70 РОКІВ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ІЗРАЇЛЮ
НЕЗАБУТНЄ. Нині не прийнято згадувати, що створенням власної держави євреї завдячують не так США, як СРСР. Після Другої світової війни Палестина перебувала під мандатом Великобританії, проти військ якої єврейські повстанці вели партизанські бойові дії, аналогічні боротьбі УПА на Західній Україні. Араби не лише морально підтримували англійців, а й служили у сформованих ними армійських підрозділах.
У цій ситуації США нагадували буриданового віслюка, який не міг визначитися, до якої в’язки соковитої зелені йому бігти. З одного боку, потужне єврейське лобі в Америці вимагало створення національної держави євреїв, з іншого — було невигідно посваритися з Великобританією і нажити ворогів в арабському світі з його невичерпними запасами нафти.
В СРСР, де саме розгорталася кампанія боротьби з космополітами, яка стала антисемітською, вважали, що створення Ізраїлю, за образним висловом Сталіна, стане «шилом у сідниці» Англії та США на Близькому Сході. На той час більшістю арабських країн правили королі, які були вірними союзниками Заходу, а новостворена єврейська держава автоматично ставала країною-вигнанцем серед вороже налаштованих до неї сусідніх держав, на чому сподівалися виграти в Москві.
На засіданні Генеральної асамблеї ООН, що відбулося 29 листопада 1947 року, розглянули два проекти резолюції про майбутнє Палестини. Британці пропонували повернути країні незалежність, створивши спільну арабсько-єврейську державу. Натомість СРСР і США вважали за доцільне розділити Палестину на два національні утворення.
Остання пропозиція перемогла, здобувши необхідні для її ухвалення понад дві третини голосів. Генасамблея ухвалила рішення, що резолюція про поділ Палестини залишиться чинною лише тоді, якщо на наступній сесії 14 травня 1948 року до 18 години її не буде скасовано. Саме цього дня закінчувався строк чинності британського мандата на управління Палестиною й останні представники англійської адміністрації виїжджали на рідну землю.
До 14 травня 1948-го настрої серед вищого керівництва США кардинально змінилися. Найближче оточення тодішнього президента Трумена переконало його, що 40 мільйонів арабів після проголошення незалежності Ізраїлю «скинуть 400 тисяч євреїв у море». Тож американців звинуватять у провокуванні міжетнічної різанини, а США втратять доступ до близькосхідної нафти. Отож слід скасувати резолюцію про створення Ізраїлю і домагатися міжнародного управління Палестиною.
Представники СРСР та їхніх союзників на сесії Генасамблеї ООН, що проходила 14 травня 1948 року, спробували затягти час, щоб не допустити скасування резолюції про створення Ізраїлю. Однак за 15 хвилин до 18 години голова на півслові обірвав виступ радянського дипломата Андрія Громика й оголосив про початок голосування.
У цей момент у залі підхопився з місця глава делегації УРСР Василь Тарасенко і, вигукуючи по-англійськи «Я хочу поговорити про вас», попрямував до трибуни. Доки голова бігав по поліцію, щоб з її допомогою закликати делегата до порядку, українець виголошував промову, яку рівно о 18 годині перервали бурхливі оплески. Аплодували запрошені на сесію євреї зі США, які вітали набуття чинності історичної для їхнього народу резолюції про створення Держави Ізраїль.
Згодом Василь Тарасенко згадував, що цей вчинок був спонтанним і він сам не розуміє, яка сила зірвала його з місця. Більше того, українському дипломатові не дали допрацювати до кінця каденції. Його достроково відправили у відпустку і відсторонили від дипломатичної служби «за активну проізраїльську позицію та український націоналізм».
На той час Сталін вже усвідомив марність сподівань на прорадянську позицію Ізраїлю та справедливість слів першого президента країни Вейцмана, що «до нас їдуть люди, які тікають від комунізму». Тож символічно, що офіційним проголошенням незалежності національної держави єврейський народ завдячує українцеві, який не лише виконував офіційні вказівки керівництва СРСР, а виявив ніким не очікувану самостійність.
До речі, на прохання глави делегації США сесія Генасамблеї 14 травня 1948 року продовжила роботу ще на дві години. Їх вистачило, щоб, погодивши ситуацію із президентом Труменом, заявити, що американці переглянули свою позицію і підтримують створення незалежного Ізраїлю.
