Олександер ШУГАЙ,
письменник,
для «Урядового кур’єра»

Як зараз бачу: відчиняються двері — і входить Григір Тютюнник. Увіходить сподіваний і завжди бажаний гість. І хоч як би зосереджено схилялись над рукописами наші заклопотані редакторські голови, ми вже всі як один повертаємося до нього, ніби соняшники до сонця.

Він випромінював тепло

Так, це був Григір Михайлович. Ставний, високий (чи принаймні  здавався мені таким), з буйною кучмою (навіть і тоді, коли був підстрижений) смоляного волосся, посрібленого іскрами сивизни. Не те щоб не причесаний, але й не прилизаний. Просто по-хлоп’ячому відкритий, безпосередній, природний. Ніби щойно із сільської вулиці, якою простував у своїх справах і раптом опинився в коридорі монолітного столичного будинку на розі  бульвару  Т. Шевченка та Пушкінської  з червоною вивіскою при вході «Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». На моє глибоке переконання, в усій поставі гостя відразу вгадувалось, може, й не демонстративне, але все-таки щось опозиційне до гнітючої навколишньої дійсності, яка, незважаючи на зовнішнє благополуччя, показуху, панувала скрізь і всюди. Опозиційність до владців. Тому-то й випромінював тепло.

З лабіринту видавничого коридору в нашу густонаселену кімнату Григір Тютюнник ступав упевнено, але й шанобливо. Так, либонь, приходять лише додому. Безперечно, його опозиційність адресувалась не нам, працівникам видавництва, а тому байдужому, холодному, офіційному, із чим раз у раз у творчій роботі, страждаючи, стикалися й ми. Відчувалося, він у доброму  настрої чи, може, цей настрій у нього з’явився щойно ось тут, серед своїх.

На стінах один проти одного висіли два портрети. Праворуч  —  Тараса Шевченка, ліворуч  —  Лесі Українки. Це були давні, з добрим художнім смаком виконані портрети, що прикрашали кімнату. Мені здавалося, Григір Михайлович насамперед затримував погляд на них.

Але наші погляди мимоволі були прикуті до нього. Навіть і тепер, через не один десяток років, що зостались позаду, важко збагнути, з певністю визначити, чого в тих поглядах було більше: сердечного співчуття чи відчайдушного захоплення?

Про моральні переваги

Щодо співчуття, супроводжуваного болем, він сам висловився в одному з листів: «…давно й твердо переконаний: якщо не можеш реально  допомогти людині, то співчуття гірше за все, воно просто не потрібне». А щодо свого нелегкого, по-лицарськи відважного ремесла з гіркотою писав: «Я прекрасно бачу, що безліч наших письменників зовсім не літератори або, як любив говорити Іван Франко, не артисти, а звичайні аматори заробити багато грошей (часто будь-якою ціною), і це отруює найглибшу мою повагу до заняття літературною роботою. Знаю, що це  не розумно й не мудро: розсердившись на бліх, — і кожуха в піч, але  справитись зі своїми почуттями мені завжди було важко».

Та, мабуть, у ту хвилину в наших звернутих на нього поглядах поєднувалось усе, чим  не відсторонено, щиро переймалися ми. Ще б пак! Адже якраз редактори, видавці, як ніхто інший із прихильних читачів та шанувальників його таланту, добре усвідомлювали, розуміли не тільки  висловлене, а й не висловлене письменником, знаючи про митарства й  стосунки з цензурою. Бо хоч би яким прихованим від широкої культурної громадськості було гидке, брутальне втручання недремних церберів  у тексти його творів, таємне одразу ж ставало явним. Безперечно, кожен із нас в душі солідаризувався з ним, був переконаний, що моральна перевага, отже і правда все-таки на його боці!

Однак чи могли ми хоч трохи чимось допомогти, зарадити, зрештою, полегшити страждання, які бачили? Ось у цьому, на мою думку, і крилася очевидна причина складного, драматичного становища.

Своє читав напам’ять

Як небайдужий, зацікавлений читач творів Тютюнника я радів, що робота у видавництві дає мені добру нагоду постійно, хоч і не нав’язливо спілкуватися, контактувати з ним. Попри весь свій некрикливий вигляд, Григір  Михайлович належав до тих митців, котрі стають легендою ще за життя. Що ж приваблює в них? Безумовно, ставлення до життя і до тієї праці, що випала на їхню долю.

Уперше ж я  побачив і почув  Григора Тютюнника  значно раніше, коли він тільки-но бурлакував у Києві, ще на початку шістдесятих років. І не в «Молоді» — у редакції газети «Радянська Україна», головного партійного рупора. Саме тоді, 1963—1965-го, відповідальним редактором «Радянки» був Юрій Заруба, на цю посаду  потрапивши з відділу преси Міністерства закордонних справ УРСР. Ні, він не належав до когорти шістдесятників, але щиро прагнув оновити затхлу суспільну атмосферу української дійсності.

