«Наступна зупинка — станція Дружківка. Стоянка поїзда — хвилина». Моя ранішня поїздка у швидкісному Hyundai добігала кінця. У прифронтовому містечку на Донеччині, від якого по прямій лише 50 кілометрів до окупованої російськими агресорами та сепаратистами «ДНР» Горлівки, я мав зустрітися з колективом ТОВ «Корум Дружківський машинобудівний завод» (ТОВ «Корум ДрМЗ»). Це машинобудівне підприємство виготовляє гірниче устаткування для українських та закордонних шахтарів.

Скажу щиро, в поїзді почувався тривожно. І коли першим на залізничній платформі побачив озброєного поліцейського, ця тривога навіть посилилася. Але усміхнене обличчя заводського водія, який зустрічав на вокзалі, а   потім і дружня розмова з керівництвом підприємства заспокоїли та налаштували на конструктив.

А розпочалося все із жарту: директор «Корум Дружківського машинобудівного заводу» простягнула руку для привітання. «Калугіна», — відрекомендувалася. Я не втримався й запитав, чи часом не Людмила Прокофіївна її звуть. «Ні! — усміхнулася директор, — хоч до мене часто так звертаються. Я Тетяна Іванівна!» — «Тоді і я, — злегка потискаючи  руку директорові, — не Новосельцев Анатолій Єфремович, а Крючков Олександр Михайлович!»

Один із п’яти

Так і розпочалося моє знайомство із заводом, який у 2018 році відсвяткував 125-річчя. За ці роки підприємство виросло з невеликого металургійного до сучасного найбільшого в СНД виробника гірничошахтного обладнання. Нині «Корум ДрМЗ» спеціалізується на випуску механізованих кріплень, шахтного транспорту та підіймального обладнання, конвеєрів, насосів, вентиляторів головного провітрювання, прохідницьких лебідок і комбайнів, а також рекомендує та обслуговує гірничошахтне обладнання.

Про високу якість продукції «Корум ДрМЗ» свідчать золота медаль гран-прі у Брюсселі (1958 рік, за створення кріплення М77) та сім Державних премій СРСР і України.

Нагород могло бути й більше, якби не війна 2014 року. До російської агресії компанії CorumGroup, до якої входить «Корум ДрМЗ», належали ще чотири заводи: Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря», Горлівський машинобудівний завод, Донецькгірмаш та Донецький енергозавод. Три останні нині перебувають на окупованій росіянами території й фактично перестали існувати. До окупації вони виготовляли прохідницьке обладнання для українських шахт. Тож щоб замінити їх, керівництво Corum оперативно переобладнало заводи у Харкові та Дружківці для випуску продукції, яку раніше тут не виготовляли.

— До 2014 року наш завод  випускав та ремонтував механізовані кріплення і шахтний транспорт. А продукція втрачених заводів на НКТ конче необхідна гірникам. Бо попри війну на Донбасі, шахти, що працювали на підконтрольній Україні території, видобували вугілля, щоб забезпечити енергонезалежність країни, — згадує перші воєнні роки Тетяна Калугіна (до речі, підприємство вона, колишній головний інженер заводу в Горлівці, очолила 15 березня 2016 року). — У CorumGroup вирішили, що очисне обладнання виготовлятимуть харків’яни, а ми стали випускати всі стаціонарні механізми: підіймальні машини та шківи, вентилятори головного провітрювання. Віднедавна освоїли випуск прохідницьких комбайнів для шахт ДТЕК Енерго. Маємо змогу виготовляти цю техніку і для 33 вугільних підприємств державного сектору. Але торік від них отримали лише одне невеличке замовлення. А в січні 2019-го одна з державних шахт придбала  комбайн китайського виробництва.

Інвестиції у відновлення парку верстатів

Звісно ж, забезпечити українських шахтарів вітчизняним обладнанням дружківці не змогли б без істотних інвестицій у виробництво. Нині на заводі триває модернізація виробництва та оновлення техніки. Це дало змогу поліпшити якість деталей силової гідравліки власного виробництва та розширити діапазон стійок кріплень, знизити витрати на їхнє виробництво. Новий свердлильний верстат Loch фірми Loch Prazisions Bohrtechnik Gmbh (Німеччина), який підприємство придбало в лютому 2018 року, став найбільшою інвестицією у відновленні верстатного парку заводу.

