Днями у нашому відділі розгорнулася дискусія про покликання жінки. Природно, що чоловіча частина колективу дотримувалася думки, що славнозвісні німецькі три "к", нехай у менш гіперболізованому вигляді, і є сенсом жіночого існування. За це були звинувачені жіночою меншістю у чоловічому шовінізмі. Проте якщо серйозно, пригадую, що навіть у декретній відпустці, у тумані недоспаних ночей і у постійних клопотах, мене тягнуло до письмового столу. Адже за журналістською звичкою і з новонабутим материнським почуттям справедливості продовжувала підмічати деталі, аналізувати, порівнювати. Цікаво, що у мене, як і у всіх мої подруг-журналісток, які пішли у декрет, першим виникло бажання написати матеріал про непристосованість наших вулиць і громадських закладів для колясок (вітання Олі Прокопенко, оглядачу відділу соціальних проблем у декреті).

Я завжди пам'ятатиму дев'ять сходинок до мого під'їзду, якими треба було підняти візок з малюком. Я випробувала два можливі методи: тягти по сходах (гучно, малюк прокинеться) і нести в руках (важко, до болю в спині). Найчастіше свою допомогу пропонували молоді жінки. Але інколи, коли подумки підбадьорюючи себе, тягну коляску за другим методом (сподіваючись, що вдасться тихенько привезти малого додому і він дасть мені ще півгодини на те, щоб випити чаю), чиясь міцна рука підхоплювала візок - і він миттю опинявся біля дверей під'їзду. Це наш сусід Слава, який завжди без зайвих запитань підносив коляску - у нього самого ростуть дві дівчинки-близнючки.

Від часів моїх декретних відпусток змінилося чимало. Ми долучилися до благ західної цивілізації і швидко засвоїли багато зручних дрібниць, які значно полегшують життя молодим мамам: пюре і соки на будь-який смак, стерилізатори, блендери, пляшечки, пустушки, дитячі креми, пральні порошки, шампуні, вологі серветки, розвиваючі іграшки. Прикро лише, що ставлення до дітей та материнства, яке на Заході є однією з морально-духовних основ суспільства, у нас відстає від матеріального прогресу у рази. Кілька тижнів тому я поверталася з роботи і переходила зі станції метро "Театральна" на "Золоті ворота". Навпроти сходів стояло шестеро правоохоронців (пильнували "мінський слід"), а по сходах молода мама тягнула коляску, у якій сидів щокатий блакитноокий малюк. Хлопці у формі ковзнули по ній поглядом і, вочевидь, вирішивши, що ця пара не схожа на потенційних терористів, продовжували підпирати мармурову стіну станції.

- Давайте допоможу, - пропоную молодій мамі.

- Не треба, візок важкий, - сором'язливо відповідає вона.

- Нічого, удвох легше.

Ми несли по сходах візок, а нас акуратно оминав людський потік, у якому поспішали до своїх мам, дружин, коханих і дочок представники сильної статі.

- Дякую, - усміхається жінка, коли ми закінчили свій шлях.

- Ростіть великі.

Зверніть увагу, хто поступається місцем у метро мамам з дітьми? А чи часто ви помічали, що у черзі біля каси в супермаркеті хтось пропускає вперед маму з дитиною? А в черзі на маршрутку? На жаль, "совкові" аргументи на кшталт "Понароджували, хай виховують" чи "Нічого з дітьми у годину пік в маршрутку пхатися" я чула від людей з вищою освітою і доволі широким світоглядом. Хтось переконує мене, що більшість хамовитих батьків, тягнучи малюка за руку, безцеремонно пхається без черги і, мовляв, таким хамам треба відповідати їхньою ж мовою. А ви спрямуйте свою доброту та великодушність не на батьків, а на їхніх дітей. Подумайте про власних чад і усміхніться чужим. Почніть міняти похмурий, сірий натовп, який байдуже обтікає маму та коляску з немовлям.