ПРОБЛЕМА
Чи буде кому через 20 років сидіти за штурвалами військових і цивільних літаків?
Другий космонавт в історії незалежної України може побувати на орбіті вже 2014 року. Така оптимістична інформація з'явилася на телеекранах і шпальтах газет саме 12 квітня, коли світ відзначав 50-річний ювілей пілотованих космічних польотів. Відлунали святкові фанфари, оптимістичні заяви і запевнення у вірності традиціям, чергові нагороди вкотре знайшли кращих працівників ракетно-космічної галузі.
Тепер нумо замислимося: коли ми ще згадуємо про освоєння навколоземного простору і участь у цьому українців? Окрім згаданого свята авіації та космонавтики, хіба що у дні запусків "Морського старту". Прикро за державу, яка не марно (але поки що на словах) пишається конструкторською і виробничою базою, рівних якій досі немає в СНД. І шкода людей, чий інтелект опинився у ролі заручників не стільки економічної кризи, скільки високочиновницького недбальства.
Як реалізувати мрію?
А, здається, зовсім нещодавно багато хлопчаків мріяли стати якщо не космонавтами, то принаймні пілотами реактивних лайнерів. І таке бажання було цілком здійсненним. Утім, часи змінюються, цивільних і особливо військових льотчиків дедалі меншає. Так само, як і тане престиж цієї роботи. Але мрія таки жевріє в дитячих серцях.
Як її реалізувати, правильно обрати життєвий шлях і стати корисним своїй країні? Відповіді на ці питання можна знайти у Молодіжному аерокосмічному об'єднанні "Сузір'я", яке два десятиліття (а за ці роки тут отримали загартування понад півтора мільйона дітей і підлітків) намагається втілювати дитячу мрію про небо, об'єднуючи під своїм крилом тисячі юних обдарувань. Найбільшу базу збережено у Дніпропетровську, що не дивно, і Києві. Бо коштів з держбюджету виділяється лише 2 млн грн, і розпорошувати зусилля було б нераціонально.
...Після вмикання у чітко визначеній послідовності кількох тумблерів у кабіні літака заблимали прилади, почулося грізне ревіння двигуна, а перед очима з дедалі більшою швидкістю почали з'являтися і зникати аеродромні об'єкти. Аж поки не почувся характерний звук відриву від злітної смуги, не змінилися обриси горизонту і будиночки на землі не стали схожими на сірникові коробочки. У вухах скреготять команди диспетчера. Ось воно - відчуття вільного, хоча й власноруч керованого польоту...
Це зовсім не опис чергової комп'ютерної "гри-літалки", а абсолютно реальне відчуття перебування на місці пілота бойового винищувача Міг-21. Порівняти це відчуття не можна ні з чим. Навіть салон надсучасного й наддорогого авто видається лише дитячою забавкою.
Загалом в авіаційно-космічному центрі Київського палацу дітей та юнацтва є п'ять повноцінних тренажерів: три являють собою модифікації згаданого літака, по одному Міг-25 і Ту-22 М3. Усі вони давно списані з військових частин. У вмілих руках підлітків і їхнього керівника, колишнього військового льотчика Михайла Лисенка з напіврозкрадених у військах одиниць вони перетворилися на справжні "лялечки".
Їм заздрять військові
Ув'язати тренажери, останній з яких з'явився тут 11 років тому, з новітніми комп'ютерними програмами, налаштувати так, аби все працювало бездоганно і з максимальною достовірністю, - справа надто копітка. Керівник центру небезпідставно стверджує, що робота апаратури до найменших дрібниць відтворює реальний політ. Навіть перевантаження "заливає" все навколо червоним кольором - імітує кров у очах пілота, а сигналізація дзижчить так настирливо, що самому хочеться якнайшвидше перейти у штатний режим.
- Над кожним з таких стендів, - зі знанням справи розповідає Михайло Михайлович, - ми трудилися майже дев'ять місяців. Допомагали й наші колишні випускники, адже система досить таки складна. Далеко не завжди у військових частинах ця техніка перебуває у повному робочому стані, а у нас - будь-ласка.
Поряд із потужними тренажерами розмістився диспетчерський пункт - кілька моніторів, на які виводиться вся інформація про політ: швидкість, місцезнаходження, курс, покази приладів. Звідти ж учні через шлемофон коригують політ колег.
Їм самим потрапити за важелі літака можна лише після опанування теоретичного курсу. У класі спеціальної підготовки вивчають фахові вимоги, будову літаків, матеріальну частину, всі нюанси пілотування. І куди ж без навігації. Різноманітні карти, схеми, розрахунки польоту - по колу, за азимутами. Ніби опиняєшся у баченій колись в кінохроніці авіашколі - на стінах плакати з літаками, кресленнями, моделями.
