На другий день кінофестивалю «Миколайчук OPEN» у Чернівцях глядачам демонстрували трейлери і тизери українських фільмів, які перебувають у процесі розроблення чи завершення зйомок. Серед презентованих проєктів була концепція майбутнього фільму відомого українського режисера, нині військовослужбовця Сил територіальної оборони Ахтема Сеітаблаєва.

Кореспондент Укрінформу поспілкувався з митцем про його новий проєкт, необхідність підтримки кіновиробництва під час війни та дізнався подробиці створення і популяризації циклу документальних фільмів про ТрО «Готові до спротиву». Також режисер розповів про власне бачення того, яким має бути кіно про війну в країні, яка так довго страждає від російської агресії.

— Ви не вперше приїжджаєте в Чернівці. Із чим приїхали до нас цього разу, що очікуєте побачити на кінофестивалі «Миколайчук OPEN»?

— Хочу переглянути стрічки, яких ще не бачив, — як українські, так й іноземні, програма надзвичайно цікава. І, у свою чергу, хочу презентувати проєкт майбутньої стрічки, саме про Чернівці. У цьому фільмі місто буде головним героєм. Тобто уявімо, що місто розповідає саме про себе, про людей, які народилися або надихнулися ним і стали особистостями, які відомі не тільки в Україні, а й у всьому світі.

З одного боку, це буде промоція міста Чернівці, а з іншого, і в першу чергу — напевно, це будуть дуже цікаві історії як відомих постатей, так і, скажімо, видатних, але не відомих на широкий загал особистостей, розказані через події їхніх життів. Це такий певний збірник новел, об’єднаний темою міста, в якому головним героєм буде саме місто.

— Це буде художнє чи документальне кіно?

— Це буде художній фільм.

— Після початку повномасштабного російського вторгнення ви вступили до лав ТрО. Раніше служили у війську?

— Ні, мене у свій час не брали в армію.

— Що незвичного отримали у війську?

— Багато чого. Насамперед, це зустріч із неймовірними людьми, з такою кількістю неймовірних людей. Я з великою повагою ставлюся до всіх родів військ і взагалі до будь-якої людини, якій не байдуже, яка на своєму місці робить усе, що може робити задля нашої спільної мети. Але, напевно, тільки в ТрО ти можеш зустріти таку надзвичайну, просто неосяжну, різноманітну географію людей різних соціальних прошарків, різного віку, професій, які, найімовірніше, в мирному цивільному житті ніколи б не перетнулися.

Можна подумати: як таке різнобарв’я, різноманіття людей різних професій, які не проходили разом вишкіл, не здобували разом військову освіту, як вони за такий короткий час, по-перше, знайшли спільну мову, а по-друге, будуть використовувати всі свої знання в такому симбіозі? І дивуєшся кожного разу, розуміючи і спостерігаючи, як українці, об’єднавшись і знайшовши ці точки дотику одне в одному, творять доволі часто справжнє диво, зокрема й на полі бою. Наприклад, коли доктор фізико-математичних наук і слюсар ЖРЕПу стають потужною парою кулеметників (усміхається. — Авт.).

— Нещодавно відбувся закритий показ однієї із серій циклу документальних фільмів «Готові до спротиву» — про Чернівецьку ТрО. Коли цей фільм з’явиться в широкому прокаті? Розкажіть трохи детальніше про весь проєкт.

— Цей проєкт ми розпочали за наказом пана командувача Сил територіальної оборони ЗСУ Ігоря Івановича Танцюри торік у жовтні. Наш командир, керівник служби зв’язків з громадськістю ТрО полковник Олексій Дмитрашківський зібрав нашу команду з людей, які в цивільному житті мали стосунок або до телебачення, або до кіновиробництва, або до театру. Це актори, оператори, режисери, продюсери. І разом із цією командою ми почали знімати таку антологію сил ТрО. Маємо на меті зняти 32 серії про всі бригади Сил територіальної оборони.

З чого складається кожна стрічка. Це і портрети людей — їхні хобі, мрії. І бойовий шлях бригади — історія створення, події, які відбувалися з ними. Це доволі динамічні, яскраві документальні стрічки. Перша серія була про 114-ту, Білоцерківську бригаду. Другий фільм — про 107-му бригаду, саме Чернівецьку. На показі був присутній пан комбриг, і, наскільки я зрозумів, стрічка йому сподобалася. Так само і нашим побратимам.

Річ у тому, що ми хочемо просувати цей контент і на міжнародні фестивалі, тому поки що трошки притримуємо вихід на широкий загал. Але думаю, що це станеться невдовзі. І дуже сподіваюся, що ця стрічка, зокрема й про Чернівецьку 107-му бригаду територіальної оборони, зацікавить будь-якого глядача. Тому що ми намагаємося зробити це глядацьким документальним кіно, і монтаж, зміст, тема, наратив, ідея, музичне оформлення зроблено так, щоб було цікаво саме широкому колу. Принаймні наша аналітика, яка виходить з таргетованих фокус-груп, станом на сьогодні підтверджує правильність наших міркувань стосовно цього.