Ось під крилом Заруби  й зібрався  в «Радянці» гурт творчої молоді, насамперед випускників факультету журналістики столичного університету: Степан Колесник, Василь Чехун, Володимир Чорний, Павло Скочок  та автор цих рядків. Щоб надати газеті нового, привабливого вигляду і читабельного змісту, саме з ініціативи Заруби стали широко публікувати уривки з художніх прозових творів, добірки віршів та публіцистичні виступи провідних письменників, зокрема Максима Рильського, Бориса Антоненка-Давидовича, Олександра Ільченка (аж кілька подач із назвою «Всяк сущий  в ній язик…» про стан української мови в Україні), Андрія Малишка.

Отож-бо не байдужі до художнього слова журналісти й запросили до себе в гості в конференц-зал, на черговий  «четвер» цілий загін, осіб семеро, якщо не більше, київських літераторів, представників старшого й молодшого покоління, серед яких був і Григір Тютюнник.

Це ім’я і прізвище вже вимовляли в колах шанувальників красного письменства. І вимовляли прихильно, з надією на  майбутнє. Хоч знали й те, що він автор поки що кількох творів, надрукованих у «Літературній Україні», журналі «Зміна» (потім «Ранок») та «Дніпро», який представив молодого  прозаїка найширше, вмістивши одразу аж чотири твори: «Зав’язь, «На згарищі», «В сутінках», «Чудасія».

Добре закарбувалося: Григір Михайлович і читав (не з аркуша, а напам’ять!) оповідання «Зав’язь» — те, що згодом дало назву його першій книжці.

Критерій — достовірність 

Зазначу: майже всі оригінальні прижиттєві книжки Григора Тютюнника побачили світ у «Молоді»: «Зав’язь» (1966; редактором був Іван Дзюба, який, до речі,  і відкрив талановитого автора, із захопленням прочитавши  виловлений серед самопливу його рукопис); «Деревій» (1969); «Батьківські пороги» (1972);
«Крайнебо» (1975). Тут-таки, в «Молоді», у  перекладі Тютюнника з російської 1978 року вийшла і книжка Василя Шукшина «Калина червона», яку склали оповідання, кіноповісті. (Подаровані  Григором Михайловичем  оригінали перекладів двох оповідань «Версія» і «Лист»  зберігаються в автора цих рядків). Ось і наклади оригінальних видань: 15, 30, 50, 65 тисяч! І жодна книжка не залежалася на полицях книгарень. Ще швидше — в геометричній прогресії — зростали популярність, авторитет письменника. І в Україні, і далеко за її межами. Твори Григора Тютюнника дедалі частіше друкували в перекладах у Грузії, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині, Молдавії тощо.

Сталося так, що  книжка «Крайнебо»  вийшла хоч  і в симпатичній, синього кольору, але, на жаль,  м’якій  обкладинці. І що ж? На власний кошт Григір Михайлович замовив незначну кількість книжок у твердих палітурках. Ці замовлені примірники Тютюнник вирішив  подарувати колегам, друзям, шанувальникам його творчості, зокрема й серед нас, видавничих працівників. Із хвилюванням  я розгорнув книжку, прочитав дарчий напис його ж рукою: «Сашкові Шугаю. Ви, Сашо, сердечна людина  — от що бачу я у Вас. І радію. Григір.
5. II. 76 р.»

Він радів найменшому успіхові, коли автор брався за перо, щоб працювати по-справжньому. Підтримував кожного  з таких. І наче мимохідь  нагадав нам, редакторам, присутнім у тринадцятій кімнаті: «Усе живе — тепле…»

Ці слова прозвучали як афоризм, хоч Тютюнник, безперечно,  не прагнув говорити красиво. Крім того, він ще сказав: 

— Тепло й достовірність  —  ось мої літературні критерії.

— А психологізм? —  спитав я.

— То вже вища сфера.

Ця розмова відбулася 12 вересня 1978 року.

Наступного разу в розмові з Тютюнником я між іншим висловив думку, чому б йому не написати твір на архіважливу  антиалкогольну тему чи як там її в біса ще можна назвати.

— Є ж такий твір у Джека Лондона. Не знаю, як кого, а мене він зачепив за живе... Написати б щось вартісне і по-нашому, по-українському. Дошукатися причини...

— А що? Джек Лондон хіба дошукався?

— Та ні, не зовсім. Але все-таки ви ж майстер прози.

Тютюнник ворухнув бровами.

— І майстер у цій справі, так? Може, й варто спробувати щось написати. Чи надрукують?

Ще одного разу, після роботи, причастилися кавою з коньяком у гастрономі на Хрещатику. Перед тим як рушити додому, Тютюнник підійшов до продавчині, купив пакуночок цукерок і простягнув мені.

— Це донечкам. Від мене.

— Дякую, Григоре Михайловичу!

Той солодкий дарунок, загорнутий у грубий сірий папір, я віз додому  на Оболонь як найдорожчий скарб. На душі було радісно і світло. Щойно сказав, від кого цукерки, таким самим добрим настроєм перейнялися дружина і діти.

ДОВІДКА «УК»

Григір ТЮТЮННИК(5.12.1931 — 6.03.1980). Український письменник, один з яскравих представників шістдесятників. Народився в селі Шилівка на Полтавщині. Закінчив ремісниче училище, Харківський університет. Автор збірок новел «Зав’язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). 

Лауреат премії імені Лесі Українки (1980, повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу»), Державної премії ім. Т. Шевченка (1989, посмертно) за «Твори» у двох томах.