ПОЧАТОК ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ
Українців кидали в атаку попереду танків
ПОГЛЯД. Останніми роками перебіг цієї масштабної битви, що точилася півтора місяця, часто зводять лише до подій під Бродами з акцентом на українській дивізії СС «Галичина», що воювала на боці німців. Тим часом Львівсько-Сандомирська операція недаремно ввійшла до числа знаменитих десяти сталінських ударів, хоч навіть аналіз радянських мемуарних джерел примушує жахнутись діям червоних маршалів, що не знали іншого шляху до перемоги, як лише великою і дуже великою кров’ю. Причому навіть за значної переваги над ворогом у живій силі і техніці, як було у згадуваній операції.
Гітлерівська група армій «Північна Україна», якій протистояв 1-й Український фронт під командуванням маршала Конєва, мала близько 600 тисяч вояків, 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків. Тоді як радянська сторона налічувала 1200 тисяч солдатів і офіцерів, 2200 танків і самоходок, понад 3 тисячі літаків! Утім, як свідчать мемуари Івана Якубовського, «во многих частях, особенно стрелковых, от 60 до 90% всего личного состава составляли бойцы, призванные с освобожденной от врага территории, ранее не служившие в армии».
Саме ця жива сила мала прорвати три лінії ворожої оборони глибиною 40–45 км, укріплені з німецькою добротністю. Причому, як засвідчує Якубовський, Ставка Верховного Головнокомандування (читай — Сталін із Жуковим) вважала, що «использование танкових армий для прорыва обороны противника приведет к большим потерям в них и снизит эффективность их боевых действий в оперативной глубине». Іншими словами, саме погано підготовлена і ще гірше озброєна піхота з українців мала встелити своїми трупами дорогу для переможного маршу танкових армад Червоної армії. Натомість у німців діяв кардинально інший принцип, відображений навіть у радянських кінофільмах, де гітлерівські автоматники атакують слідом за броньованими машинами, а не замість них.
Єдиною підтримкою для піхоти, яка у Львівсько-Сандомирській операції прогризала оборону ворога одразу в двох місцях — на півночі західніше Луцька та на півдні із району Тернополя — мала стати потужна артилерійська підготовка тривалістю 1 год. 40 хв. Проте з нею теж не склалося. Після того, як у результаті успішного наступу на сусідньому 1-му Білоруському фронті німці в районі запланованого удару на півночі теж почали відведення своїх військ, Конєв вирішив обмежитись тут півгодинною артпідготовкою по фактично вже покинутих ворожих позиціях.
Натомість при прориві другої лінії оборони вирішили обійтись без внесення коректив до заздалегідь затвердженого плану наступу. Отож, не підтягнувши залишену в тилу артилерію і провівши лише п’яти?хвилинний(!) обстріл ворожих позицій із приданих стрілецьким підрозділам гармат, зранку 14 липня піхоту кинули на кривавий і марний штурм.
Ще гірше розвивались події на південній ділянці фронту, де німці вже очікували удару. Тут за перший день наступу піхоті без підтримки танків ціною неймовірних зусиль вдалося просунутись на 3—5 км, а вже наступного дня атакуючі самі потрапили під танковий контрудар гітлерівців, опинившись при цьому беззбройними. Як коментує це Якубовський, «истребительно-противотанковая артиллерия отстала от боевых порядков пехоты на несколько километров (саме пройдених піхотою. — В. Ш.)», що красномовно засвідчує — на відміну від солдат-українців, протитанкові гармати теж приберігали в тилу.
Рятувати ситуацію довелось як спеціальним підрозділам собак-винищувачів танків, так і авіації. Остання впродовж одного дня здійснила 3 тисячі(!) вильотів, скинувши на кожен квадратний кілометр у районі німецького контрудару близько 100 тонн бомб і реактивних снарядів. Особливою результативністю відзначились удари авіаштурмової дивізії генерала Андрія Вітрука — нашого земляка-українця. Без подвигу льотчиків Львівсько-Сандомирська операція мала всі шанси безславно завершитись вже 15 липня…
Проте її подальший успіх теж забезпечили не мудрість Сталіна, Жукова чи Конєва, а сміливість і полководський талант командуючого 3-ю танковою армією українця Павла Рибалка. Саме він зумів довести доцільність введення своєї армії у вузький коридор шириною 4—6 км і довжиною до 18 км, пробитий піхотою у ворожій обороні. Всупереч усім чинним на той час статутам і настановам, радянські танки із запасами пального і снарядів на власній броні вирвались на оперативний простір та забезпечили подальший успіх операції, якою згодом пишатимуться чи то червоні, чи то криваві маршали та їхній генералісимус. Утім, до їхньої сумнівної слави відтепер навіки долучився Путін зі своїм твердженням, що росіяни зуміли б перемогти і без українців…
225-РІЧЧЯ ВЗЯТТЯ БАСТИЛІЇ
Вчасно не знесене владою — зруйноване народом
СИМВОЛ. За твердженням істориків, овіяного легендами героїчного штурму «бастіону тиранії», в казематах
якого знемагали сотні безневинних в’язнів, насправді не було. На час революції споруджена ще у ХIV столітті Бастилія вже втратила значення і як фортеця, і навіть як тюрма. Зокрема у день її взяття тут утримували 7 арештантів, яких охороняли та обслуговували близько сотні осіб, серед них — аптекар, капелан із помічником, цирульник і навіть передбачена штатом повивальна бабка.
