300 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ КОНИСЬКОГО
ПОДВИЖНИК. Ім’я цього видатного церковного діяча і науковця зазвичай асоціюється з легендарною «Історією русів», нібито написаною Григорієм Кониським. Нині науковці вважають, що насправді книга не належить його перу. Отож посилання в її перших виданнях на авторство відомого борця за права православних і дослідника минулого — свідчення високого авторитету Кониського, що надавав «Історії русів» значущості.
Уродженець Ніжина і випускник Києво-Могилянської академії вже 28-річним став професором в альма-матер, а ще через два роки очолив у ній кафедру філософії. На відміну від викладачів-догматиків, Кониський знайомив студентів із вченнями філософів античності Плутарха й Аристотеля, Еразма Роттердамського і Михайла Ломоносова, не ділячи науку на язичницьку, католицьку чи канонічну.
У питаннях віри теж дотримувався переконання, що життя за Божими заповідями важливіше, ніж сліпе дотримання канонів. Це одна із причин того, що саме Кониського у 1755 році призначили єпископом Могильовським, довіривши єдину на той час православну єпархію на підвладних Польщі територіях Білорусі. Створена тут за взірцем Києво-Могилянської академії перша духовна семінарія та подвижницька діяльність пастиря-українця стали бастіонами духовності, що зберегли православну віру серед білорусів.
295 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Народний філософ
ПОСТАТЬ. За образним висловом одного з дослідників біографії і творчості Григорія Сковороди, наші сучасники щось про нього знають, ніж його читають. За життя філософа все було навпаки. Він феномен тодішнього вже «книжного світу», адже Сковороді не довелося потримати в руках жодного зі своїх друкованих творів.
Попри це мандрівний філософ був найбільше читаним в Україні й цілій Російській імперії. Як за брежнєвських часів пісні Висоцького знали завдяки магнітофонним записам, твори Сковороди поширювали у «списках». Навіть у віршах Шевченка, де він згадує дитинство, читаємо: «І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами і візерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду».
На відміну від яйцеголових філософів, чиї постулати малозрозумілі навіть колегам, ще один феномен видатного сина України в тому, що діапазон його творів розрахований на найширшу аудиторію — від освічених мислителів до допитливого пастушка-сироти, яким був Шевченко. Навіть у філософські трактати Сковорода вводив серії притч і байок, що робило нібито суху і суто «книжну мудрість» доступною розумінню читачів різного рівня розвитку.
Багатьом нині незбагненна причина шаленої популярності «волоцюги» і «жебрака» з нібито нетрадиційною сексуальною орієнтацією, яким старанно зображувала і зображує нашого генія пропагандистська машина великодержавної Росії. Та навіть московські церковники, які нещадно картали Сковороду за начебто єретичні погляди та інші гріхи, ніколи не звинувачували його в содомії.
Важко не звернути уваги на паралелі між міфічним козаком Голотою і мандрівним філософом, який у нових історичних умовах змінив коня і шаблю на мудрість і перо. У післякозацьку добу саме Сковорода став для українців втіленням епічного народного героя, для якого воля — найвище благо, а істина — найдорожче багатство.
Найкраще це відчула Катерина ІІ, яка спеціальним едиктом оголосила поза законом мандрівних дяків. Цих осіб духовного звання зобов’язали закріпитися при конкретних храмах чи парафіях, а незгодних прирівняли до волоцюг, яких повеліли відловлювати і карати за мирськими законами. Згодом шляхом вінценосної блудниці пішов Сталін, який винищив мандрівних кобзарів, остаточно доконавши вдову-сиротину.
Найгіркіше, що досі в нас тиражують водевільний образ дячка-п’янички, якими мандрівні вчителі стали після того, як їх змусили під страхом каторги осісти в селах і церквах. Так само як знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької Січі перетворило козаків на кріпаків-гречкосіїв, едикт про мандрівних дяків поклав край не залежній від Росії освіті в Україні, перетворивши українців на хохлів-малоросів чи в кращому разі просто «тутешніх».
Не менш цинічно вчинили з філософською спадщиною Сковороди, яку великодержавні шовіністи інтерпретували на вигідний для них копил. Зображуваний ними аскет і волоцюга так само відрізняється від реального «старчика Григорія» (так називав себе мандрівний філософ), як ниций духом і помислами жебрак від мудреця-аксакала.
Ще менше правди у твердженнях комуністичних ідеологів, що, мовляв, Сковорода був ворогом багатства й апологетом злиднів. На відміну від вождів більшовиків, які на словах прагнули зробити всіх рівними у бідності, а на ділі вибудували номенклатурний рай для себе, мандрівний філософ лише застерігав від диктату споживацтва і перетворення на «мету жизні» примарної гонитви за все більшим багатством.
