130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФЕДОРА ЛИСЕНКА
ПОГЛЯД. Першим газифікованим містом в СРСР стала його столиця, куди з липня 1946 року блакитне паливо стало надходити магістральним газопроводом Саратов — Москва, який вважається радянським первістком. Однак уже у 1945 році країна рад почала експортувати природний газ трубопроводом Опари — Сталева Воля завдовжки
Фахівцям добре відомо, що аж до середини 1970-х років весь радянський газовий експорт здійснювали тільки з українських родовищ, а масштабна газифікація підприємств і житлового господарства радянської столиці розпочалася лише з 1951-го, коли західноукраїнське блакитне паливо пішло маршрутом Дашава — Москва. Однак СРСР став великим експортером природного газу лише після освоєння Шебелинського родовища на сході України, звідки у 1967 році газопроводи дійшли до Чехословаччини, а у 1975-му — до Угорщини.
Отож історія радянського газовидобутку — ілюстрація того, як спочатку гуртом проїли український газ. Після цього росіяни стали продавати «молодшому братові» блакитне паливо з родовищ Тюмені (до речі, освоєних за участі наукового і трудового потенціалу України) за найвищою для країн Європи ціною.
Не менш скандальна історія відкриття Східного нафтогазоносного регіону України, піонерами вивчення якого нібито були московські науковці. Насправді перші ознаки нафти в так званій Дніпровсько-Донецькій западині виявив ще у 1936 році завідуючий сектором нерудних копалин Інституту геології Академії наук УСРР Федір Лисенко.
Під його керівництвом поблизу Ромен проводили дослідження родовища калійної солі, і буріння свердловини засвідчило ймовірну наявність промислових нафтогазових покладів. Науковця терміново викликали до Москви, де нарком важкої промисловості Серго Орджонікідзе пообіцяв Лисенкові максимальне сприяння в роботі.
Однак після того як 18 лютого 1937 року чи то застрелився, чи то був вбитий Орджонікідзе, репресії проти пов’язаних з ним «ворогів народу» стали найнагальнішим завданням радянських каральних органів. Звинуваченого в контрреволюційній діяльності, шпигунстві на користь Німеччини та шкідництві Федора Лисенка заарештували 22 травня 1937 року просто в лікарняній палаті, куди він потрапив з діагнозом злоякісне малокрів’я.
9 червня закладена науковцем свердловина дала першу нафту, приплив якої з продовженням буріння зростав, що дало змогу за рік відрапортувати про відкриття першого промислового родовища на сході України. Однак на долю Федора Лисенка це не вплинуло. Нині відомо, що його стратили 26 серпня 1937-го, хоч вирок про вищу міру покарання першовідкривачеві східноукраїнського нафтогазового родовища ухвалили заднім числом — 3 вересня 1937 року.
Українських науковців усунули від досліджень, передавши їх російським геологам, які, фактично привласнивши роботу репресованих колег, у липні 1937-го виголосили на XVII сесії Міжнародного геологічного конгресу сенсаційну доповідь «Про нафтогазоносність УРСР». Та особливо гірко, що навіть посмертна реабілітація Федора Лисенка досі не стала реабілітацією його наукових заслуг у відкритті найбільшого нафтогазоносного регіону України, на якому впродовж десятиріч паразитував весь СРСР.
180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КРАМСЬКОГО
Кобзар російської демократії
УРОК. «Нині на кожному кроці зустрінете в нас людей, які вчать малоросійську мову лише для того, щоб прочитати вірші Шевченка, — сповіщала у 1860 році газета «Московский вестник». Портрети Кобзаря і Некрасова, як засвідчує картина Іллі Рєпіна «Не ждали», були обов’язковими в будинках російських демократів, а знамените полотно Івана Крамського «Тарас Шевченко», як і зображення Льва Толстого і Дмитра Менделєєва, — увічнення найважливіших для історії Росії особистостей.
70 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МАКСИМЧУКА
Пожежник з Тернопільщини, який рятував «Россию»
ПОСТАТЬ. «Не вмію лукавити, лицемірити, бути зручним і улесливим, перекладати на чужі плечі те, що маю зробити сам», — написав 11 січня 1971 року в приватному листі тоді ще начальник однієї з пожежних частин Москви лейтенант Володимир Максимчук. Він родом із села Доброводи на Тернопільщині, а дитинство і юність минули у селі Демківці на Житомирщині.
Випускник Львівського пожежно-технічного училища потрапив за розподілом на службу в Москву, де зробив кар’єру від командира пожежного розрахунку до заступника начальника союзного управління пожежної охорони, а після розвалу СРСР очолив московських пожежників.
На відміну від паркетних генералів, у послужному списку нашого земляка успішна ліквідація надзвичайних ситуацій. Це гасіння загорання силових кабелів на Чорнобильській АЕС, ліквідація катастроф на комбінаті хімдобрив у м. Іонава Литовської РСР і продуктопроводі Урал — Західний Сибір, приборкання пожеж у московському готелі «Россия» і на Останкінській телевежі, порятунок жертв землетрусу в Спітаку (Вірменія).
