95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА
ПОГЛЯД. Правилом хорошого тону стало розповідати, що видатний кінорежисер вірменської національності, який народився у Тбілісі, а прославився в Україні, віддав належне всім трьом своїм вітчизнам. На київській кіностудії ім. О. Довженка Сергій Параджанов створив геніальний фільм «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського, у Вірменії — кінокартину «Колір граната», а у Грузії — «Легенду про Сурамську фортецю» і «Ашик-Кериб».
Однак беззаперечно, що головний твір режисера — саме знятий в Україні кіношедевр, відзначений 65 призами і нагородами, 28 з яких міжнародні. Наступні фільми здобули відомість великою мірою завдяки імені режисера, у біографії якого «Тіні…» стали аж п’ятою повнометражною художньою кінокартиною.
Отож віддаючи належне таланту Сергія Параджанова, не варто применшувати українського внеску у створення епохального для світового кінематографа шедевра. Його успіх зумовлений багатьма причинами: від якості літературного першоджерела і збереженого гуцулами унікального стилю повсякденного життя до операторської роботи видатного майстра Юрія Іллєнка. Керована ним кінокамера стала закоханим оком митця, який у «Тінях…» уперше фільмував молоду дружину Ларису Кадочникову та роботу її партнера на знімальному майданчику видатного українського актора Івана Миколайчука.
Не дивно, що ні до цього, ні потім жодна з робіт Сергія Параджанова не повторила успіху фільму, якому судилася висока і трагічна доля. Ідеться як про офіційну кінопрем’єру «Тіней забутих предків» 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», що ознаменувалася гучним публічним виступом проти переслідувань української інтелігенції і культури, так голобельну критику стрічки за натуралізм, релігійне мракобісся, етнографізм.
Найімовірніше, саме бажанням рознести опальний твір у «пух і прах» було продиктоване рішення вищого кінематографічного чиновництва відправити у березні 1965 року "провальне" творіння на Міжнародний кінофестиваль в Аргентині, що доживав останні роки і невдовзі припинив існувати. Однак на подив недоброзичливців, «Тіні забутих предків» здобули високу нагороду і про них заговорив кінематографічний світ. Після цього вже не можна було покласти фільм на полицю, як зазвичай робили з ідеологічно підозрілими творами.
Зате зйомки наступної кінокартини майстра «Київські фрески» заборонили фактично ще на стадії проб кіноакторів. У Параджанова не залишилось іншого виходу, як погодитися на пропозицію з Єревана, де іменитому землякові пообіцяли роботу на «Вірменфільмі». Однак уже готова кінокартина не потрапила на екран, доки її не переробив інший режисер, змінивши авторську назву на «Колір граната».
Параджанов повернувся в Україну, де його у грудні 1973 року заарештували за нібито анонімним звинуваченням у гомосексуалізмі. Кримінальну справу проти метра світового кінематографа порушив молодший лейтенант одного з київських райвідділів міліції, а вже невдовзі нею займалися слідчі з особливо важливих справ із прокуратур УРСР і СРСР. Упевненість у безкарності і вседозволеності зіграла з ними злий жарт, бо документи зберегли унікальний факт, коли один із викритих «злочинів», якщо вірити паперам, відбувся на добу пізніше, ніж його зафіксували браві сищики.
Не дивно, що найгуманніший радянський суд відміряв Параджанову аж п’ять років таборів суворого режиму. Навіть кримінальники, які вкрай негативно ставляться до педерастів, з гумором сприйняли звинувачення на адресу режисера. Мовляв, навіть якщо це правда, то ми мали комуністів на словах, а метр світового кіно — на ділі.
Попри протести світової громадськості, Параджанов провів у неволі аж чотири роки, після яких ще зняв у Грузії фільми «Легенда про Сурамську фортецю» й «Ашик-Кериб», бо у Вірменії, де прах великого режисера нині покоїться у Пантеоні геніїв вірменського духу, йому навідріз відмовили у праві знімати фільми. Однак опальний кінорежисер не раз повторював, що помститься ворогам лише любов’ю, доказом чого стало його життя.
Вірменин за національністю і грузин за місцем народження та юності, Параджанов вважав себе українським націоналістом і закликав українців бути ними. «Не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, — у часи тотальної русифікації заявляв митець. — Націоналізм породжує патріота, який обороняє свою землю, бо він її любить».
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО
Фантастичні звірі народної майстрині
ПОСТАТЬ. Для тих, хто звик нарікати на провінціалізм українського мистецтва, стане відкриттям, що в урбанізованій і комп’ютеризованій Японії на сторінках тамтешніх букварів зоріють малюнки українки Марії Приймаченко як приклад художньої фантазії й досконалої колористики. Уже класикою стала згадка про високу оцінку Пікассо робіт нашої землячки, які експонували 1937 року на Всесвітній художній виставці в Парижі і їх відзначено золотою медаллю.