— Цього року в кінотеатрах пройшов показ вашої нової стрічки «Мирний-21». Але за касовими зборами вона не мала того успіху, що попередній ваш фільм про війну — «Кіборги». Як гадаєте, які причини цього? Український глядач «наситився війною наживо» і не хоче бачити її ще й у кінотеатрі?

— Безумовно, емоційний стан українського глядача після початку широкомасштабної навали непростий. І, напевно, небагато людей готові в ті кілька годин вільного часу на тиждень, які є для походу в кінотеатр, побачити й зануритися в драматичну історію подій сучасної війни. Більшість воліє подивитися більш розважальний контент, і це цілком природно.

Це не тільки українська ситуація, а загальносвітова практика. Переважно лідери кінопрокату — стрічки розважального жанру, анімація, фільми для родинного перегляду, фентезі.

До того ж доволі велику інформаційну і боксофісну частину на себе перетягнула «Мавка», яка вийшла через тиждень після «Мирного». Хоча якщо аналізувати, то можна сказати, що глядач у цих картин різний. Але українського кіно не так багато виходить, і не так багато залишилось кінозалів. Їх і було небагато, а після широкомасштабної навали ще поменшало. Ну й анімація — це ж для родинного перегляду. Зазвичай з дитиною ідуть батьки. І я ставлю себе на місце батьків: якби в мене був вибір, чому присвятити ці дві години — піти з дитиною на «Мавку» чи на «Мирний-21», — то звичайно, я обрав би мультфільм.

Але чи означає це, що ми не маємо знімати таке кіно? Ні, звичайно, таке кіно потрібно знімати. Простий приклад. Книжки з історії чи інших предметів за собівартістю значно дорожчі від ціни, за якою вони потрапляють у загальноосвітню школу. То ми маємо друкувати такі книжки для освіти чи враховуватимемо тільки комерційну точки зору? Зрозуміло, що такі книжки потрібні. І виробництво фільмів про війну я розглядаю саме з такого боку.

Що стосується стрічки «Мирний-21», то нещодавно я повернувся з доволі великого міжнародного туру: Берлін, Варшава, Брюссель, Страсбург, де показ відбувся в Палаці Ради Європи... І зараз маємо запрошення загалом з 15 країн, зокрема і з комерційними показами. Тому це така, якщо можна так назвати, гра в довгу. Я це розумію з огляду на той досвід, який сам маю зі стрічками «Хайтарма», «Чужа молитва» і «Кіборги», кожну з яких показали мінімум у 50 країнах світу. Починаючи від показу в Сенаті Сполучених Штатів Америки, закінчуючи Гонконгом.

І щодо фільму «Мирний-21» — разом із нашим дистриб’ютором так само доволі багато зараз робимо. Є запрошення з 15 країн, і в кожній країні — по кілька міст. Тому, думаю, історія з боксофісом та міжнародною дистрибуцією теж має ознаки непоганого результату, скажімо так.

— Продовжуючи питання у цьому контексті, чи є взагалі перспективи в українського кіно про війну в майбутньому стати популярним жанром?

— Зацікавленість і українського, й міжнародного глядача в українському кіно, зокрема й у тому, яке висвітлює сучасні події, доволі велика. Згадаймо той самий «Клондайк» — це історія про сучасну війну. Цього року його висували від України на Оскар. І чимало стрічок на військову тематику беруть участь у міжнародних кінофестивалях класу «А»: «Атлантида» Валентина Васяновича, «Погані дороги» Наталки Ворожбит тощо.

Я б сказав так: кіно про війну навряд чи можна назвати надзвичайно популярним жанром не тільки в Україні, а й у всьому світі. Ви самі любите страждати?

— Не дуже. Якщо йдеш у кінотеатр, переважно хочеш розважитись.

— Ви самі відповідаєте на своє запитання. І це нормально, це природно, тим більше коли в житті отримуєш так багато негативних або драматичних емоцій. Але при цьому, знову ж таки повторююся, це не означає «не звертаймо уваги на це, не будемо розповідати про людей, їхні вчинки, їхню історію». Адже незнання історії наражає на те, що вона потім дуже жорстко про себе нагадує.

— Яким у нашій країні має бути кіно про війну — максимально наближеним до важкої реальності чи, навпаки, з елементами фантастики і романтизму?

— Передовсім воно має бути чесним. Але це не означає, що потрібно знімати лише воєнні драми. Таке кіно має бути різним, зокрема й комедії варто знімати. Це надзвичайно потужна зброя, якщо ми зможемо посміятися у фільмі над ворогом.