До речі, на купюрі 500 гривень зображено власноручний малюнок Сковороди до його постулату про «нерівну всім рівність», де показано різні за розміром і формою посудини, які об’єднує те, що всі вони повні. Так само люди, на переконання філософа, можуть бути щасливими незалежно від обсягу багатства, бо не лише ним, а насамперед відчуттям власної наповненості визначається, як себе оцінюємо і почуваємося.
На відміну від багатьох проповідників, ідеологів і вождів, які вчили і вчать, як нам жити, а самі живуть за зовсім іншими правилами, Сковорода жив так, як вчив. Це був його усвідомлений вибір, бо мандрівний філософ не раз міг зробити успішну кар’єру придворного співака чи забезпеченого церковного або цивільного службовця. Для цього досить було адаптуватися до примарного світу марнославства, чужого духу козака-філософа, яким навіки залишився Григорій Сковорода.
160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖОЗЕФА КОНРАДА
Бердичівський класик англійської літератури
ГОРДІСТЬ. Важко повірити, що Джозеф Конрад, на творчості якого виросла ціла плеяда англійських письменників, народився на бердичівській землі у польській сім’ї Аполлона Коженьовського. 4-річним майбутній класик разом з батьками, яких царська влада відправила у заслання, опинився у Вологді. 11-річним залишився круглим сиротою, а 17-річним став моряком, ще не знаючи, що обрана ним дорога приведе в літературу.
120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ ГОЛОВКА
Біограф хворих на насильство
ПОГЛЯД. «В нього очі, наче волошки в житі», — кільком поколінням українців добре відомі ці слова із хрестоматійного оповідання Андрія Головка «Пилипко». Його герой, ризикуючи життям, приводить партизанів у захоплене гайдамаками Скоропадського і німцями село. Само собою розумілося, що визволителі були червоними, хоч, найімовірніше, йшлося про повстанців-петлюрівців, старшиною в яких був тоді Андрій Головко.
На відміну від більшості радянських письменників пореволюційних часів, чиї біографії гордо повідомляли про бідняцьке походження, автор «Пилипка» народився у заможній селянській родині. Навчання у Кременчуцькому реальному училищі мало стати стартом успішної кар’єри, якій перешкодила любов до України і полум’яне слово Шевченка. Невідомо як до рук юних вихованців потрапив «Кобзар», про який Головко згодом написав, що ця книжка «потрясла наші дитячі серця до самих глибин».
Під її впливом поет-початківець почав писати вірші не російської, а українською мовою й став співзасновником рукописного журналу «Рідна мова», про який хтось доніс начальству. Вилучення всього-на-всього україномовних поезій, що не містили нічого крамольного чи революційного, призвело до відрахування з останнього курсу училища та заборони на вступ до вищих навчальних закладів Російської імперії.
Дворянські діти в такій ситуації їхали навчатися за кордон, а для селянського сина порятунком стала війна. Імперія потребувала молодших офіцерів, тому недовченого студента зарахували до військового училища. Так 18-річний прапорщик Андрій Головко опинився на фронті, а після проголошення незалежної України — в петлюрівській армії.
Однак ще зовсім юного хлопця манила не бойова слава, а література, для якої не було місця в охопленій війною країні. Улітку 1920 року Андрія Головка, який вже примудрився видати першу поетичну збірку, примусово мобілізували до лав Першої кінної армії більшовиків, що після розгрому під Варшавою прокотилася територією України до Криму для боротьби з Врангелем.
Колишній офіцер з бойовим досвідом і пристойною за будьонівськими мірками освітою вибився в командири, а по закінченні війни викладав у Харківській школі червоних старшин. Однак література переважила, і Головко подався в дезертири.
Життя поза законом та письменницьке визнання, що загрожувало викриттям, призвело до нервового зриву. 1924 року Головко застрелив дружину і п’ятирічну доньку, однак його визнали неосудним як психічнохворого.
Біографи письменника це старанно замовчували, як і те, що, наприклад, Володимир Сосюра й Аркадій Гайдар теж мали проблеми із психікою, а більшість літераторів, що встигли повоювати у лавах білих, червоних і самостійників, частенько шукали порятунку і забуття в алкоголі. Фактично всі вони не із власної волі стали літописцями хворої на насильство епохи.
Яскраве підтвердження цього — написаний Головком у 1927 році роман «Бур’ян», сюжет якого присвячений не стільки класовій боротьбі, як роз’яснювали учням у школі, скільки протистоянню чесних людей бандитам-більшовикам із партбілетами в кишенях. Цей твір один з небагатьох у тодішній шкільній програмі української радянської літератури, що справді брали за душу. Михайло Стельмах, який 16-річним прочитав цей твір, вважав, що з ним має ознайомитися кожен. Ще вище оцінив талант автора «Бур’яну» Олесь Гончар, написавши, що «де поставив крапку Коцюбинський, там починається Головко».
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка
Віктора ШПАКА, «Урядовий кур’єр»