Небо починається з картону
Цей дитячий садок у центрі столичного масиву Оболонь нічим зовні непримітний. Двома своїми крилами він працює за профілем. А от у наступному на двох поверхах і розташувався наш Центр. Згадані вище тренажери, навігація та інженерія є надбудовою, вищою фазою підліткової підготовки.
Починають сюди водити малюків з дошкільного віку.
Вони освоюють ази початкового технічного моделювання: з картону створюють
літачки і ракети, надаючи своїм витворам чудернацьких форм і кольорів. А коли
над мікрорайоном чується характерне стрекотіння, всі знають: це хлопці з
авіамодельного гуртка запускають витвори своєї фантазії. Різні за формою і
розмірами, вони змушують мешканців навколишніх будинків здіймати голови до неба,
милуючись граційними польотами фанерних, але все ж таки літаків.
Не раз бував тут і перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк, який залишився просто враженим від рівня підготовки учнів і матеріальною базою. Бо далеко не кожен гурток чи центр може похвалитися такою технікою і системним підходом до комплексної підготовки учнів від самого малечку і до юності. Проте як справжньому ентузіастові, Михайлу Лисенку все одно бракує навчальної бази.
- Ми досі експлуатуємо радянську спадщину, - зізнається керівник центру. - Та й ту важко порівняти з колишньою величчю. Але ж і вона невдовзі закінчиться. Хотіли отримати від Міноборони частину фюзеляжу з кабіною від навчального літака L-39, але найпалкіші бажання не здолали нашу бюрократію. Їм простіше викинути все на смітник, ніж віддати дітям.
На жаль, чиновники оборонного й освітянського відомств, попри палкі запевнення, найменше переймаються підготовкою кваліфікованої льотної зміни. Хоча Центр і не готує пілотів у повному сенсі слова, але тут підліткам закладають поняття про майбутній фах; показують, як ці залізяки здіймаються в повітря. І ті, хто пройшов цей непростий вишкіл, цілком свідомо обирають одну зі 130 авіаційних спеціальностей.
Два роки поспіль держава не виділяє жодної копійки на парашутні стрибки і реальні ознайомлювальні польоти з інструктором. Теорія теорією, а охочі змушені стрибати чи на 10 хвилин орендувати літак власним коштом.
Михайло Михайлович не без гордощів згадує порівняльні тести своїх підопічних та курсантів льотних училищ, цивільних і військових. Рівень теоретичної підготовки учнів виявився співставним з кінцем другого, а тренажерної - з третім курсом таких закладів.
КОМПЕТЕНТНО
Олег ПЕТРОВ,
голова правління Українського молодіжного
аерокосмічного об'єднання "Сузір'я":
- Облаштування музеїв і спеціалізованих класів є першою сходинкою до мрії. Такі заклади існують у Печерському і Голосіївському районах столиці - так звані Гагарінська та Корольовська школи. Там діти буквально всотують історію авіації, космонавтики, особистостей.
Відповідно до державної програми аерокосмічної освіти молоді існують заочні гуртки та школи. Профільні виші проводять вступні іспити безпосередньо на місцях та у філіалах, один з яких плідно працює у Коропському районі Чернігівщини.
Щороку "Сузір'я" проводить всеукраїнські конкурси технічних ідей, ракето- й авіамоделювання, малюнків, сценаріїв. Жоден доробок не залишається непоміченим. Переможці отримують путівки до "Артеку" і навчально-оздоровчого центру "Зоряний" у Пущі-Водиці. Шкода, але на нього накинули оком настирні бізнесмени від влади, намагаючись відхопити цей ласий шматок київської землі з відновленою нашими зусиллями інфраструктурою. У дітлахів цілком реально можуть відняти мало не останню базу для вдосконалення, позбавити мрії і навіть надії на неї.
Найталановитіших сватають за кордон без усіляких іспитів. Головне, аби за майбутнім фахом голова працювала правильно. Тобто в Україні вкладають сили і кошти в інтелект, а вершки знімають інші. За таким принципом діють і в США, і в Росії, де юних талантів відстежують на олімпіадах і конкурсах зі шкільної лави.
Американці взагалі вкладають мінімум, просто скупають "мізки" по всьому світу. Нам не треба купляти. Таланти є. Слід лише створити умови для їхнього розвитку. Тому держава зобов'язана виступити у ролі ентузіаста, відновивши зв'язок і спадкоємність поколінь.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Випадкових людей, яких авіація не терпить, серед тутешніх випускників немає. А це пряма економія для держави. В училищах їх не треба кілька років готувати до самостійного вильоту чи тренувати логічному мисленню. Та й приймати єдино правильне рішення за обмежений час вони навчилися набагато раніше за інших однолітків. Лише ті, від кого залежить їхнє майбутнє, поки що живуть одним днем, не розуміючи: скільки і чого вкладеш у молодь нині, стільки ж отримаєш завтра.