МУЖНІСТЬ
Герой війни, воєначальник Андрій Вітрук умів досягати максимального ефекту за мінімальних втрат
Прізвище цієї людини годі відшукати як у восьмитомнику «Советская военная энциклопедия» 1976–1980 років випуску та «Военном энциклопедическом словаре» 1984 року, так і навіть у виданій уже за часів «перебудови» фундаментальній енциклопедії «Великая Отечественная война 1941–1945». Звісно, далеко не про всіх командирів дивізій, навіть якщо йдеться про Героїв Радянського Союзу, можна згадати в обмеженому за обсягом виданні. Однак Андрій Никифорович Вітрук — один з небагатьох представників Радянської армії, удостоєних звання Народного Героя Югославії.
Три війни — одна медаль
Його біографія начебто цілком відповідає вимогам до командних кадрів робітничо-селянської Червоної армії. Ще чотирнадцятирічним підлітком син робітника з цукроварні Терещенка розпочав власну трудову біографію. У 22 роки молодого комсомольця призвали на військову службу, а влітку 1926 року направили вчитись до артилерійської школи у Сумах. Фактично саме армія відкрила перед юнаком з п’ятьма класами освіти широку дорогу в світ.
Втім, молодий військовий ніколи не забував, якого він роду-племені, а тому слід лише порадіти, що доля оберігала його у трагічні для нашої історії роки. В гіркому 1933 році Андрій Вітрук опинився далеко від України — в Борисоглібській авіашколі, яку закінчив наприкінці не менш знакового 1937 року, що, цілком ймовірно, врятувало вже немолодого 35-річного курсанта від страхітливих жорен великого терору.
За будь-якими мірками 13-річний шлях від рядового червоноармійця до старшого лейтенанта стрімкою кар’єрою не назвеш. Зате випробувань на долю льотчика випало з лихвою: бої на Халхін-Голі, участь у поході Червоної армії до Західної Білорусії і, нарешті, радянсько-фінська війна. Її Андрій Вітрук зустрів капітаном і командиром авіазагону з 9 бомбардувальників. За час війни з фінами він здійснив 50 бойових вильотів, і 15 січня 1940 року мужнього пілота відзначили першою нагородою — солдатською медаллю «За відвагу».
Рятівник Москви
Стрімка військова кар’єра Андрія Вітрука стартує у грізному 1941 році. На його початку льотчик отримує давно заслужений, однак перший у житті орден — Червоної Зірки. В травні очолює штурмовий авіаполк, фактично за місяць до початку війни з гітлерівською Німеччиною взявшись за освоєння абсолютно нової для себе бойової техніки.
Втім, наполегливий українець укотре доведе, що вміє вчитись і навчати. Штурмовики Іл-2 очолюваного Андрієм Вітруком полку ефективно нищитимуть ворожі сили на підступах до Ленінграда, а у жовтні 1941 року літаки терміново перебазують під Москву.
В один із найкритичніших для захисників радянської столиці днів — 9 листопада — очолювані особисто Андрієм Вітруком штурмовики за умов фактично нельотної погоди здійснять неможливе: знищать 21 танк ударного угруповання Гудеріана на підступах до Тули. Отож у тому, що кільце фашистської блокади довкола Москви не було зімкнене, — вагома заслуга українського льотчика та його соколів.
Цього разу подвиг оцінили належно: в нещедрому на нагороди листопаді 1941 року Вітруку присвоять звання підполковника і вручать орден Червоного Прапора. В чергову річницю Червоної армії — 23 лютого 1942 року — командир штурмового авіаполку вже Герой Радянського Союзу, що стало як визнанням його бойових заслуг, так і свого роду моральною компенсацією за довгий період ігнорування.
Та тим більш неочікуваним виявився наказ: відбути в тил на формування полку з підготовки кадрів для штурмової авіації.
Грізні Іл-2 — один із символів нашої перемоги. Фото з архіву редакції
Талант полководця
На відміну від біографії самого Андрія Вітрука, бойовий шлях сформованої на базі навчального полку в липні 1942 року 291-ї штурмової авіадивізії, що згодом стане 10-ю гвардійською та отримає почесне найменування Воронезько-Київської, широко висвітлено в довідковій літературі. Воїни-вітруківці брали участь у Сталінградській і Курській битвах, у Воронезько-Касторській і Яссько-Кишинівській наступальних операціях, у визволенні України та її столиці Києва, у запеклому Корсунь-Шевченківському побоїщі.
Свідченням військового таланту Андрія Вітрука стануть чотири полководські нагороди — ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського і Богдана Хмельницького. Звісно, війни без жертв не буває, але життєвим кредо видатного воєначальника стане «досягати максимального ефекту за мінімальних втрат». Доказів того, що це не просто красиві слова, — з лихвою. Так, за наказом Вітрука при нальоті на добре захищений зенітками і винищувачами гітлерівський аеродром розіграли справжній спектакль для ворога. В прослуховуваному німцями радіоефірі пролунали команди і рапорти про зліт, після чого літаки противника теж піднялись у повітря на перехоплення червонозоряних штурмовиків, які… залишились на землі. Після того, як Іли доповіли про неможливість виконати завдання через погану видимість і нібито стали приземлятись на своїх аеродромах, у повному радіомовчанні розпочалась уже реальна бойова операція, що стала повною несподіванкою для гітлерівців.
