160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІАНА КАЩЕНКА

ПОСТАТЬ. В автобіографічному творі «Третя рота» уродженець Донбасу Володимир Сосюра засвідчив, що він, як і тисячі його ровесників, пішов воювати в армію Петлюри насамперед під впливом прози Андріана Кащенка. Не дивно, що однією з перших акцій денікінців у захопленому ними Катеринославі (нині Дніпрі) стало спалення ще не розпроданого накладу Кащенкових «Оповідань про славне військо запорозьке низове». Не менш нещадно боролися із «традиціями контрреволюційної кащенківщини» більшовики, які прирівняли історичну прозу талановитого белетриста до найнебезпечнішої антирадянської літератури.

Майбутній письменник народився у сім’ї відставного офіцера, зросійщеній до того, що в ній не лише забороняли дітям розмовляти «мужицькою» мовою своїх предків, а й називали українців проклятими хохлами. Отож, попри постійне спілкування сина незаможних дворян із селянами, які жили біля панського помістя, юний Андріан уперше дізнався про своє українське походження аж на третьому році навчання в гімназії.

Згодом Кащенко згадував, що мешкав на квартирі у німця, який був культурною людиною і мав «за обов’язок знати культуру народу, на землі якого жив. Через те в його шафі з книжками я знайшов аж дві історії Малоросії. Завдяки цьому я в 12 років знав, що малороси — окремий народ. Уже тоді захоплювався славою козацьких походів, але ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то й моя слава».

На відміну від російськомовних літераторів, яких могла прогодувати творча праця, друк українськомовних книжок у Російській імперії дозволили аж після революції 1905 року. Тож основною роботою Кащенка була служба у залізничному відомстві, розпочата простим ревізором і завершена на прирівняній до генеральського чину посаді головного контролера спершу Кавказької, а потім Катеринославської залізниць.

Письменницька праця, започаткована суто фольклорними творами, стала заняттям для душі. Лише у 45-річному віці Кащенко написав твір на історичну тематику, яка невдовзі стала його спеціалізацією. Він чітко усвідомив, що «не можна любити того, чого не знаєш. Тим часом у нас не лише народна маса, а й напівосвічений клас абсолютно не знайомі зі своєю історією».

Так само, як згодом автора популярних історичних романів Валентина Пікуля (до речі, теж етнічного українця), Кащенка теж нещадно критикували колеги-літератори і професіонали-історики. Перші називали його ремісником від літератури, а другі — переповідачем чужих наукових праць.

Насправді велика популярність творів Кащенка, які у 1917—1919 роках перевидавали по чотири-п’ять разів, і нещадна боротьба російських шовіністів проти кащенківщини наочно засвідчують, що Україні конче потрібні талановиті белетристи, здатні перетворити сухі й нудні факти історії на романтичні цікаві розповіді. У добу УНР мільйони молодих патріотів вивчали минуле своєї Вітчизни не за Грушевським і Яворницьким, а за Кащенком, твори якого надихали й мобілізували на боротьбу за волю і незалежність.

Крім того, на відміну від Пікуля, Кащенкові твори не про царів, а насамперед про козацьку вольницю, де, за його словами, «виборна старшина могла керувати волелюбними козаками, хоча бутність її на посадах цілком залежала від волі січового товариства. Натомість наші сучасні урядовці не здатні здобути прихильність громадянства, хоча мають необмежену владу і повну незалежність од тих, ким керують».

400 РОКІВ ОБЛОГИ МОСКВИ ПОЛЯКАМИ І КОЗАКАМИ

Чернігівщина Петра Сагайдачного

ЗВИТЯГА. На відміну від оспіваного в однойменному фільмі 1612 року, в Росії воліють не згадувати розгромного для Московії 1618-го, коли польсько-козацьке військо взяло в облогу Москву та змусило московитів до підписання мало приємного для них миру. За ним претендент на царський трон польський королевич Владислав відмовився від своїх претензій, а Річ Посполита натомість отримала Чернігівщину і Сіверщину.

Неважко спрогнозувати, що без перемоги під Москвою ці землі розділили б долю Воронежчини і Курщини, невідомо за яким правом перетворившись в «ісконно рускіє». Не дивно, що за радянських часів похід Сагайдачного замовчували навіть професійні історики, не кажучи вже про штатних пропагандистів і співців великодержавного «інтернаціоналізму».