115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРИ ШУЛЕЖКО
Запізніле визнання праведницею світу
ПОДВИГ. Кожен, хто рятував євреїв під час Голокосту, наражав на смертельну небезпеку себе і рідних, адже німецькі окупанти карали за це розстрілом. Тому навіть одне збережене життя було подвигом, а уродженка Черкащини Олександра Шулежко прихистила в роки війни щонайменше 25 єврейських дітей, видаючи їх за етнічних греків, вірмен і татар.
Жінці, якій дивом вдалося влаштуватися нянею в дитячому садочку в Черкасах, вистачало власних проблем. Однак після початку війни і окупації міста німцями саме Олександра Шулежко стала ініціаторкою створення притулку для сиріт. Він прихистив понад сотню дітей, чверть із яких були євреями.
Олександра ризикувала не тільки власним життям, адже разом з нею жили дві доньки, яких розстріляли б разом з матір’ю. Лише дивом обман не розкрився, адже місцеві поліцаї, серед яких особливою активністю відзначився Руднєв, не раз писали доноси про переховування у притулку євреїв.
Радянські визволителі віддячили Олександрі Шулежко звинуваченнями у «пособництві окупантам». Її вихованців відібрали, розподіливши по різних сиротинцях і заборонивши спілкуватися зі злочинницею, старший син-танкіст якої згорів у бойовій машині під час боїв за Ленінград у 1942 році.
Єдиною роботою, на яку вдалося влаштуватися фахівцеві з педагогічною освітою і знанням кількох іноземних мов, стало місце у реєстратурі центральної міської поліклініки. Та навіть тут вона не могла пройти повз чуже горе, здавши за життя понад 150 літрів крові та двічі ставши Почесним донором СРСР. Ще одним стимулом була мізерність зарплати, через яку навіть символічна винагорода за донорство не була зайвою. Згодом її доньки сказали: «Ми вивчилися на маминій крові».
Лише у 1968 році з Олександри Шулежко зняли тавро зрадниці, взявши до уваги свідчення підпільників про її допомогу руху опору. 1985-го її разом з іншими учасниками бойових дій нагородили орденом Вітчизняної війни.
Шокує, що звання Праведника світу за врятування 25 життів євреїв ізраїльський фонд «Яд Вашем» присвоїв померлій у 1994 році черкащанці аж 11 червня 1996-го. А на землі обітованій з оперативністю, що вражає, продукують гучні заяви про вияви антисемітизму серед українців і голослівні звинувачення УПА у переслідуванні євреїв.
Зрозуміло, що серед кожного народу є виродки, однак в Україні, на відміну від Данії, послові Ізраїлю немає потреби закликати євреїв заради їхньої безпеки «не вдягати кіпу і таліт доти, поки вони не ввійдуть у синагогу, не носити національний головний убір, а також прикраси у вигляді зірки Давида і голосно говорити івритом на жодній з вулиць Копенгагена».
145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
Гонор гетьмана — ще не сила країни
ПАРАЛЕЛІ. Гетьманат Скоропадського прийшов до влади на багнетах німецької армії й розвалився відразу після втрати цієї підтримки. У підсумку повторилася стара помилка, що її припустився ще Богдан Хмельницький, який здобував перемоги, спираючись на силу власного народу, і згубив Україну, шукаючи рятівників за кордоном, а не в довірі українців.
100 РОКІВ ПЕРШОЇ УРЯДОВОЇ ГАЗЕТИ УКРАЇНИ
«Державний вістник» відродженої незалежності
ПОГЛЯД. Керівництво Центральної Ради недооцінювало роль преси, чим скористалися більшовики, які у прямому сенсі закидали Україну своїми друкованими агітками. Ситуація кардинально змінилася за гетьмана Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 року. 2 травня Рада Міністрів ухвалила рішення про випуск газети «Державний вістник».
Нове видання, перше число якого побачило світ 16 травня, друкувало не лише офіційні документи, а й журналістські матеріали. Це відповідало статуту газети, покликаної «інформувати суспільство про діяльність українського уряду і взагалі про державне і громадське життя України, інформувати уряд України про політичний, економічний і культурний стан життя в Україні».
Газету заснували для двостороннього зв’язку між урядом і суспільством, зобов’язавши «всі урядові інституції одержувати «Державний вістник» за встановлену платню». Нині, на жаль, уже поганим правилом стало, що «Урядовий кур’єр», який є правонаступником створеного 100 років тому видання, зазвичай передплачують в одному примірнику на весь апарат обласних і районних держадміністрацій, де щонайменше десяток управлінь і відділів. Немає гарантії, що надруковані на його сторінках матеріали прочитають урядовці і на них відреагують.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
Ми в Google+