Недавнє підтвердження непересічного таланту народної майстрині, що творила у стилі примітивізму, — гучний скандал довкола дизайнерського оформлення одного з пасажирських авіалайнерів фінської компанії «Фінайр». Нібито розроблений художницею Крістіною Ісолою малюнок насправді виявився копією роботи Марії Приймаченко «Щур у дорозі», з якої плагіаторка прибрала зображення казкової тваринки з дітками, залишивши фантастичний ліс, який вражає уяву.
Цей прикрий випадок показовий, бо після гучного успіху робіт Марії Приймаченко на проведених ще до Другої світової війни закордонних виставках, що презентували мистецтво СРСР, про майстриню надовго забули. Їй жилося не набагато легше, ніж ще одній талановитій українці Катерині Білокур, якій не відпускали навіть сухого соняшничиння на опалення хати, бо вона, мовляв, не виконала норми трудоднів на колгоспних роботах.
Марія Приймаченко 9-річною перехворіла на поліомієліт, який скалічив їй ногу. Отож народну майстриню-інваліда, яка сама виховувала сина, примусово хоч не ганяли на обов’язкову каторжну працю на полях, але годувати себе і дитину їй доводилось самотужки. Не дивно, що в підсумку з її творчої біографії випали майже 20 років, які мали і могли стати найпродуктивнішими для вже зрілої мисткині. Згодом радянські мистецтвознавці пояснювали цей пробіл у її роботі сумом за загиблим ще на радянсько-фінській війні чоловіком, шлюб якого із Приймаченко навіть не було офіційно зареєстровано.
Насправді у бідній оселі художниці не було ні паперу, ні фарб, ні вільного часу, який доводилося витрачати на боротьбу за банальне виживання. Лише на початку 1960-х завдяки уродженцеві Києва мистецтвознавцю і журналістові Григорієві Мєстєчкіну про всіма забуту Марію Приймаченко нарешті згадали.
Своєрідною компенсацією за роки приниження і забуття стало вручення художниці у листопаді 1960 року ордена «Знак пошани», хоч вона згодом згадувала, що значно потрібніші на той час були хоч 50 рублів, щоб засклити вікна в хаті. 1966-го на піку ренесансу української культури Марія Приймаченко стала лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.
Стилем художниці у мистецтві стали зображення фантастичних звірів, які поєднали суто фольклорні елементи з космогонічною глибиною сакральних не лише для міфології українців образів тварин. Навіть звичайні квіти на картинах Приймаченко такі, якими вона бачила їх у душі, бо, як любила повторювати, «роблю сонячні квіти на радість, на щастя людям, щоб всі одне одного любили, щоб жили як квіти на всій землі».
Ці слова мимоволі викликають асоціацію з популярною саме в ті часи ідеологією хіпі (людей-квітів), про яких навряд чи щось знала жителька поліського села Болотня на Київщині. Однак якщо молодіжний бунт у США закінчився пшиком, то нібито наївне мистецтво художниці-українки з часом стає дедалі потрібнішим світу.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ОНАЦЬКОГО
Інформаційна війна у вічному місті
ПАРАЛЕЛІ. Збройній агресії більшовиків проти УНР передувала масована інформаційна атака, коли Україну буквально закидали агітаційними листівками, газетами, брошурами. Путінська агресія проти нашої країни розвивалася за аналогічним сценарієм.
На відміну від діячів Центральної Ради, Петлюра вжив дієвих заходів для протидії більшовицькій пропаганді на території УНР і відрядив за кордон спеціальні інформаційні місії. Одним з найуспішніших стало Українське пресове бюро у Римі, очолюване Євгеном Онацьким.
Метою було інформувати італійців про ситуацію в Україні й протидіяти більшовицькій і білогвардійській брехні. Для цього у вічному місті організували видання часопису
Натомість нині в умовах неоголошеної війни Росії проти України вже п’ятий рік немає дієвої відсічі путінській дезінформації ні на власній землі, ні за кордоном. Ні аналогічних римському пресових бюро, ні організації поїздок іноземних журналістів до нас, ні сприяння передплаті друкованих видань державницького й патріотичного спрямування до всіх публічних бібліотек, у більшості з яких нема навіть офіційних «Урядового кур’єра» і «Голосу України».
90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ МИХАЙЛЮКА
Вічно чарівна «Черемшина»
ТАЛАНТ. У біографічній довідці про багаторічного керівника духового оркестру і хору Будинку культури міста Вашківці Чернівецької області Василя Михайлюка йдеться, що він автор музики понад 200 чудових пісень. Однак навіть у всезнаючому інтернеті їх годі відшукати, за винятком «Черемшини», якій вічно чарувати нас немеркнучою красою.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)
Ми в Google+