НА УРА
В Санкт-Петербурзі відбувся XIV Міжнародний фестиваль російських театрів країн СНД і Балтії «Зустрічі в Росії»
Цього року його програму склали постановки із Білорусі, України, Латвії, Литви, Естонії, Казахстану, Киргизії, Ізраїлю. Відкрила фест вистава Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки «Сто п’ята сторінка про кохання», поставлена Михайлом Рєзниковичем.
Санкт-петербурзький глядач знає Театр ім. Лесі Українки за попередніми роками, коли в рамках «Зустрічей у Росії» він репрезентував «У полоні пристрастей (Камінний господар)» Лесі Українки та «Фердинандо Крапп написав мені цього листа…» Танкреда Доста та Урсули Еллер.
Сценічна композиція М. Рєзниковича «Сто п’ята сторінка про кохання» об’єднала кілька творів російських і зарубіжних авторів, які писали про кохання. Це лірична історія вічного почуття, щоправда, народженого на тлі Другої світової в одному з військових госпіталів.
До п’єси Едварда Радзінського «104-та сторінка про кохання» глядачі були небайдужі ще в 1960-х (за радянських часів Георгій Натансон зняв за цією п’єсою фільм «Ще раз про кохання» з Тетяною Дороніною та Олександром Лазарєвим у головних ролях). У місті на Неві її свого часу поставив Георгій Товстоногов (Михайло Рєзникович — один із його учнів). Так через 50 років вона повернулася з Ленінграда в Санкт-Петербург.
Через 50 років вистава повернулась з Ленінграда в Санкт-Петербург. Фото надане автором
«…его почему-то не любит она»
Версія художнього керівника Театру ім. Лесі Українки — це радше оповідь про силу пристрасті, яку війна неабияк увиразнює. Головна героїня Віра (Ганна Артеменко) не усвідомлює, що, обдаровуючи чоловіків своїм коханням, фактично руйнує їхні душі. Втім, є серед Віриного оточення і чоловік, який її виправдовує: «Можливо, вона зрадила через жадобу до життя». Головний чоловічий персонаж вистави — Він (Дмитро Савченко — у військові роки; Олег Треповський — в наші дні) — не в змозі розірвати замкнене коло залежності від власного почуття кохання до неї. Йому Віра завдала, завдає і завдаватиме чи не найбільших страждань. «Вона в мені, як куля», — зізнається закоханий. Ці слова впродовж вистави лунають тільки один раз, тоді як слова пісні «…его почему-то не любит она» стають своєрідним рефреном постановки загалом. Таке музичне вирішення спектаклю і ставить під питання те почуття, яке виникло, сказати б, по сторінці 104-й. Режисер промовисто, проте негучно акцентує Вірину неспроможність любити, тоді як її хист кохати малює яскравими фарбами.
Мудрість постановника зрештою допомогла йому витворити універсальну, себто однаковою мірою непросту (в сенсі розуміння почуттів) і для «обстріляного» нападами чуттєвості, і недосвідченого глядача виставу. Збагнути мотиви екстраімпульсивної Віриної поведінки вкрай важко. Упродовж вистави не полишає відчуття, що ця жінка, вочевидь, чинила б так само і в мирний час. Головний герой називає Віру Манон (Наталія Доля). Пристрасть, у тенетах якої існує молода жінка, на його погляд (правильніше — на його біль), урівень із тією одержимістю коханням, яка вирізняла Манон Леско. Цей переклик з минулими часами М. Рєзникович підсилив, увівши в дует «Манон — Де Гріє» третього — Командира (Олег Зам’ятін). Утім, ідеться не про любовний трикутник — радше, про певну, добре збалансовану систему, в якій на противагу жіночій пристрасті поставлено пристрасть чоловічу і чоловічу ж нелюбов. Можливо, тому Він, усвідомлюючи, що в його серці немає нелюбові, тривожно передрікає: «На нас чекає катастрофа». Проте війна, яка є катастрофою за своєю сутністю, унеможливила цей локальний крах. Віра загинула під час одного з бомбардувань. Він залишився сам на сам зі своїми почуттями-спогадами.
Є у виставі, окрім Віри, й інші (теж спраглі любові та кохання; любові — передусім) жіночі персонажі: Та, котра перебувала в полоні, Та, котра пішла... Одна з них пояснює, по суті, і те, що відбувається на сцені, і те, що передувало війні, і те, що відбуватиметься по її завершенні: «Що більша в людини душа, то важче їй жити серед інших людей».
«…близьких пізнаєш внутрішнім почуттям»
Поза тим, хочеться звернути увагу і на вельми несподіваний (як для історії про вічне почуття) рядок 105-ї сторінки. Це розповідь аптекаря Левіта (Олександр Хорошко) про те, як його мати-ленінградка, виснажена голодом, навколішках підіймалася на третій поверх до свого помешкання… У постановці Левіт — одинак, який справляє враження байдужого до жінок чолов’яги. Втім, його співчуття до рідної людини, вочевидь, важить не менше (а, можливо, навіть більше) за ту пристрасть, яка могла б бути в його житті. Адже, послуговуючись словами одного з персонажів, «близьких пізнаєш не зором, а якимось особливим внутрішнім почуттям».
Найкращу виставу (її визначають за результатами глядацького голосування) на церемонії закриття організатори фесту нагородять Премією ім. К. Лаврова, започатковану 2008-го. 2010-го її отримав Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра за постановку «Граємо Чонкіна».