Досвід подолання цих надзвичайних ситуацій нині входить до навчального курсу з підготовки пожежників у багатьох країнах. Отож цілком закономірно, що українець Володимир Максимчук — людина-легенда, якою пишається Росія, де 18 грудня 2003 року нашому землякові посмертно присвоїли звання Героя. Однак напрочуд промовистий перелік його прижиттєвих радянських нагород, серед яких ювілейна медаль до 100-річчя Леніна, дві медалі «За відвагу на пожежі» та єдиний орден — Червоної Зірки, вручений аж у 1989 році, коли до розвалу СРСР залишалися лічені місяці.
«Родіна-мать», обвішуючи нагородами лжегероїв, не була щедрою до того, хто чесно попереджав про недоліки у протипожежній роботі й не ховався ні за чиїми спинами, коли неминуча біда врешті-решт приходила. Начальник оперативно-тактичного відділу Головного управління пожежної охорони МВС СРСР Максимчук ще задовго до аварії в Чорнобилі подавав доповідні про неналежний стан безпеки на радянських атомних станціях, які клали під сукно, аж доки не вдарив грім вселенської катастрофи.
Навіть після 26 квітня 1986 року ситуація на ЧАЕС кілька разів ускладнювалася, загрожуючи ще масштабнішими бідами. Зокрема, в ніч із 22 на 23 травня у тунелях між зруйнованим четвертим і діючим третім енергоблоками загорілися силові кабелі. Полум’я могло дійти до машинного залу з десятками тонн легкозаймистої оливи, що загрожувало непередбачуваними наслідками аж до вибуху ще одного реактора.
Нині не бракує охочих розповісти про особисте керівництво ліквідацією цієї пожежі, хоч гасити її випало насамперед зведеному пожежному загону із Житомирщини, для бійців якого ця трагічна ніч мала стати останньою в їхньому чергування на ЧАЕС. Уже наступного дня естафету приймали пожежники з Вінниччини, яким довелося достроково вступити в бій із вогнем.
За свідченням учасників подій, їх очолив підполковник Володимир Максимчук. Саме за його наказом застосували неординарну і, як згодом погодилися фахівці, єдино правильну тактику — кидати на боротьбу з полум’ям змінні п’ятірки пожежників, які працювали в зоні високої радіації не більш як 10—15 хвилин.
На самого Максимчука це правило не поширювалось, у результаті чого після ліквідації пожежі він потрапив на лікарняне ліжко. Діагноз — променеве ураження верхніх дихальних шляхів та опіки обох ніг, шкіру з яких медики зняли разом із розплавленими кедами, бо належні за статутом чоботи ще в перші години пожежі застрягли у розплавленому вогнем асфальтовому покритті підлоги тунелів. Після цього вже ніяке формене взуття не підходило спеченим і розпухлим ногам за розміром.
Жодним орденом цей подвиг Максимчука не відзначили. А найвищою нагородою для нього стало те, що із 318 пожежників, які впродовж 12 годин у радіоактивному пеклі протистояли вогню в кабельних тунелях, ніхто не загинув і лише 40 потрапили в лікарні.
Так склалося, що наш земляк став москвичем і рятував переважно Росію (у прямому і переносному значенні слова, якщо згадати про дві масштабні пожежі в готелі «Россия»). Однак там його заслуги згадали аж посмертно, фактично прихватизувавши заслужену ним славу.
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ ГОНЧАРЕНКА
«Поручик Голіцин» Юрія Галича
ПАМ’ЯТЬ. Зазвичай прізвище Галич асоціюється зі знаменитим бардом і дисидентом Олександром Гінзбургом — євреєм за національністю й уродженцем Катеринослава (нинішнього Дніпра). Однак був ще один поет, письменник і публіцист, який обрав для літературної творчості такий самий псевдонім. Це Георгій Гончаренко, якого під іменем Юрія Галича вважають імовірним автором тексту знаменитої пісні «Поручик Голіцин».
Військовий, який вступив у Першу світову війну полковником Генштабу, народився у Варшаві, однак він українець і походить із дворян Полтавщини. Літературна діяльність, яка спочатку була лише хобі, після розгрому білого руху й еміграції Гончаренка до Латвії стала основним джерелом заробітку колишнього генерала.
Майбутній автор пісні познайомився з поручиком Голіциним у тюремній камері, куди офіцерів запроторили червоні, які окупували Київ. На Гончаренка, який служив в армії гетьмана Скоропадського, очікував неминучий розстріл, однак дивом в’язням вдалося втекти.
Голіцин не покинув рідної землі, його стратили 1931 року під час сумнозвісної операції «Весна», що мала очистити Україну від неблагонадійних військових, які могли повстати проти грядущого Голодомору. Юрій Галич скоїв самогубство у 1940 році, коли країни Балтії окупувала Червона армія.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+