150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ТРУША

ТАЛАНТ. Захоплюючись картинами імпресіоністів Західної Європи, українці мало знають творчість вихованця Краківської академії мистецтв Івана Труша, якого заслужено називають художником світла. Він один з небагатьох, кому вдалося гармонійно поєднати новітні на той час мистецькі методи із суто національним змістом.

Насичені українським колоритом картини Івана Труша засвідчують його прагнення «стояти ногами на нашій землі, а головою бути в Європі».

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНТОНА ТУРЧАНОВИЧА

Польова кухня подолянина

ГОРДІСТЬ. Народний фольклор зберіг численні варіанти розповідей про солдата, який варив суп із сокири, намагаючись підкріпитися гарячою їжею під час короткого постою в чужій хаті. На марші через населені пункти так годувалися всі армії європейських держав аж до початку ХХ століття. У польових умовах їжу варили на вогнищах у великих мідних казанах, розрахованих на 15—20 порцій першої або другої страви.

Розвиток артилерії, здатної вести прицільний вогонь на далекі відстані, перетворив такий спосіб харчового забезпечення військ на самовбивчий, що спонукало військове міністерство Російської імперії в 1896 році оголосити конкурс на створення «похідно-польових кухонь». На вигідне казенне замовлення відгукнулися майже два десятки конкурсантів, серед яких були великі машинобудівні фірми й навіть знаменитий Путіловський завод.

За кожним із солідних претендентів стояли високопоставлені лобісти, які правдами і неправдами проштовхували прибуткове для постачальника замовлення. Отож 30 січня 1901 року «височайшою волею» відразу кілька зразків похідно-польових кухонь запустили у серійне виробництво для випробувань в армійських умовах.

Не відомо, чим завершилися б у корумпованій державі змагання фабрикантів за потенційний куш, якби не російсько-японська війна 1904—1905 років. У складних умовах бойових дій перевагу довів прообраз польової кухні, яку нині використовують у всіх арміях світу, — «кухня-пекарня-кип’ятильня». Її сконструював тоді ще підполковник Антон Турчанович.

Її достоїнства — можливість готувати гарячу їжу на стоянці й на марші; використання фактично всіх можливих видів палива — від дров до соломи, торфу, вугілля; скорочення часу варіння їжі та універсальність меню. У першій модифікації кухні Турчановича було два котли для одночасного приготування першої й другої страв. Каша вдавалася набагато смачнішою, ніж на стаціонарній кухні, бо винахідник встановив олив’яну сорочку в одному з котлів, завдяки чому крупи під час варіння не пригорали.

8 березня 1904 року Турчанович подав заявку на патент, який видали 31 серпня 1907 р, офіційно засвідчивши пріоритет нашого земляка. Він син збіднілих дворян, змушений розпочати армійську службу рядовим. Та невдовзі Турчанович за мужність у боях із турками під Плевною отримав Георгіївський хрест та унтер-офіцерське звання. По закінченні Київського піхотного училища дослужився до полковника, однак не забув солдатського початку кар’єри та став «годувальником усіх фронтовиків», як захоплено писали про винахідника польової кухні газети країн Антанти у роки Першої світової війни.

На час винаходу Антон Турчанович служив у Жмеринці. Земна дорога уродженця Чернігівщини завершилася 1943 року у Брацлаві на Поділлі. Там відправлений у відставку тимчасовим урядом Керенського колишній царський полковник доживав віку в доньчиній родині.

Доля відміряла йому довгий вік, хоч ні за більшовицької влади, ні за німецьких окупантів життя не балувало бойового офіцера і винахідника польової кухні, патент на яку озолотив би будь-якого американця, француза чи британця. Стверджують, що Турчанович помер не так від старості, як від недоїдання, прагнучи врятувати життя онукам, які голодували.

365 РОКІВ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ

Кульбіти імперської історії

ПОГЛЯД. Нині важко повірити, що в СРСР аж до 1936 року Богдана Хмельницького зображували тираном і гнобителем українського народу. Так само говорили про всіх російських самодержців та очолювану ними імперію, що логічно випливало із широковідомого визначення Леніна, що «царська Росія — тюрма народів».

Отож загарбання Москвою прилеглих територій трактували колоніальним поневоленням, а не благом і привнесенням передової культури. Мовляв, це лише імперіалістичні держави та їхні продажні історики мають нахабство стверджувати, що прихід колонізаторів ощасливлював підкорені народи.