Не гріх нагадати, що поляки 1617 року спробували самотужки укоськати гордовиту Московію, але зазнали ганебної поразки. Отож наступного року 6-тисячному війську Речі Посполитої під Москвою вже допомагав 20-тисячний, тобто втричі(!) більший від польського за чисельністю, загін козаків.

«Дякою» Владислава, який згодом унаслідував трон Польщі, став нещадний визиск українських земель, що якраз у рік смерті вінценосного правителя Речі Посполитої зумовив початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ШМЕЛЬОВА

Автор «Сонця мертвих»

ПРОРОК. «СРСР — однозначно не Росія, а ворог Росії» — це застереження видатного письменника і мислителя Івана Шмельова, чий автобіографічний роман «Сонце мертвих» уперше повідав світу про тотальний червоний терор у захопленому більшовиками Криму. Ці слова зовсім забули нині російські прибічники Путіна, який проголосив свою державу спадкоємницею СРСР.

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА БОЛБОЧАНА

Розстріляна сила України

ПОГЛЯД. Легендарний Кримський похід Запорізького корпусу армії УНР, коли у квітні 1918 року українські вояки звільнили півострів від більшовицьких банд, на віки прославив очільника цього сміливого рейду. Однак доля полковника Петра Болбочана — не тріумфальна дорога талановитого воєначальника, а хресний шлях втрачених не з його вини можливостей.

Підполковник царської армії і кавалер чотирьох бойових орденів ще у листопаді 1917 року з власної ініціативи розпочав формування 1-го Українського республіканського пішого полку, до якого присланий із Києва емісар Центральної Ради категорично заборонив брати старшин-українців, що не володіють українською мовою. Цим скористалися більшовики, під впливом яких були солдатські комітети дислокованих у Проскурові (нині Хмельницькому) військ. Український полк, у якому фактично не було офіцерів, роззброїли, а найбільш впертих патріотів розстріляли гарматним вогнем у казармах, де вояки спробували організувати оборону.

Болбочан дивом уцілів і зумів дістатися Києва незадовго до його захоплення червоногвардійськими бандами. Чудово усвідомлюючи, що студенти і гімназисти, які згодом склали голови під Крутами, нездатні на рівних протистояти досвідченим фронтовикам, підполковник запропонував створити офіцерський загін, однак відповіддю стала категорична заборона.

Винниченко, який був одним з очільників Центральної Ради, свято вірив, що «не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій». Його колеги теж панічно боялися заколоту колишніх царських офіцерів, не усвідомлюючи, що інших в Україні просто немає, а навіть наймужніші вояки-патріоти мало чого варті без досвідчених професіоналів-командирів.

Створений Болбочаном спочатку із гімназистів і студентів Республіканський курінь врешті-решт став ядром легендарного Запорізького корпусу, що прославився Кримським походом. За часів правління гетьмана Скоропадського, політика якого спровокувала масштабне всеукраїнське повстання, колишній царський полковник не зрадив Україну. Його «запорожці», нарівні із Січовими стрільцями Коновальця, стали єдиними надійними збройними формуваннями армії УНР, що успішно воювали проти більшовиків.

Як засвідчив згодом поручник Євген Маланюк, кожен український патріот усвідомлював, що повстання проти гетьмана «приведе в Україну більшовиків і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування всього святого для українця на своїй рідній землі». Натомість ленінські емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи. Отож, коли Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія твердо гарантувала свій нейтралітет.

Замість вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній деморалізації військ і населення чи то ще соціалістичними, чи то вже більшовицькими агітаторами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали командуючого Лівобережним фронтом «реакціонером».

Жорстке наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків, більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що командуючий фронтом не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів, які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами.

Вперше Болбочана за нічим не підтверджену «зраду» арештував командир створених Петлюрою гайдамаків Омелян Волох, який згодом організував антипетлюрівський заколот, викрав державну скарбницю і втік із нею до більшовиків. Натомість без вини винуватого полковника надовго відлучили від армії та зрештою розстріляли за явно несправедливим вироком, який мав право і можливість скасувати Петлюра, але не зробив цього, поставивши особисті інтереси вище за державні.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)