ДАТА
70 років тому велелюдне поліське село перетворилося на згарище
Навряд чи хоч колись науковці встановлять точну кількість українських сіл, знищених гітлерівськими карателями за роки війни. Далеко не про всі лісові хутори, що згоріли разом з усіма жителями, було кому згодом розповісти, адже навіть у велелюдному Копищі Олевського району на Житомирщині, де мученицькою смертю загинуло 2887 осіб, лише небагатьом вдалося дивом вирватись із вогняного пекла. Серед загиблих — 1347 дітей віком до 12 років. Для декого з них, як для дівчинки, народженої Софією Чернухою 13 липня 1943 року, перший день життя став останнім. На тілах матері та її немовляти, знайдених після відходу карателів, односельці нарахували 25 і 5 багнетних ран відповідно. Це лише одна з деталей страшної трагедії, якій судилося стати наймасштабнішою на території області за часів її окупації гітлерівцями.
Діорама у сільському музеї — нагадування живим про сутність нацизму. Фото експозиції надане автором
За принципом «колективної» відповідальності
До початку 1943 року велетенська територія, обмежена залізничними лініями між Коростенем, Мозирем, Сарнами і Лунинцем, перетворилась на легендарний Партизаноград, як іменували його навіть в офіційних повідомленнях Радінформбюро. Тут активно функціонували партизанські аеродроми для прийому літаків із Великої землі; майже цілодобово працювали радіостанції, які передавали радянському військовому командуванню цінну розвідувальну інформацію про рух ворожих сил транспортними комунікаціями; регулярно друкувалися газети, що закликали жителів окупованих територій на боротьбу з ворогом.
Кілька спроб німців навести порядок у лісовому краї, охопленому масовим партизанським рухом, не мали успіху. Отож на початку липня 1943 року, коли у грандіозній битві на Курській дузі вирішувалася подальша доля радянсько-німецького протистояння, окупанти розпочали черговий генеральний наступ проти партизанів. У ньому брали участь 5-й і 9-й мадярські корпуси, 25-та дивізія вермахту, 4-та кавалерійська дивізія СС, 15-й поліцейський полк особливого призначення та 108-й охоронний полк, 305-й механізований литовський батальйон, чотири окремі німецькі поліцейські батальйони, кілька артдивізіонів, підрозділи легких танків і бронеавтомобілів, а на аеродромах Коростеня і Овруча зосередились літаки-розвідники і бомбардувальники.
На той час основні сили партизанів, зокрема легендарне з’єднання народних месників під командуванням Ковпака, вже вирушили на Захід у далекі рейди, а нечисленні загони, залишені на Поліссі й завчасно повідомлені про наміри ворога, уникли оточення. Отож єдиною можливістю хоч якось виправдати залучення до провальної операції далеко не зайвих на фронті військових формувань стало винищення цивільного населення, завдяки чому, мовляв, підривалася база поповнення партизанських загонів людськими і матеріальними резервами.
Цукерки перед стратою
Якщо у радянському тилу скупі залишки виробленої колгоспниками продукції залишались для підтримання працездатності самих виробників, то на окупованих нацистами територіях, де німці фактично зберегли колгоспну організацію праці й вилучення сільгосппродукції, партизани мусили виживати за рахунок цивільного населення, яке без того голодувало. Не дивно, що, за розрахунками сучасних дослідників, забезпечення продовольством і одягом кожного з народних месників потребувало допомоги щонайменше десяти працездатних цивільних, на утриманні яких перебували ще їхні діти.
Зрозуміло, що в місцях рейдової партизанської війни, де допомога населення була періодичною чи навіть разовою, місцеві жителі здебільшого добровільно ділилися харчами з лісовими воїнами. Натомість у місцях постійної дислокації великих з’єднань народних месників ситуація була складнішою. Далеко не кожен цивільний розумів, чому має відривати від власних дітей останній кусень хліба, коли люди зі зброєю у руках мали б харчуватися за рахунок ворога.
Підтвердження цього містить збережений в архівах звіт командування одного із загонів, підпорядкованих Сабурову, написаний через кілька тижнів після знищення гітлерівцями Копища: «Німці, щоб заманити населення в село, гарантували, що нікого не чіпатимуть, заявляючи, що навіть Берлін знає про те, що жителі села налаштовані проти партизанів».
Натомість у разі виявлення гітлерівцями в навколишніх лісах землянок, в яких переховувалися цивільні, всіх їх розстрілювали. Більше того, у переддень знищення Копища у село приїхала німецька «автолавка», з якої місцевим жителям продавали вкрай дефіцитні й потрібні людям товари — мило і сіль, а дітей безплатно пригощали цукерками. Отож населення без особливої тривоги сприйняло розміщення на сільських околицях військових підрозділів, що нібито прибули для боротьби з партизанами, аж доки 13 липня 1943 року не розпочалася масштабна акція знищення всіх жителів населеного пункту.