Кардинальні зміни розпочалися після публікації 1934 року підписаних Сталіним, Кіровим і Ждановим «Замечаний по поводу конспекта учебника по «Истории СССР», у якому радянську історію фактично названо суто російською, а поневолення царями інших народів — прогресивним явищем. Тож Богдан Хмельницький невдовзі перетворився із гнобителя на видатного державного діяча, а метою національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана стало не визволення від чужинського гніту, а приєднання до Росії, як це завжди стверджували в імперській Росії, спадкоємицею якої став СРСР.

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФЕЩЕНКА-ЧОПІВСЬКОГО

Основоположник «керованої металургії»

ПОСТАТЬ. Традиція імперської Росії — принцип «розділяй і володарюй», за яким цілеспрямовано роз’ятрюють давні образи між колонізованими народами. І хоч нині Польща й Україна вже незалежні держави, не без активної участі путінського агітпропу польські шовіністи спорадично згадують про «звірства» бандерівців, гайдамаків, козаків Хмельницького, ігноруючи злочини поляків проти українців і заслуги останніх у становленні державності сусідньої країни.

У ХХ столітті важко переоцінити внесок українських вояків генерала Безручка в диво на Віслі та розгром більшовицьких армад, що йшли завойовувати «білополяків». Не менш вагомі заслуги в розвитку економіки Польщі та її оборонної промисловості нашого земляка Івана Фещенка-Чопівського.

Він розробник технології виробництва марганцевих, кремнієвих, хромо-нікелевих сталей, творець теорії хіміко-термічної обробки чорних металів та нових методів азотування заліза, автор фундаментальної тритомної праці «Металознавство», що стала основою створення так званої керованої металургії. На жаль, про це не люблять згадувати ні в Польщі, ні у світі, хоч Фещенко-Чопівський не лише один із засновників Польського товариства гутників (металургів) і член-кореспондент Польської академії наук, а й член національних науково-технічних товариств Німеччини, Великої Британії, США.

У період загострення польсько-українських відносин у Польщі, коли до представників не титульної нації ставилися з підозрою, наш земляк обіймав посаду наукового консультанта технічної дирекції Державної збройовні — центрального управління з розроблення і випуску озброєнь для армії та флоту. Фещенко-Чопівський принципово залишався «польським громадянином українського походження», відмовившись від привабливої пропозиції стати етнічним поляком завдяки польському походженню однієї з бабусь.

Це рішення було цілком закономірним для колишнього міністра торгу і промисловості УНР, стараннями якого в роки визвольних змагань утверджувалася незалежність України. На відміну від більшості тодішніх політичних говорунів, науковець був прагматиком і практиком, яких катастрофічно бракувало і 100 років тому, й навіть нині.

Для Фещенка-Чопівського посади ніколи не були метою. Це він довів після заміни Центральної Ради на Гетьманат Скоропадського, політика якого невдовзі спровокувала загальноукраїнське повстання. Міністр не лише відмовився від подальшої роботи в новому складі уряду, а й за в’їдливі критичні публікації в газетах на адресу гетьманської влади потрапив у тюрму, звідки його визволили гучні демарші впливових науковців і громадських діячів.

Не легше велося Фещенкові-Чопівському за часів Директорії, коли його призначили міністром народного господарства. Невдовзі занадто впертого і принципового урядовця звільнили з посади й відрядили радником українського посольства в Румунії.

«Демагогія і партійництво, непрактичність і нефаховість підточили й знівечили поколіннями вимолену й вимріяну Українську державу», — в еміграції встановив діагноз політиці вождів УНР видатний науковець. Ще одним важким гріхом стало, на переконання Фещенка-Чопівського, «шукання допомоги на боці, а не у власного народу», на що й досі хронічно хворіє політична еліта сучасної Української держави.

Відрядження за кордон урятувало життя, однак змусило розпочати кар’єру з нуля. Фещенко-Чопівський, який не володів польською мовою, переїхав до Кракова, де аж до 1926 року помешканням родини з двома малими дітьми слугувала одна з аудиторій гірничої академії. Та завдяки створенню польської школи металургів і налагодженню випуску високоякісних сталей учорашній емігрант невдовзі став шанованим і знаним навіть за межами Польщі фахівцем.

1945 року науковця світового рівня заарештували радянські визволителі і як «старого петлюрівця» засудили на 10 років таборів. Намагання властей робітничо-селянської Польщі довести, що Фещенко-Чопівський ніколи не був громадянином СРСР і вкрай потрібний країні для відбудови металургійної галузі, залишилися без реагування. 2 вересня 1952 року труп ще одного в’язня сталінського ГУЛАГу закопали у вічну мерзлоту.