Щоразу після активізації бойових дій на сході України світ згадує про міжнародні організації, які мали б приструнити російського агресора. Однак після чергової декларативної підтримки жертви агресії багато хто щиро дивується беззубій реакції світової спільноти на насильницький переділ кордонів. Нині з приводу «стурбованості» європейських міждержавних структур та ООН, чиєю попередницею була Ліга націй, створена заради співпраці, досягнення миру і гарантування безпеки майже одразу після Першої світової війни, вже ходять анекдоти.
Можливо, це й було б смішно, якби не той факт, що потурання агресорові нині обходиться нам у тисячі жертв, а свого часу призвело до розв’язання Другої світової війни. Тож для тих, хто не надто цікавиться історією, нагадаю, що не минуло й сотні років, як нинішні міжнародні організації наступають на ті самі граблі.
Аби в цьому переконатися, варто пригадати принцип роботи Ліги націй. Її асамблеї скликали щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення й території країни. Рішення асамблея ухвалювала одностайно, за винятком спеціально обумовлених.
Скажімо, у разі виникнення загрози конфліктів між членами Ліги націй питання ставили на розгляд ради, або третейського суду незацікавлених країн. Такий підхід приводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень. Ще важче було знайти консенсус, якщо проблему не вдавалося розв’язати. За таких умов усі країни — члени Ліги націй були зобов’язані розірвати з агресором економічні та культурні зв’язки, і навіть оголосити йому загальну блокаду.
Однак до такої ситуації зазвичай не доходило. Тож об’єкт критики на застереження світової спільноти реагував слабко, а згодом і зовсім перестав зважати. У підсумку це призвело до послаблення впливу Ліги націй на міждержавні відносини і врегулювання міжнародних конфліктів.
У вересні 1933 року Ліга націй провела таємне засідання з приводу Голодомору в Україні. Ухвалені рішення були декларативні й не мали впливу на ситуацію.
Криза діяльності Ліги націй особливо проявилася після провалу міжнародної конференції 1933 року з роззброєння, коли Німеччина та Японія демонстративно вийшли зі складу об’єднання. Та й «миролюбний» СРСР використовував цю структуру не так для врегулювання міжнародних конфліктів, як трибуну для політичної пропаганди.
Сталося так, що належно ніхто не відреагував на японську агресію проти Китаю 1931 року, італійську — проти Ефіопії у 1935—1936 роках і врешті радянську проти Фінляндії 1939—1940. Навіть виключення СРСР з Ліги націй наприкінці 1939 року було запізнілим і більше схожим на крок відчаю, ніж допомогу жертві агресії.
Надто складна система ухвалення рішень, брак механізму їх впровадження в життя, декларативність і суперечливість окремих документів зумовили безсилість Ліги націй проти агресорів і в результаті призвели до остаточного її краху на початку Другої світової війни, хоч формально вона припинила діяльність у 1946 році.
Не хочеться віщувати недобре, однак чи не до такого фінішу прямують нинішні міжнародні об’єднання, вичавлюючи із себе по краплині санкції проти агресора? Десятки засідань Ради безпеки ООН, Ради Європи, ОБСЄ мають результатом лише запізнілі точкові санкції, які весь час хтось хоче якщо не скасувати, то хоч послабити.
Ні анексія чужої території, ні пряма підтримка терористів, ні навіть тисячі загиблих, десятки тисяч скалічених, сплюндрована територія і мільйон біженців не змушують світ адекватно реагувати на загрозу нової світової війни. А серед тих, чия хата скраю, — як багаті успішні країни, так і злиденні. Як ті, хто сам зазнавав агресії, так і ті, хто відсидівся. Коротка історична пам’ять, байдужість до чужого горя, небажання розібратися в ситуації й прагнення не втратити, а збагатитися, оминаючи санкції, затуманює не лише очі, а й розум. Інакше було б усвідомлення того, що в полум’ї нової світової війни, якщо вона спалахне, не вціліє ніхто.