зникнення будинків з табличкою «Охороняється законом» відбувалося одночасно з небажанням формувати перелік нововиявлених пам’яток. Його вперто не затверджували на обласному рівні. Логіка зрозуміла: щоб не створювати проблем під час забудови вільних площ, перебудови наявних приміщень. Міська ж влада цим користувалася.
Одна за одною зникали меморіальні дошки, встановлені на честь відомих ужгородців. Власникам цих будинків вони «псували фасад». Чиновники від архітектури мовчали.
Тож історія з руйнуванням крамниці Кирила Фунданича — лише один з багатьох епізодів, які формують сумну картину. Чи не найбільшою із втрат за роки незалежності став спочатку продаж, а потім і фактичне знищення готельно-ресторанного комплексу «Корона», який вважали одним з найкращих серед схожих закладів Центральної Європи.
Його розпиляли. Щоб не вступати в суперечність із законодавством (цілісний комплекс не дозволено продавати через його дуже велику площу), «Корону» продавали майбутньому власникові двома частинами. Цим завдали історичній частині міста непоправної шкоди. Нині тут зводять об’єкт, який з історією не має нічого спільного. А судова тяганина через штучно занижену вартість квадратних метрів все ще триває, але це вже інша тема.
Не менш сумно для міста завершилась історія з кінотеатром «Ужгород», зведеним за гроші взуттєвого короля колишньої Чехословаччини Томаша Баті у 1932-му. Останні чверть століття в ньому не показали жодної стрічки. Колись він був найпопулярнішим у місті, а тепер, обдертий, стоїть пусткою. Відомості про власника старанно приховують. Голосу громадськості, яка хоче знати, кому, за скільки продано кінотеатр і чому його не використовують за призначенням, досі не почуто.
Ще сумнішої долі зазнав водяний млин, який ще порівняно недавно стояв поблизу міської ради. Його жорна в давніші часи крутили води річки Малий Уж. Один з підприємців дуже хотів влаштувати в цій будівлі стильний ресторан. Знайшов людей, готових допомогти втілити ідею в життя, аж в Італії. Глуха стіна в управлінні архітектури не дала змоги втілити його план у життя. Зате з часом на місці млина з’явилася будівля зі скла й бетону.
Про хитромудру приватизацію пам’ятки «Корона» вже йшлося. А є й інші цікаві ходи. Наприклад, дуже часто зміни в старій архітектурі процедурно погоджують у Києві. Чи навмисно це роблять, не стверджуватимемо. Але ж не чути голосів про намагання обстояти в міністерстві непорушність старої забудови, які б звучали з Ужгорода.
Останнім часом облдержадміністрація разом з міськрадою всерйоз обговорює питання про можливість внесення історико-архітектурного ансамблю Малий Галагов у перелік об’єктів під охороною ЮНЕСКО. І поблизу елегантних будівель чехословацького періоду, зведених у стилі конструктивізму, споруджують будинок-велетень!
Міська рада сором’язливо пояснює: будувати додатковий восьмий поверх дозволили в Мінкульті. А хто ж давав дозвіл на інші сім поверхів, які з’явилися саме в районі, який пропонують до списку ЮНЕСКО? Їх погоджували з марсіанами чи таки з міським управлінням?
За попередні майже 100 років жодна рука на місцину, яка відкриває краєвид на чудовий парк і будівлі довкола Народної ради (лише три поверхи) не піднялася. А тепер можна!
Захисників історично цінного мікрорайону не знайшлося й серед дюжини архітекторів, що працюють у будинку Народної ради, а саме в галузевому управлінні облдержадміністрації. Хоч у восьмиповерхову одіозну новобудову просто впираються вікна головної адмінбудівлі краю.
Аж дві структури в міській раді стежать за правильною, згідно з євростандартами розбудовою Ужгорода. Перша — управління містобудування та архітектури, друга — управління державного архітектурно-будівельного контролю. У них працюють понад два десятки людей. А результат?
У радянську добу Ужгород не зазнав таких разючих змін у зовнішньому вигляді, не позбувся стількох пам’яток і архітектурних особливостей, як нині. Якщо так триватиме надалі, то кілька десятиліть замість комфортного європейського міста, яким Ужгород був у минулому і в багатьох своїх рисах залишається тепер, тут запанують безликість і сірість.