Постійно оновлювані тактичні прийоми, що використовувались у дивізії Вітрука, брались на озброєння штурмовою та бомбардувальною авіацією всіх радянських фронтів. Причому командування наземних військ знало, що вітруківці здатні виконувати навіть непосильні для інших авіачастин завдання. Так, під час знаменитої Корсунь-Шевченківської битви грізні штурмовики злітали для ударів по ворожих танках за умов практично нульової видимості в районі аеродромів. Виручила винахідливість: розставлені вздовж злітної смуги солдати з ліхтарями допомагали льотчикам не втратити орієнтування.
Під балканськими зорями
У вересні 1944 року радянське верховне командування на прохання Броз Тіта передало в оперативне підпорядкування Народно-визвольної армії Югославії 10-у гвардійську штурмову та 236-у винищувальну авіадивізії. Командиром всієї цієї авіагрупи, яка мала воювати з ворогом та водночас готувати кадри для формування югославських військово-повітряних сил, призначили Андрія Вітрука.
Незважаючи на малознайому та вкрай складну для пілотування гористу місцевість, радянські льотчики гідно справились з покладеними на них завданнями. Крім того, за шість місяців удалось підготувати для самостійної роботи 276 пілотів та 3408 технічних спеціалістів. На жаль, уже в цей період між вищим керівництвом СРСР і Югославії виникало чимало непорозумінь, обумовлених насамперед різним ставленням до облаштування післявоєнної Європи.
Тож генерал Андрій Вітрук потрапив, образно кажучи, між двох жорен. Однак він зі солдатською прямотою продовжував виконувати свій військовий обов’язок та вимагав цього від інших. Підтвердженням вкрай непростих політичних обставин може бути навіть дипломатично вивірений текст телеграми уряду і міністерства народної оборони Югославії: «Особливого визнання і вдячності заслуговують працівники штабу авіагрупи на чолі зі своїм командиром генералом Вітруком, який вклав (як бачимо, підкреслено вживається однина, а не множина. — В. Ш.) величезний труд, вміння і досвід у справу створення югославських ВПС».
Отож присвоєння славному сину України високого звання Народного Героя Югославії було аж ніяк не дипломатичним реверансом, а цілком об’єктивним визнанням заслуг Андрія Вітрука перед патріотами, які ще 6 квітня 1941 року — за кілька місяців до нападу Німеччини на СРСР — стали на збройну боротьбу з гітлеризмом.
«Мор» серед переможців
За офіційною версією, Андрій Вітрук «помер у результаті важкої хвороби» на 44-му році життя. Звісно, ніхто не застрахований від примх долі, однак важко не звернути уваги на несподіваний мор, що прокотився серед ще зовсім молодих героїв-переможців у 1946–1949 роках.
Згадаємо насамперед українців. Серед них — добрий знайомий Вітрука маршал бронетанкових військ Павло Рибалко (1894–1948), який необережно заступився за опального Георгія Жукова. Менш відомі імена командира авіаполку, двічі Героя Радянського Союзу Михайла Бондаренка (1913—1947) та командуючого в роки війни 5-ю і 2-ю танковими арміями генерала Прокопа Романенка (1897—1949), маршала бронетанкових військ Якова Федоренка (1896—1947).
Досить промовиста доля росіянина Федора Толбухіна (1894—1949) — маршала Радянського Союзу і командуючого 4-м Українським, а з травня 1944 року до кінця війни — 3-м Українським фронтом, війська якого допомагали визволяти Югославію. Героєм Радянського Союзу він став лише посмертно до 20-річчя Перемоги.
Не менш несподівана хвороба підкосила учасника форсування Дніпра, Героя Радянського Союзу росіянина Василя Глаголєва (1896—1947), лише за рік до смерті призначеного командуючим повітрянодесантними військами.
Втім, як не гірко це констатувати, їм ще пощастило. Натомість на Героя Радянського Союзу і Народного Героя Югославії Сергія Щирова (до речі, уродженця села Акимівка Запорізької області), який 9 липня 1944 року буквально з-під носа гітлерівських десантників вивіз своїм літаком Броз Тіта, очікували два вироки по 25 років кожен, позбавлення звань і нагород, жахлива смерть у психіатричній лікарні Казані.
Арештованого у грудні 1945 року маршала авіації Сергія Худякова, який у роки громадянської війни воював у лавах Червоного козацтва на Україні, стратили у 1950 році. Не обійшла гірка чаша вже післявоєнних репресій плеяду талановитих генералів-льотчиків, десятьох з яких засудили до ув’язнення, а решту вигнали з армії за «зв’язки з ворогами народу». Репресованих згодом повністю реабілітують і повернуть їм нагороди, в тому числі 96 орденів, серед яких 29 — полководських. Цілком ймовірно, що якби Вітрук не був Героєм Югославії, його теж заарештували б по «справі авіаторів» у 1946—1947 роках. Однак до офіційного розриву між Сталіним і Броз Тітом, що стався у 1948 році, переслідування народного героя дружньої іноземної держави загрожувало серйозними дипломатичними ускладненнями…
ДОСЬЄ «УК»
Андрій ВІТРУК. Народився 8 липня 1902 року в селі Андрушки тепер Попільнянського району Житомирської області. Радянський льотчик-штурмовик, генерал-майор, командир 65-го штурмового авіаційного полку Московської зони оборони, з липня 1942 року — 291-ї штурмової авіадивізії, Герой Радянського Союзу (1942), Народний Герой Югославії (1945). Помер 3 липня 1946 року, Київ.