185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЛЄСКОВА.jpg)
ПАРАЛЕЛІ. «Мене в літературі вважають «орловцем», але я в Орлі тільки народився і прожив дитячі роки, а потім у 1849 році переїхав до Києва. Це місто впродовж десяти років було моєю життєвою школою. Оті десять років, що багато значили для мене, остаточно сформували мій характер», — відверто написав письменник, якого заслужено вважають «найбільш російським серед усіх російських».
Найімовірніше, талант Миколи Лєскова став би нікому не відомою «пропащою силою», якби не Україна й українці. В офіційних біографіях митця зазвичай стверджують, що він був вимушений покинути навчання через смерть батька, пожежу в родинному помісті, брак коштів тощо. Насправді, як неспростовно довів найскрупульозніший і найчесніший дослідник життя Миколи Лєскова його син Андрій, 15-річний випускник третього класу Орловської гімназії ще за два роки до смерті глави родини навідріз відмовився складати перехідні екзамени, що давали право на продовження навчання. Не менш промовистий факт, що, попри відносну бідність родини Лєскових, всі брати майбутнього письменника здобули непогану для тих часів освіту.
Отож причина в іншому: гордий і незалежний підліток збунтувався проти рутинної і схоластичної гімназійної науки, що красномовно засвідчують автобіографічні твори письменника, в яких постають малоприємні реалії побуту гімназистів і викладачі, які, м’яко кажучи, не «тягнуть» на світочів розуму. Ще страшніші подробиці життя місцевих канцеляристів. Як згадував один з них, недовчений гімназист Лєсков, «ми пили цілою компанією до повного безпам’ятства».
Порятунком став приїзд до Орла пана Опанаса — українського етнографа і фольклориста Афанасія Марковича, засланого до цього губернського міста Росії за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Талановитий випускник київського університету відіграв вирішальну роль не лише в долі місцевої безприданниці Марії Вілінської, яка, ставши дружиною Марковича, згодом увійшла в історію літератури під іменем письменниці Марко Вовчок. За свідченням сучасників, «недовчений гімназист» Микола Лєсков настільки подружився із майже на десять років старшим за нього засланцем, що ходив за паном Опанасом буквально слідом. Вже маститим митцем автор легендарного оповідання «Лівша» напише, що зобов’язаний Марковичу «всім своїм спрямуванням і пристрастю до літератури».
Саме розповіді старшого друга про Київ спонукали Лєскова у кінці 1849 року перебратися до міста на Дніпрі, про яке вже згадуваний біограф письменника син Андрій стверджував: «Париж після Петербурга, як і Петербург після Києва, не вразили його так, як вразив Київ після Орла, Кром, Собакіна (населені пункти, де до того жив Лєсков. — В. Ш.)» Не менш захоплені відгуки містять твори самого митця, в яких постає в усій красі «чудный, странный, невероятный, невозможный, живописный златоверхий Киев». Навіть уже на схилі років митець вважав, що «Україні немає рівного куточка в Росії».
Однак саме тому, що Микола Лєсков глибоко російський письменник, він зумів уловити глибинну відмінність національних менталітетів двох народів: «В преданиях малороссийских всегда преобладает характер ГЕРОИЧЕСКИЙ (виділено Лєсковим. — В. Ш.), а в историях великорусских больше сказывается НАХОДЧИВОСТЬ плутовского пошиба. Очевидно, фантазия людей данной местности выражает их настроение».
На жаль, начебто всім відомий письменник донині — один із найменш прочитаних як в Україні, так і в Росії. Причому це стосується навіть хрестоматійного «Лівші», який не стільки про талант народу, скільки про безсовісну і ницу владу, чию тупість, жорстокість, держимордість доводиться оплачувати простому люду, як було це і в згадуваній Лєсковим провальній Кримській війні, так і в трагічнішій «Вєлікой Отєчествєнной». Задовго до неї митець дав універсальний рецепт російської протидії розуму будь-якого «німця» — «нам це не перепона. Наші дурні таку дурість відколють, що він і уявити не міг. Отож ніякий його розрахунок проти нас не годиться».
Не менш точний митець у своєму діагнозі московському офіційному православ’ю, адже, на переконання Лєскова, біда в тому, що «Россия была крещена, но не просвещена», а тому традиційна азійщина міцно вкоренилася навіть у духовному житті. Тож не варто дивуватися, що орловський письменник з українською душею — один із небагатьох класиків, у якого донині немає жодного повного видання творів, що занадто гострі для будь-якої антинародної влади.
160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СОФІЇ РУСОВОЇ
Яка школа, така й держава
ПОГЛЯД. Навіть у більшості педагогів постать Софії Русової, на відміну від освітянських корифеїв Антона Макаренка чи Василя Сухомлинського, зазвичай асоціюється насамперед із дошкільною освітою. Певною мірою це відповідає дійсності, адже перші кроки на педагогічній ниві ще 15-річної Софійки розпочались у приватному дитячому садочку, відкритому в Києві разом із на 12 років старшою сестрою Марією.
