СПАДОК

Розроблена ним ідеологія національного державотворення не втратила актуальності донині

Скромна меморіальна дошка на будівлі головного корпусу Житомирського університету ім. І. Франка нагадує, що в гімназії, яка діяла тут з 1893 по 1897 роки, вчився видатний український громадський і політичний діяч, дипломат, історик В’ячеслав Липинський. На жаль, навіть нині далеко не кожному хоч щось говорить це ім’я. Між тим не схильний до марних похвал Євген Чикаленко — відомий меценат і головний видавець першої української щоденної газети «Рада» — згодом назве цього вихованця Житомирської гімназії найталановитішим після Грушевського нашим публіцистом. Йому вторить ще одна відома особистість — історик Дмитро Дорошенко, який вважав наукові праці Липинського «поруч з творами Грушевського найціннішим здобутком української історичної думки, продуктом глибокого наукового аналізу і рідкісного дару широких бистроумних концепцій».

В'ячеслав Липинський серед військових діячів діючої армії. Фото з сайту volynnews.com

Нетипова біографія…

Вихідцю зі шляхетського польського роду Вацлаву Липинському судилася незвичайна і славна доля… українського патріота. Вже в 19-річному віці старшокласник Першої київської гімназії на з’їзді гімназичних корпорацій Правобережжя запропонує католицькому і православному угрупованням об’єднатися в єдину територіальну громаду. Пропозицію не підтримають, після чого її ініціатор демонстративно перейде зі шляхтянського «Кола» до «хлопоманської» «Громади». Це стане наочним доказом вірності сформованому згодом життєвому кредо: «Коли я пишу — «Ми українські націоналісти», — то це значить: ми хочемо Української держави, обіймаючи всі класи, мови, віри і племена Української землі».

Подібний вибір був нелегким навіть для українців, більшість з яких вважали себе «малоросами», які населяють південно-західний край Росії. Натомість саме поляк ділом довів, як треба «спиратись на любов до своїх земляків, а не ненависть до них». Не менш важливим для нині сущих у вже незалежній Українській державі є урок служіння їй не заради вигод і посад, а задля інтересів народу.

Ще в 1912 році, коли постало питання про призначення нового редактора газети «Рада», Липинський відмовився від цієї заманливої пропозиції, бо вважав, як свідчить Євген Чикаленко, «неможливим, щоб на чолі української газети стояв католик». Згодом, вже за часів Гетьманату, коли Липинський у всіх ймовірних комбінаціях майбутнього уряду вважався основним претендентом на посаду міністра закордонних справ, він добровільно відмовився від неї. Натомість їде послом Української держави до Австро-Угорщини, де навіть після повалення Павла Скоропадського залишається повноважним представником вже УНР.

До речі, В’ячеслав Липинський не поділяв соціалістичних переконань очільників Центральної Ради. Більше того, справжнім ударом для переконаного державника стала відмова її керівників від будівництва української армії. Не важко зрозуміти почуття бойового офіцера Липинського, який після перемоги Лютневої революції 1917 року доклав неймовірних зусиль для українізації кавалерійських військових частин, вояків яких, очолювані Грушевським «романтики», розпустили по домівках. Згодом Липинський з гіркотою згадуватиме, що «весь перший період Центральної Ради пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, і з самостійниками несоціалістичними зокрема».

Та навіть за таких умов створена Липинським Українська демократично-хліборобська партія не перейшла в опозицію, продовжуючи підтримувати першу легітимну державну інституцію України заради вищих інтересів народу. Водночас це не мало нічого спільного зі служінням будь-кому заради перебування при владі. Красномовне підтвердження тому — добровільна відставка 29 липня 1919 року українського посла Липинського на знак протесту проти розстрілу в Україні за вироком військово-польового суду полковника Болбочана. Факт цієї розправи норовливий дипломат пророче розцінив як «полум’я самоспалення, в якому згорає наша хата».

