60 РОКІВ РЕАБІЛІТАЦІЇ СТАНІСЛАВА СКАЛЬСЬКОГО
ПОГЛЯД. Найрезультативніший льотчик-винищувач країн антигітлерівської коаліції наш земляк Іван Кожедуб потрапив на фронт у березні 1943 року, а перший літак ворога збив аж за чотири місяці. Отож майбутнього аса навіть запідозрили у боягузтві та замалим не «списали» з авіації до наземної групи спостереження за повітряним простором.
Не менше проблем було в уславленого радянського льотчика Олександра Покришкіна, який першого дня війни примудрився збити радянський бомбардувальник Су-2, а загалом за сім місяців 1941 року здобув лише дві повітряні перемоги. Самого його збили над окупованою територією, і лише дивом він зумів перейти лінію фронту й дістатися до своїх.
Натомість польський пілот Станіслав Скальський у війні проти Німеччини, що тривала з 1 по 17 вересня 1939 року, знищив чотири ворожі літаки, і жодного разу його не перемогли німецькі аси, які вже здобули досвід бойових дій у небі над Іспанією. Однак підступний удар СРСР у спину Польщі вирішив результат воєнного протистояння на користь агресорів, що змусило значну частину переможеної армії перейти на територію сусідньої Румунії. Туди ж перелетів Скальський, який після інтернування польських вояків кружним шляхом через Близький Схід зумів дістатися Великобританії. Там він знову піднявся у небо вже на англійському винищувачі, щоб воювати проти нацистів.
Загалом на особистому рахунку найрезультативнішого польського аса — 18 особисто збитих ворожих літаків та ще чотири підбиті, які навряд чи «дотягли» до аеродромів. Не менш важливо, що талановитий льотчик став умілим наставником для підлеглих пілотів, які за бойову майстерність отримали шанобливе прізвисько «цирку Скальського», влаштовуючи справжні шоу в повітрі, розганяючи і знищуючи літаки супротивника.
Та на наш гріх і сором, більшість українців не знають, що мала батьківщина легендарного польського аса — райцентр Кодима нинішньої Одеської області, в якому на час народження сина працював агрономом глава родини. Згодом Скальські жили в Харкові та Збаражі, доки не оселилась у Дубні, де майбутній льотчик закінчив гімназію, про що нині нагадує меморіальна дошка на будівлі середньої школи №1.
Утім, лише цим українсько-польські паралелі в долі легендарного аса не вичерпуються. У 1947 році Станіслав Скальський відмовився від привабливих пропозицій служби викладачем льотної справи на вибір у Великобританії або США. Він повернувся до рідної Польщі, де його 1948-го заарештували і, безпідставно звинувативши у шпигунстві, засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув’язнення. Лише у квітні 1956 року легендарного польського пілота так само, як мільйони радянських громадян у СРСР, реабілітували і навіть поновили на військовій службі.
Отож двом народам, які однаково потерпали від сталінських репресій, не варто забувати, що їм довелося пережити. На жаль, українсько-польські відносини теж інколи бували складними, однак дивує, що, вшановуючи пам’ять мучеників Катині та щонайменше 35 тисяч етнічних поляків — жертв Волинської трагедії 1943 року, в Польщі чомусь не згадують про 111 091 одноплемінника, розстріляного 1937 року в СРСР під час «польської операції», що мала ознаки геноциду. Ще гіркіше чути нині заяви деяких громадян нашої західної сусідки, що, мовляв, Крим завжди був російським, хоч розділена між Росією й Польщею Пруссія теж може стати об’єктом не менш «обгрунтованих» претензій.
55-РІЧЧЯ ВИХОДУ ЛЮДИНИ НА НАВКОЛОЗЕМНУ ОРБІТУ
«Прихватизований» космос
СИМВОЛ. За радянських часів приклад Юрія Гагаріна був чи не головним контраргументом, коли йшлося про технічну відсталість країни, в якій легковий автомобіль вважали предметом розкоші, а звичайнісінька пральна машина-автомат — недосяжною мрією.
Нині космічні досягнення СРСР, здобуті за рахунок голодного і босого виживання всіх його народів, «прихватизувала» путінська Росія. Однак, не заперечуючи російської національності Юрія Гагаріна, не забуваймо, що перший космонавт людства злетів на ракеті, сконструйованій українцем Сергієм Корольовим та оснащеній двигунами ще одного нашого земляка Валентина Глушка.
35-РІЧЧЯ ПОЛЬОТУ ПЕРШОГО КОСМІЧНОГО «ЧОВНИКА»
Росія — досі «батьківщина слонів»
ТРАДИЦІЯ. Коли у 1969 році американці першими у світі висадились на Місяці, Радянський Союз став єдиною державою із потужною системою телемовлення, яке проігнорувало подію всеземного масштабу. Натомість старт першого космічного «човника», пріоритет здійснення якого належить США, відбувся саме у 20-ту річницю першого польоту людини у космос — радянського громадянина Юрія Гагаріна.
На відміну від СРСР, де буквально лізли зі шкури, щоб довести якщо не світу, то хоч власним громадянам, що, за образним висловом сталінського ідеолога Жданова, «СРСР — батьківщина слонів», американці спеціально приурочили старт «човника» до епохальної історичної дати, незважаючи на те, що вона начебто «ідеологічно чужа». І дали своєму космічному кораблю напрочуд промовисту назву «Колумбія», яка поєднала багато асоціацій: від імені європейського першовідкривача Америки до назви посадкового модуля першопрохідця місячної траси «Аполлона-11».