— Нині ми не залежимо від аутсорсингу ключових запчастин і деталей до кріплень. І це дає змогу освоїти нові технологічні процеси: вдосконалити якість продукції й вивести наші кріплення, зокрема гідравлічні системи управління, на новий рівень якості, — з гордістю веде далі Тетяна Іванівна. — До речі, 2018 рік для нас був дуже продуктивним: ми виготовили три комплекси кріплень індивідуального виробництва, зокрема 140 секцій кріплення нової розробки ZRP 15/35 для польської вугледобувної компанії Polska Grupa Gornicza. Освоїли випуск прохідницьких комбайнів, сім з яких уже працюють у шахтах Західного Донбасу. А ще 2018-го Дружківський машзавод першим серед підприємств компанії CorumGroup отримав сертифікат, що підтверджує  відповідність системи менеджменту міжнародним стандартам.

Торік 22 працівники цехів №1, 2 та 7 отримали так зване особисте клеймо якості, яке не тільки дає майстрам 15-відсоткову надбавку до зарплати, а й підтверджує, що їхню продукцію не потрібно додатково контролювати. У червні 2018-го на заводі відбувся третій конкурс професійної майстерності серед молоді, в якому брали участь 16 робітників. Найкращим токарем визнали Василя Мошненка, фрезерувальником — Олексія Шведова (він підтвердив це звання на обласному конкурсі), а електрозварювальником — Сергія Капітанчука.

І один у полі воїн

Спілкуючись із Тетяною Іванівною, я весь час ловив себе на думці, що без цієї жінки підприємство навряд чи змогло б досягти таких успіхів у виробництві. За СРСР на Дружківському машбуді працювало 16 тисяч осіб. У місті на той час було понад 70 тисяч жителів. Тобто майже в кожній родині хтось із її членів трудився на цьому підприємстві. Самих вагонеток завод виготовляв 300 штук на добу. Але потім пішов спад, і завод втратив обсяги виробництва й чимало працівників.

І тут на завод прийшла жінка-директор. У місті заговорили, що підприємству буде кінець. А вийшло навпаки: виробництво стало зростати, сюди прийшли інновації, навіть... акваріуми в цехах з’явилися. Тетяна Калугіна — фахівець, яка понад 30 років присвятила себе машинобудівній галузі й пройшла шлях від технолога до головного металурга та інженера на «Корум Горлівському машинобудівному заводі». Вона здійснила у Дружківці революцію: якщо 2016-го на підприємстві було виготовлено продукції на 300 мільйонів гривень, то торік — у три з половиною рази більше (мільярд 100 мільйонів гривень). Цього року Дружківка прагне втримати високий темп.

— Поставила собі завдання, які повинна виконати разом із колективом, — ділиться планами Тетяна Іванівна. — По-перше, хочу ефективно розпорядитися заводським господарством: територія підприємства займає 105 гектарів, якими важко керувати та забезпечувати фінансами. Тому плануємо сконцентрувати виробництво на 57 гектарах. Для цього переміщуємо обладнання у кращі цехи. А ливарний цех віддали в оренду підрядникам, які погодилися випускати там продукцію для нас та інших клієнтів.

По-друге, пані Калугіна хоче випустити цього року підземний електровоз, освоїти ремонт електродвигунів. Потреба в цій продукції є, чому ж не освоїти її випуск? А ще Тетяну Іванівну радує, що активність іде знизу: робітники машзаводу також розмірковують, як підвищити ефективність виробництва. Задля цього на підприємстві створили департамент безперервних удосконалень, в якому троє фахівців вчать працівників цехів, як краще організувати роботу без вкладення додаткових коштів. Генерацію ідей стимулюють коштами: якщо робітник приходить у департамент з будь-якою пропозицією, він автоматично отримує 100 гривень винагороди. Коли ж ця ідея справді добра й корисна для виробництва, за її впровадження авторові нараховують преміальний відсоток.

— Робітники підтримують раціональній підхід до виробництва, — підсумовує директор. — Наприклад, у цеху №14 кроять деталі газовою різкою. Після цієї операції залишаються відходи, які зберігаються без застосування до трьох років. Робітники підрахували, що через це на складі лежать без руху гроші, які могли б давати користь виробництву. Тож виникла ідея під час формування замовлення використовувати для розкрою спочатку метал із таких відходів, а вже потім — основний лист. Жодних додаткових витрат,  а  лише чіткий розрахунок. Узяли під контроль завантаження верстатів, які здебільшого працюють 50% робочого часу. Решта витрачається на налагодження, встановлення.

Ось такий «Корум Дружківський машинобудівний завод». Не випадково із прифронтовим підприємством, яке взяло до себе понад сотню переселенців з окупованого Росією Донбасу, воліють мати нині справу навіть іноземні бізнесмени. Коли майстри із Дружківки поїхали в Польщу, щоб монтувати кріплення свого виробництва, поляки не лише були задоволені їхньою роботою, а й усіляко намагалися перетягти їх до себе. Не вийшло. На щастя.