Не дивно, що влада вже давно планувала знести Бастилію, однак це зробив за неї повсталий народ. Власне, саме в цьому головний урок подій у Парижі, завдяки чому їх досі пам’ятає весь світ…
18 липня 1784 року — 230 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПРОФЕСОРА БЕССЕРА
Кременець переміг Петербург
ПАМ’ЯТЬ. Не всім відомо, що витоки Київського національного університету імені Тараса Шевченка лежать у старовинному Кременці на Тернопільщині. Саме тут до 1833 року діяв Волинський ліцей, який Микола І закрив за участь студентів і викладачів у «польських заворушеннях». Вивезені з Кременця до Києва унікальна книгозбірня започаткувала бібліотеку університету, а не менш унікальна колекція рослин із 12 тисяч(!) місцевих і.jpg)
екзотичних представників флори, зібрана професором Віллібальдом Бессером, стала основою університетського ботанічного саду, названого нині ім’ям академіка О. Фоміна.
Українська земля стала рідною для австрійця Віллібальда Бессера, який закінчив гімназію й університет у Львові, а головні наукові праці присвятив флорі Галичини, Волині, Поділля. Саме завдяки його подвижництву Кременець ввійшов до числа небагатьох міст Європи, що мали не просто красиві парки, а величезне розмаїття представлених у них живих колекцій. Так, за часів Бессера в набагато старішому від кременецького ботанічному імператорському саду в Петербурзі налічувалось лише півтори тисячі видів рослин.
ЗАМАХ НА ГІТЛЕРА
Франц проти Адольфа
ПАРАЛЕЛІ. Навряд чи потребує доведення, що коли для росіян Мазепа — зрадник, то для патріотично
налаштованих українців — герой, який прагнув свободи Україні. Така різниця в оцінках є у кожного народу, який має власну історію, від чого нас старанно відучували спочатку в царській імперії, а згодом — у «сім’ї єдіной» із правом лише «старшого брата» на істину в останній інстанції.
Про це варто пам’ятати, коли йдеться про феномен Гітлера, який, подобається це комусь чи ні, прийшов до влади в Німеччині цілком демократичним шляхом і, на відміну від сталінської тиранії, зумів насадити тоталітаризм ліберальними, порівняно з більшовиками, методами. Більше того, до пори до часу нацистська держава нічим принципово не відрізнялась від нинішньої путінської Росії із системними переслідуваннями інакодумців та переконаністю більшості населення у своїй національній зверхності й праві на анексію «ісконних» територій — чи то Австрія й Судети, чи то «Новороссія» та Придністров’я.
Причому в гітлерівській Німеччині, так само як нині у наших сусідів, політична і військова аристократія скептично ставилася до свого «єфрейтора» та захоплення ним плебсу, що, однак, не заважало еліті нації теж волати «хайль», доки йшлося про загарбання чужих земель і «велич держави». Гірке похмілля настало лише після розгрому під Сталінградом і початку війни на два фронти. Висадка англійсько-американських військ у Нормандії та масштабна катастрофа на сході, де у болотах Білорусі та на полях України перестали існувати дві потужні групи німецьких армій, стали останніми краплями, що спонукали давно невдоволених Гітлером генералів до рішучих дій.
Кожному небайдужому до історії добре відомий перебіг подій, започаткованих вибухом бомби у польовій ставці фюрера, і подробиці жорстокої розправи над учасниками невдалого перевороту. Та чи справді герої ті, хто спочатку догідливо служив біснуватому Адольфу, а потім спробував знищити зло, випущене власними руками на волю? Тим більше, що метою замаху було не раз і назавжди покінчити з нацизмом, а завдяки усуненню Гітлера створити умови для сепаратного миру із США і Великобританією.
Питання риторичне для нас із вами, однак не для нащадків тих, хто досі заспокоює свою совість тим, що їхні батьки лише виконували чужі накази, більшість з яких не були відверто злочинними. Німців можна зрозуміти, адже для них навряд чи можуть служити героями антифашисти, які боролися проти обманутого і задурманеного нацистською пропагандою, однак власного народу. На таке «геройство» здатні лише росіяни, виховані на ідеалах більшовиків, які за німецькі кошти нищили власну державу та її армію, а згодом — і співвітчизників.
Та навіть у німців є вибір між учасниками змови проти Гітлера з їхніми генеральськими званнями і дворянськими титулами та простим австрійським селянином Францом Егерштеттером, який єдиний у своєму селищі проголосував проти анексії Австрії Німеччиною, а у 1943 році відмовився воювати на несправедливій, на його переконання, війні. На відміну від нинішніх лідерів деяких західноєвропейських країн, готових закласти душу дияволу заради вигідного бізнесу з путінською Росією, батько трьох дітей не поступився совістю, за що його засудив нацистський суд до обезголовлення на гільйотині. Незадовго до страти він написав: «Мені страшно, однак я правий». На відміну від страчених генералів-змовників, він не соромився свого страху, але його совість справді була чиста.