Операція «Фрау Хельга»
Як засвідчили дивом уцілілі очевидці, над селом відразу після сходу сонця з’явився німецький літак-розвідник, а з околиць Копища у небо злетіли сигнальні ракети. Це стартувала спланована операція «Фрау Хельга» (пані Ольга). Вишикуваний довкола села ланцюг карателів почав стягувати кільце, зганяючи копищан до центру населеного пункту нібито на збори. Та вже невдовзі всім стало зрозуміло, про що насправді йдеться.
— Заганяли до току, до хлівів. Чоловіків брали по четверо-п’ятеро і впихали у двері, жінок приводили більшими гуртами, — залишила спогади свідок тих подій Параска Бондарчук. — Заганяли у хліви, хати і підпалювали. Спочатку полум’я, потім — крики, а за ними — постріли, аби крики вгамувати.
Згодом порахували: на Маринчині (один із кутків села) у току згоріли понад 250 людей, на Кихні у великій хаті Івана Шамана — понад 300, на Кіндратовій горі у центрі Копищ, де нині встановлено пам’ятник загиблим, — 415 мирних жителів, зокрема 280 дітей. Цей перелік місць, де у страшних муках гинули безневинні жертви, далеко не повний.
Ті, хто намагався втекти з гурту, падали від куль або ударів шабель кіннотників. Зі знайденими у сховках матерями з дітьми вчиняли ще простіше: вирваний з неньчиних рук малюк летів у вогонь, у який жінка кидалася сама у марній надії врятувати свою кровинку.
— Убивали, мовби жито косили… Убивали всіх, — залишила свідчення дивом уціліла копищанка Параска Комаревич. — Здиміло село, здиміли люди… Все здиміло, тільки свята земля зісталась і це страхіття на ній…
На відміну від більшості спалених сіл, звідки карателі йшли відразу після проведення «акції», у Копищах впевнені у безкарності кати залишалися вісім днів. Варвара Шапорда, яка пролежала у густих коноплях весь день, згодом розповіла:
— Дим, вогонь, ревище. У грушевому садку Ананія Колесного музика. Гітлерівці свистять, танцюють. Гармошку чути — веселяться. Вечір, ніч. А довкола тиша. Ніхто не шелесне, не заговорить, а вони танцюють.
Саме заради вимог санітарії, хоч як цинічно це звучить, спалювали живцем копищан. Інакше запах тисяч трупів не дав би змоги розквартированим у селі карателям затриматися тут на тиждень, методично виловлюючи за допомогою спеціально привезених німецьких вівчарок ще якимось дивом уцілілих «ворогів рейху», та виїжджати «на роботу» в сусідні села.
Навіки у нашій пам’яті
Нині у селі Копище — лише 952 жителі, хоч понад третина з них діти. Більше того, останніми роками тут демографічний бум. Так, торік народжуваність була у 3,5 раза вища за рівень смертності. Не менш унікальний факт: на території Копищанської сільради приживає аж 126 матерів-героїнь!
Кілька років тому копищани дочекались оновлення дороги між їхнім селом і розташованим за 6 кілометрів Майданом-Копищанським, де розташований міждержавний перехід на кордоні України й Білорусі. Отож завдяки сучасній асфальтівці Копище стало набагато ближчим до світу.
Та чи багатьом у ньому хоч щось говорить назва села? Тимчасом як про білоруську Хатинь, де карателі знищили 149 жителів, чули всі.
Здавалось би, у 70-річчя копищанської трагедії гріх не нагадати світу, що таке нацизм і якою ціною оплачено перемогу над ним. Тим більше, що на Олевщині карателі знищили не лише Копище, а й Пергу, Юрове, Журжевичі, Жубровичі, Зольню, Хочине, Майдан-Копищанський, Рудню-Перганську, Юстембург (нині Устинівку), Артинськ, Майдан, Обище, Ковалівку, Голиші (нині Жовтневе). На сусідній Овруччині жертвою нацистів стали 30 сіл, на Новоград-Волинщині — 21. Фактично на Житомирщині немає жодного району, де не було б свого Копища, хоч саме його трагедія — наймасштабніша за кількістю жертв.
Натомість ні на загальнодержавному, ні навіть на обласному рівні не спромоглись ухвалити рішень про належне відзначення трагічної дати. Єдиною втіхою стало виділення 372 тисяч гривень на давно вже назрілий ремонт сільського Будинку культури, 123 тисяч — лікарській амбулаторії, поки що не укомплектованої лікарем, та 47 тисяч — на оновлення експозиції Музею історії Копищ. Однак процедура освоєння коштів затяглася, через що навіть за тиждень до 70-річчя копищанської трагедії ремонтні роботи були у самісінькому розпалі.
Отож мимоволі замислюєшся, чи варті ми жертв, принесених заради нас, бо, як писав ще Костянтин Симонов, «ті, хто поліг, залишаються живими, доки живуть у твоїй пам’яті».