Якщо до поліської Шостки заїжджати з глухівської автостради, неодмінно доведеться минати Гамаліївку. У багатьох краян цей населений пункт асоціюється з місцевою виправною колонією під номером 66, а кажучи звичайною мовою — тюрмою, паркан навколо якої обнесений колючим дротом.
Але особливим дисонансом на тлі «колючки» височіють… церковні бані. Хоч, за великим рахунком, усі звикли: Гамаліївка — це водночас і в’язниця для злочинців, і унікальний каскад архітектурних споруд, що тісно пов’язаний зі славетним родом Скоропадських і який називається Харлампієвим монастирем.
Ось тільки якщо протягом 1962—2011 років вони перебували під одним дахом, то віднедавна церква великомученика Харлампія передана в розпорядження Конотопської єпархії Української православної церкви, а решта споруд й надалі залишається під юрисдикцією колонії. Ідеться про соборний храм Різдва Пресвятої Богородиці, трапезну, двоповерховий корпус з келіями настоятелів тощо.
Нині територія навколо «самостійної» церкви нагадує будівельний майданчик. Снують вантажівки, чути перегук кельм мулярів…
Майже півстолітнє тісне сусідство з колонією, а водночас власна драматична історія духовної обителі не могли не позначитися на її стані. Багато що втрачено безповоротно, однак те, що вціліло, змушує ставитися з максимальною обережністю до кожної цеглини.
Враховуючи історичну цінність і виняткове значення споруд, 1956 року їх було включено до списку пам’яток архітектури України. Нині весь комплекс перебуває під охороною держави.
І постав собор в усій красі
За свідченням істориків, зокрема краєзнавця Володимира Чухна, в середині XVII століття на цій місцині були суцільні чагарники. І лише коли генеральний осавула Андрій Гамалія купив тут млин у місцевого козака Степана Бугая, місцевість почала оживати і невдовзі одержала назву Гамаліївка.
Після його смерті за справу взявся син Антон, який у квітні 1702 року заснував православний храм, назвавши його на честь святого великомученика Харлампія. За кілька років при ньому виникла жіноча пустинька, що стала прообразом майбутньої духовної обителі.
Але під час війни зі шведами 1709 року Антон Гамалія воював на боці Мазепи, за що й поплатився. Його заслали до Сибіру, а маєтності відібрали. З 1710 року гетьман Іван Скоропадський став їхнім новим власником.
Через три літа потому його дружина Анастасія Марківна (Маркович) вирішила збудувати жіночий монастир, подарувавши йому не тільки два млини, лісові та земельні ділянки, а й батьківський хутір Дубочаєвський. Невдовзі Іван Скоропадський оголосив себе ктитором (засновником) Харлампієвої обителі, а його дружина розпочала будівництво монастирських споруд, головною з яких вважався собор Різдва Пресвятої Богородиці.
Будівництво розпочалося 1719-го, а завершилося 1735 року. Тоді ж його освятив архімандрит Никодим Ленкевич.
Як зазначає Володимир Чухно, споруда вражала своєю естетичною вишуканістю і неповторністю. Усередині був чотириярусний різьблений іконостас з низкою чудотворних ікон, що вважалися святинями обителі. З-поміж них — Спасителя, Якова-сповідника, святого Миколи Угодника та інші. У різні часи собор мав від двох до чотирьох престолів — усі вони розташовувалися у прибудовах до храму. Одне слово, невдовзі про нього знали в багатьох куточках імперії.
Водночас тривало будівництво Харлампієвої церкви. Саме їй судилося бути усипальнею двох гілок роду Скоропадських. Спершу опочив Іван Ілліч, а через 8 років і Анастасія Марківна. Саме вона перед смертю клопотала про те, аби монастир набув статусу чоловічого (її заповіт було виконано) — таким чином гетьманша сподівалася додати обителі надійності і сили. Загалом цій церкві судилося прийняти до свого лона ще кількох представників відомої династії, зокрема Петра Івановича Скоропадського, син якого, Павло, був гетьманом Української держави, а також інших відомих тогочасних громадських і політичних діячів.
Храм переживав і пожежі, і спустошення, і пограбування. Чого тільки вартий початок 60-х років минулого століття, коли на його території розташували виправно-трудову колонію посиленого режиму. На щастя, вціліли унікальні спомини уродженця Гамаліївки Олексія Павловича Борисенка, який на власні очі бачив тодішню духовну вакханалію.
Аби виявити підземні ходи і порожнини, через які могли втекти майбутні арештанти, так звані «фахівці» провели обстеження. У церкві святого Харлампія зірвали дощану підлогу, довго не могли дістатися поховання, бо пісок осипався, через що довелося встановлювати спеціальний дерев’яний каркас. Зрештою виявили склеп з труною, в якій зберігалися останки Івана Скоропадського. Як записав Олексій Борисенко, «добре було видно кістки його ніг, чоботи зі шпорами і череп».
Загалом виявили шість поховань. Все залили бетоном. Так було поставлено крапку в підготовці до формування виправної колонії.
Одкровення від отця Миколи
Багато про що дізнався від ієрея, настоятеля Харлампієвого храму отця Миколи (Опанасенка), з яким випало зустрітися недавно. Хоч він тут править службу лише з грудня минулого року, однак про історію і сьогодення обителі може розповідати годинами. До того ж з цікавими подробицями, фактами, уточненнями.
Поряд з духовними справами постійно наголошує на звичайних мирських. А саме про капітальний ремонт храму. З вдячністю називає прізвище народного депутата Ігоря Молотка, глухівського підприємця Володимира Довгаля, інших бізнесменів і простих мирян, що допомагають у ремонті. За кілька останніх місяців освоєно майже 300 тисяч гривень, полагоджено покрівлю, проведено опалення, виконано низку інших робіт.
Мріє отець Микола про те, щоб не тільки реставрувати храм, а й прокласти сюди дорогу, комунікації, аби монастир став доступним як для віруючих, так і численних туристів. Адже є всі умови організувати власне духовне Золоте кільце — завдяки храмам Путивля, Глухова, Новгорода-Сіверського…