До речі, згадуваний політ на Місяць відбувся за траєкторією, розробленою українцем Юрієм Кондратюком (Олександром Шаргеєм) і описаною у виданій ним у 1929 році брошурі «Завоювання міжпланетного простору». Про дивом віднайдену в США книжку, яку вже забули в СРСР, розповіли самі розробники програми «Аполлон», чесно визнавши пріоритет іноземця. Натомість сучасна Росія досі залишається «батьківщиною слонів», де чужі досягнення не лише ігнорують, а й без докорів совісті привласнюють.
175 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИНИ АЛЧЕВСЬКОЇ
Дім на піску видатної просвітительки
ПАРАЛЕЛІ. На відміну від названих іменами російських царів і радянських вождів населених пунктів, назва міста Алчевська виникла справді за народною ініціативою на пам’ять про підприємця, стараннями якого невелике село Юр’ївка стало центром Донецько-Юріївського металургійного товариства. Воно не лише входило до першої п’ятірки найбільших у Російській імперії, а й тривалий час залишалось єдиним із стовідсотково вітчизняним капіталом серед споріднених підприємств, заснованих за участю іноземних інвесторів.
Так само, як Симиренки й Терещенки в цукровій галузі, Олексій Алчевський створив свою металургійну імперію власним талантом. Син дрібного сумського торгівця ніколи не цурався меценатства й українства, на початку своєї підприємницької кар’єри заснувавши 1861 року в рідних Сумах першу на українських землях недільну школу для дорослих. Навіть наречену Алчевський обирав не за посагом, а за спорідненістю душ, одружившись у 1862 році із Христиною Журавльовою — донькою викладача міського училища, яка заслужено ввійшла в історію як видатний педагог і організатор народної освіти.
Створена нею у Харкові, де тоді мешкала родина Алчевських, жіноча недільна школа впродовж майже 8 років функціонувала суто на аматорській основі, бо її засновниця не мала навіть свідоцтва на право роботи вчителькою. Крім того, царські власті, перелякані жагою звільнених із кріпацтва простолюдинів до знань, заборонили діяльність недільних шкіл для дорослих.
Отож п’ять десятків харківських міщанок вчилися читати і писати майже підпільно. Після виходу в 1863 році горезвісного Валуєвського циркуляра із забороною української мови, якої, на думку великодержавних шовіністів, «нікогда нє било і нєт», Христина Алчевська опинилася перед вибором: «учити свій народ, незважаючи ні на що, рідною мовою, чи, йдучи легальним шляхом, бачити його освіченим». Згодом вона визнала, що «тверезо обрала саме другий шлях і прослужила йому все життя».
У результаті в Харківській недільній школі для жінок, яка з березня 1870 року отримала дозвіл на офіційну роботу, викладання вели російською мовою. Крім того, 30—35 навчальних днів на рік забезпечували слухачкам лише мінімальний рівень знань із читання, лічби та основ особистої гігієни. Саме з урахуванням цього царські власті врешті-решт дозволили такі освітні заклади і не перешкоджали поширенню їхнього досвіду.
Навіть відомий тритомний російськомовний покажчик «Что читать народу?», підготований Алчевською, зі зрозумілих причин обходив мовчанкою твори української літератури. Вони ввійшли лише до третього тому, виданого вже після революції 1905 року, коли заборону «малоросійської» мови нарешті було знято. Дослідники зазначають, що Алчевська свідомо не рекомендувала для народного читання твори, які збурювали б протест проти бідності й пригноблення народних мас.
Не кращою була ситуація у збудованій коштом Христини Алчевської земській однокласній школі у селищі Олексіївка на нинішній Луганщині. Не дивно, що Борис Грінченко, який у 1887—1893 роках працював тут учителем, розчарувався у меценатці, що красномовно засвідчує його лист до неї від 1 грудня 1892 року: «Вы гуманные и хорошие люди, вы хотите народу просвещения. Но как этот народ будет просвещаться, работая в день 15—16 часов? Заботьтесь о просвещении, но еще более заботьтесь о том, чтоб народ МОГ просвещаться. Спрашивайте о том, что читать народу, но еще более спрашивайте, что ему есть, во что одеться и обуться. Заботиться о народном просвещении без заботы о народном благосостоянии — это значит строить здание на песке».
Час підтвердив правоту українця-патріота, застереження якого актуальні досі. Навіть ∂рунтовна освіта не стає перешкодою для продажу голосів на виборах, коли 200—500 гривень, що є еквівалентом 8—20 доларів, видаються значною сумою навіть для тих, хто працює. Марно сподіватися, що люди не погоджуватимуться на зарплати у конвертах, коли на кожне вільне робоче місце претендують по кілька десятків безробітних. Патріотичні заклики викликають лише іронію, якщо лунають із вуст «прославленої» безкарним казнокрадством політичної еліти.
Отож віддаючи належне подвижництву Христини Алчевської, не забуваймо, що освіта без виховання любові до рідного краю й абстрактний гуманізм без турботи про працівників як основу добробуту держави завжди обертаються бідою.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)