Наша команда також у цьому напрямку дещо робить. Готуємо разом з нашими друзями з «Колеги студіо» своєрідний омаж у бік класики «Пропала грамота». Це не буде римейк фільму, але за фабулою новий фільм буде схожим на кіно з Іваном Миколайчуком. А фабула дуже проста: два козаки вирушають у Москву на бандеромобілі, щоб винести того Леніна з Мавзолею, бо набрид уже (сміється. — Авт.).

— Зараз український кінематограф переживає незвичний етап свого розвитку. З одного боку, війна, яка впливає на зменшення ресурсів, обмеження у виборі акторів, бо багато хто воює чи волонтерить, зменшення касових зборів тощо. А з іншого — та сама війна, що дає багато нових сюжетів, сценаріїв для зйомок, живих локацій, які важко було б побудувати штучно, і підвищений інтерес до України у світі. Як гадаєте, після перемоги наш кінематограф стане розвиненіший чи йому потрібно буде ще більше наздоганяти європейську індустрію?

— Стосовно касових зборів згадаймо «Мавку» — 150 мільйонів гривень. Це при тому, що кінозалів, які працюють, залишилося 195. Із них 5 IMAX, а 190 — класичні кінотеатри. До 24 лютого їх було майже 600, і це було втричі менше, ніж потрібно для такої кількості населення, як в Україні. І ось уявіть: 195 кінозалів у країні збирають 150 мільйонів гривень. Можемо казати про занепад українського боксофісу? Звичайно, ні. Тобто цікавість в українського глядача є.

Стосовно наближення до європейської кіноіндустрії, то це питання не тільки зацікавленості українського глядача, а й створення та ухвалення певних законодавчих і підзаконних актів. Наприклад, ще кілька років тому було ухвалено закон про кешрібейти. Про що йдеться? Наприклад, ви іноземний інвестор, знімаєте в Україні кіно і приводите гроші сюди. За цим законом, 20% того обсягу грошей, які ви сюди завели, держава вам має повернути. Закон ухвалено, а механізму, інструменту для втілення його, тобто підзаконних актів — ще не існує.

Це не тільки війна зброї, це війна світоглядів, цінностей і сенсів, які закладаються із самого дитинства і протягом усього життя саме через культуру в найширшому сенсі.

Інший кейс — закон про меценатство, коли оподаткування будь-яких підприємств було б більш толерантним. Наприклад, якщо підприємець підтримує освіту, медицину і культуру, то сплачує не 20—40% податків, а 10%. Я переконаний у тому, що дуже багато знайшлося б підприємств, навіть зважаючи просто на контекст бізнесу: стільки вклав у культуру, освіту чи медицину, а ось стільки заощадив. Причому цілком законно. Плюс іміджева складова.

Тобто тут не тільки зацікавленість глядача відіграє важливу роль, ще має бути абсолютно чітка, вибудована, структурована стратегія держави.

— Отак ми плавно підійшли до наступного питання. Чи змінилися зараз ставлення держави та її підтримка українського кінематографа?

— З одного боку, можемо казати, що так. Принаймні в інформаційному просторі це часто лунає. Але якщо казати «сермяжну правду», то станом на зараз немає фінансування українського кіно.

Зрозуміло, що потужності має бути значною мірою спрямовано на підтримку Збройних сил України. Але… Я не знаю достеменно, чи казав Вінстон Черчилль фразу «А за що ми тоді воюємо, якщо не підтримуємо культуру», — але факт залишається фактом: будь-яка людина, особливо політики, є результатом того культурного підґрунтя, оточення, на якому вона народжується і виростає. І стає або Людиною з великої літери, або нікчемою. Це ж давно відомо, це доведений факт. Не глядач формує контент, а контент — глядача. Що ми читаємо, що ми чуємо, чим надихаємось, які пісні нам співають наші батьки, бабусі й так далі. І невкладання сьогодні грошей з боку держави в українське кіно може мати дуже нехороші наслідки.

Тому що виробництво кіно — це все ж таки виробництво. Те, що ми сьогодні бачимо на екрані, — це доробок двох-п’яти попередніх років. Воно ж не робиться за один день. І тому якщо сьогодні не знімати… От ви уявляєте, побратими-посестри повертаються з війни і бачать, що діти дивляться «Маша і Мєдвєдь»...

Вважаю, що невкладання в культуру — одна з причин того, що вже не перший рік триває війна. Тому що це не тільки війна зброї, це війна світоглядів, цінностей і сенсів, які закладаються із самого дитинства і протягом усього життя саме через культуру в найширшому сенсі. І кіно є дуже потужним інструментом для самоідентифікації і виховання людини. Тому не вкладатися в культуру зараз — це злочин.

Віталій ОЛІЙНИК,
Укрінформ,
Чернівці

(Надруковано зі скороченнями)