В одному важливому державному управлінні зібралася тьма-тьмуща важливих державних діячів. Більша частина їх прикотила з районів. Почалася нарада. Спочатку виступив головний діяч. Читав доповідь старанно, з почуттям, з дотриманням розділових знаків і логічних наголосів, похвалившись здобутками і окресливши плани на майбутнє. Далі настав час обговорення. Тут уже почали виходити прибульці з районів, теж читаючи заздалегідь написані аркуші у формі звіту про виконання і перевиконання планів.
Читали з різною швидкістю — одні бадьоро, інші хвилюючись і затинаючись. Як наслідок, таки відчутно перебрали час. «Давайте коротше!» — запропонували черговому «мученику трибуни». Але він вчепився у свого папірця наче кліщ у картуза, заторохтівши з подвоєною швидкістю. І, що б ви думали, — таки дочитав до кінця!
Кілька чоловіків з віддалених куточків області, яких не було у списку на виступи, зайнявши «камчатку», релаксували, купаючись у сонячному промінні. І тут заголосив навіженою мелодією чийсь мобільний телефон. Здригнулися всі — і ті, хто упівока куняв, і ті, хто тихенько перемовлявся, не забуваючи час від часу кидати осмислений погляд на президію. «Ще хтось наполягає на виступі? — прокинувся і начальник. — Хто за те, щоб припинити обговорення? Одностайно!»
Знаєте, що це за управління? О, що я чую! Такий список! Навіть не сумнівалася, що не лише мені «пощастило» хоча б раз побути на засіданні за аналогічним сценарієм: для «галочки» — без жодної живої думки. А по закінченні того дійства понад усе хотілося допетрати: і що то було? І, головне, навіщо? Навіщо зривати людей з робочих місць, гнати автівки і витрачати бензин? Тільки заради того, щоб провести урок читання? Чи зміниться щось після нього в управлінських підрозділах? Чи не легше і чи не економніше було б просто розіслати кожному з присутніх доповідь і виступи електронною поштою? (А заодно і журналістам — щоб не витрачали марно час, розшифровуючи з диктофонів те, що вже існує в електронному вигляді.)
«Ну-ну-ну! Ай-я-яй! Ич яка!» — так і бачу, як сваряться на мене прихильники таких засідань. Оце, мовляв, загнула! Це ж треба, на святая-святих замахнулася. Так ми дійдемо до того, що викинемо на смітник усі трибуни! А вони ж нам дісталися у спадок від бюрократів попередніх поколінь!
Ну чого ви, шановні? Для чого ж тоді блага цивілізації, якщо не користуватися ними?
А якщо вже зовсім серйозно, то за великим рахунком люди таки не люблять пустопорожніх зібрань. Та подекуди феномен «всесильної галочки» ну просто-таки непереборний… Чи не так?