Пройде не так вже багато років і важко хворий на сухоти емігрант не менш рішуче розірве стосунки з уже колишнім гетьманом Скоропадським, відмовившись від престижної роботи в Українському науковому інституті в Берліні. У мемуарній і науковій літературі наводяться численні політичні і ідеологічні причини загострення суперечностей між двома видними українськими політиками. Та чи не головною з них є згода Скоропадського визнати Підкарпатську Русь територією Угорщини в обмін на матеріальну допомогу прогетьманському руху в еміграції. На відміну від Леніна, який заради «вищих політичних цілей» пішов на Брестський «похабний мир», для Липинського національні інтереси рідного краю були найвищою цінністю. Торгу ними він не прощав навіть найближчим друзям.

…і тверезий погляд на політику

Втім, для нас нині особливо цінні висновки видатного політолога та історика щодо причин поразки національно-визвольних змагань українців за незалежність своєї держави. На відміну від більшості сучасних йому політиків, які пояснювали свої невдачі «підступами ворогів», Липинський відверто визнавав: «Побили ми себе самі». На його переконання, ні німці з поляками, ні денікінці з більшовиками не здолали б прагнення українців до державності за умови нашої єдності. Натомість хлібороби-консерватори залишились як без соціалізованої інтелігенції, так збільшовиченого міського пролетаріату. Як наслідок, велетенська селянська стихія, здатна змести з дороги будь-яку чужу силу, вилилась у братовбивчу отаманщину, що, як, наприклад, махновщина, у боях проти «самостійників» і «білих» фактично розчистила шлях «червоним» до влади.

Єдиним порятунком від повторення минулих помилок, на переконання Липинського, є формування політичної еліти: «Без своєї власної національної аристократії, без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну більшість нації внутрі, і тим самим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні — немає і не може бути нації».

Звісно, можна закинути, що сусідня Росія з часів Леніна не мала аристократії духу при владі, що не завадило росіянам проводити успішну державницьку політику. Та важко не погодитися з Липинським, що «основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра… а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства — тих, хто править, до тих, ким правлять». Врешті-решт, потрібно ніколи не забувати, що ми нащадки вільних козаків, а не згадувати про це вряди-годи під час чергових фестивалів «шароварщини», якими обмежується «національна самосвідомість» аж надто багатьох наших співвітчизників.

Гірко це говорити, але фрази з листа Липинського від 9 лютого 1927 року читаються, немов сьогодні написані: «Говорити українською мовою і репрезентувати народ — це замало для того, щоб збудувати Українську державу. Щоб збудувати державу, треба мати державний інстинкт, досвід влади і потрібні фахові знання».

Без розуміння цього ми приречені на повторення старих помилок, що вже мали місце навіть у нашій новітній історії. Причому вина за це знову перекладається на будь-кого, крім себе. Відтак нині, як ніколи, актуальні давні уроки В’ячеслава Липинського: «Бути патріотом — це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом — це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом — це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не українці». Натомість бути шовіністом — це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми — українці», про клятих «москалів і ляхів» і т. п. Борони вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».

ДОСЬЄ «УК»

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (17 (5 ст. ст.) квітня 1882 — 14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату і УНР — посол України в Австрії. Народився у с. Затурці (нині Локачинського району) Волинської губернії. Вчився у Житомирській, Луцькій та І-й Київській гімназіях. Весною 1903 р. вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. З 1909 р. до початку Першої світової війни часто перебував у своєму маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська обл.), де зібрав одну з кращих на той час приватних бібліотек з історії і соціології. Був похований у родинному склепі в с. Затурці. У 1945 р. останки невідомими мародерами викинуто з металевої домовини, яку, ймовірно, переплавили на посуд — дефіцитні ложки і миски. В 1953 р. католицький цвинтар повністю зрівняли з землею. 10 червня 1990 р., ще до проголошення Незалежності України, символічну могилу В’ячеслава Липинського відновлено. До 20-річчя Незалежності України в с. Затурці відкрито меморіальний музей.