Причому йшлося не так про покликання, як про жорстку потребу заробити на життя, адже доньки француженки Анни Жерве та обрусілого шведа Федора Ліндфорса того часу вже залишилися без матері й батька. Він, дослужившись до полковницького чину, придбав майже тисячу десятин землі на Чернігівщині, що стала малою батьківщиною наймолодшої серед п’яти дітей Софії. Однак, на відміну від чорноземних регіонів, поміщику-початківцю доводилося не так збирати врожай, як осушувати болота та корчувати чагарники, що влітало в добру копійку без жодної відчутної віддачі.
.jpg)
Отож буквально два десятки малюків, які почали відвідувати приватний дитячий садочок, прийшли до нового навчального закладу насамперед через бажання родин української інтелігенції ненав’язливо допомогти осиротілим сестрам Ліндфорс. Та невдовзі стало зрозуміло, що щирість молодих наставниць виявилась ефективнішою, ніж загальноприйнята система виховання з тисячами заборон. Вже досвідченим педагогом Софія Русова (таким стало її прізвище після заміжжя) вчитиме своїх послідовників, що дитяча гра — найкращий місток до справжньої шкільної науки, покликаної «збудити, дати змогу виявитися самостійним творчим силам дитини», а не перекроювати всіх на один копил.
У біографії корифея начебто суто дошкільної освіти — п’ять арештів за просвітницьку діяльність у царські часи та нелегальний перехід кордону вже за радянської влади, коли 65-річній народній вчительці довелося втікати із рідної землі. Неукраїнка за етнічним походженням Софія Русова — не лише фундатор глибоко національної за змістом шкільної освіти в Україні, а й разом із чоловіком видала перший найповніший дореволюційний «Кобзар» Шевченка. Через заборону на друк українських книг у Російській імперії двотомник вийшов 1876 року в Празі й став основою для перевидань 1878-го, 1881-го та 1890 років у Женеві.
Після проголошення УНР Софія Русова очолила департамент дошкільної та позашкільної освіти, що опікувався власне дитячими садочками і насамперед навчанням дорослих, зокрема в численних організаціях «Просвіти», відродження яких відбулося не без активної участі видатного педагога. Не менші заслуги цієї скромної трудівниці в перетворенні палаючої у вогні воєн України на найпотужніший на теренах колишньої Російської імперії центр книговидання. Натомість ми й досі не спромоглися на адекватну протидію путінським брехунам-пропагандистам.
Та найвища заслуга Софії Русової — в чіткому визначенні двоєдиного завдання школи: «ставити молоду людину на шлях САМОСТІЙНОЇ ЧЕСНОЇ ПРАЦІ» та виховувати «пошану до людей, як вияв самоповаги і бажання собі й другим волі та незалежності». На жаль, цим не могла похвалитися ні радянська, ні, хоч як це прикро, не може поставити собі у заслугу навіть нинішня українська школа.
95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МАЛИКА
.jpg)
Письменник, який навчив гордості
ТАЛАНТ. Юні герої визвольних змагань доби УНР згадували, що виросли на козацьких оповіданнях незаслужено призабутого нині прозаїка Андріана Кащенка, а більшість молодих патріотів, на ентузіазмі яких постала вже державність сучасної України, із захопленням читали історичні романи Володимира Малика. Літературознавці та історики знаходять у них сотні огріхів, однак учитель-філолог, який написав «Князя Кия», «Черлені щити», тетралогію «Таємний посол», мав на меті «виправити духовний хребет нашого народу» та добився найважливішого — навчив пишатися славним минулим рідного краю.
85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІКТОРА ЛІСОВОЛА
Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали
БІЛЬ. Світське життя і музичні тусовки, співаючий кухар-ректор, який у Верховній Раді проголосував за диктаторські закони, і політичні ток-шоу з не менш одіозними політиками — уже звичний раціон, яким українців годують з екранів телевізорів, додаючи шансону та російської жуйки FM-радіостанцій. Перед національними святами обов’язковою стравою стають ура-патріотичні концерти, в яких чи не в кожному куплеті «Україна», «Вітчизна», «Батьківщина», від чого ці високі поняття нівелюються до рівня барабанного бою, набридливого для душі й серця.
Тим часом у народу — свої пісні, одна із найвідоміших серед яких «Пісня козацького коша», написана на слова поета Вадима Крищенка самодіяльним композитором Віктором Лісоволом. «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали, щоб кулі минали» вже понад піввіку лунає не лише у хвилини дружнього застілля, а й уже над похідними колонами українських воїнів, поєднуючи в одне ціле козацьку славу з нинішньою доблестю захисників Вітчизни.
На відміну від псевдопатріотичних творів, немає в цій пісні гучних слів, однак кожен відчуває душею, що вона про Вітчизну, наш обов’язок перед нею і синівську любов до рідного краю. На жаль, не часто почуєш її по радіо чи з екрана телевізора, ще рідше згадують про композитора і співака Віктора Лісовола, чий голос уже навіть з-за останньої межі звернено до совісті кожного в Україні:
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)