КОЛІЗІЯ
Проте нині це неможливо через вітчизняне законодавство
Людмила ПІДГОРНА
заступник начальника управління
реформ медичної допомоги МОЗ
Нині Міністерство охорони здоров’я опрацьовує новий проект закону про медичне страхування. При цьому ми добре розуміємо, що національна модель обов’язкового медичного страхування, закладена у законопроекті, має враховувати як сучасний стан розвитку нашої країни, так і особливості вітчизняної системи охорони здоров’я.
У законопроекті має бути чітко визначено порядок взаємодії всіх суб’єктів системи медичного страхування — держави, страховика, страхувальників, надавачів медичних послуг, застрахованих осіб, порядок сплати та використання страхових коштів, здійснення контролю за діяльністю цієї системи та за якістю надання медичної допомоги. Також законопроект має визначати перелік послуг, вартість яких покривається за рахунок медичного страхування та за рахунок бюджетних коштів.
Поки що дуже важко прогнозувати точну дату запровадження такої системи, адже хоч би який закон вносили, аби він працював, перш за все потрібні кошти, оскільки однією з головних умов вдалого переходу до медичного страхування є забезпечення балансу між коштами, які надходять до системи, та обсягами медичної допомоги, яка має надаватися застрахованим.
Клопіт роботодавців та пацієнтів
У багатьох державах, де працює страхова медицина, — в Німеччині, Франції, країнах Балтії — внески до страхового фонду сплачують і роботодавці, і громадяни. В Україні, згідно з рішенням Конституційного Суду, населення не може брати участі у їх сплаті. КС витлумачив 49-ту статтю Основного Закону таким чином, що коли люди робитимуть внески, це може трактуватися як опосередкована плата за медичні послуги, а за Конституцією, медицина в нас безплатна. Хоч, скажімо, медичні заклади в нашій країні утримуються в тому числі і завдяки прибутковому податку, який ми сплачуємо, і це не вважається порушенням.
З іншого боку, страхові внески не можна повністю покласти й на роботодавців, адже на їхніх плечах уже багато соціальних відрахувань. Якщо залучити на страхування частину прибуткового податку, це відразу стане відчутним для місцевих бюджетів.
До речі, згідно з проведеними соціологічними дослідженнями, більшість українців готова платити частину страхових внесків. Але, повторюю, згідно з нашим законодавством це неможливо.
Впродовж роботи над законопроектом ми враховували досвід Ізраїлю, Канади, європейських країн. Проте є ключові моменти, які не можемо реалізувати: наприклад, у цих країнах частину внесків сплачує населення. Крім того, введено плату за кожен день госпіталізації, за харчування та сервіс.
Спочатку потрібен державний нагляд
В Україні ухвалено рамковий закон — Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яким медичне страхування зараховано до одного з видів соціального. Цим законом виписано загальні правила формування такої системи: як мають сплачуватися страхові внески, яка структура буде страховиком, як вона має формуватися, визначено основні види послуг, які застраховані можуть отримати за кожним із п’яти видів соціального страхування, встановлено порядок сплати внесків та контролю над фондом. При цьому особливості функціонування кожного з фондів соціального страхування встановлюються окремими законами.
Згідно з цим законом, страховиком, тобто структурою, яка має отримувати страхові внески та оплачувати медичну допомогу, надану застрахованим, є окремий Фонд загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Це структура, котра має управлятися на трьохсторонній основі: представниками держави, роботодавців та застрахованих (профспілки).
Водночас міністерство вважає, що на етапі становлення системи фонд медичного страхування має працювати під державним наглядом на принципах, подібних до тих, за якими діє нині Пенсійний фонд України. В подальшому, після відпрацювання основних елементів системи, підходи до управління фондом буде змінено.
За прогнозними розрахунками, для функціонування системи медичного страхування потрібно близько 80,5 мільярдів гривень. Прогнозований розмір страхового внеску, який би покрив реальні затрати, становить 4,5—5% на фонд оплати праці.
Введення медичного страхування — це не самоціль, його головна мета — запровадження повноцінних договірних відносин у галузі охорони здоров’я, які при підвищенні рівня фінансово-господарської самостійності закладів охорони здоров’я стимулюватимуть підвищення ефективності їх роботи, раціональне використання наявних ресурсів, підвищення якості медичної допомоги та забезпечення медичним працівникам економічної зацікавленості в результатах роботи.
Скажімо, Велика Британія розв’язала цю проблему в межах бюджетної системи. Кошти на систему охорони здоров’я збираються за рахунок загального оподаткування, як і в Україні, а витрачаються на основі інших підходів — як плата за надані медичні послуги, на відміну від нашої країни, де кошти витрачаються на утримання закладів охорони здоров’я.
Водночас запровадження страхових механізмів у непідготовлену систему не дасть змоги реалізувати всі їхні переваги.
Реформу ускладнює законодавство
Відповідно до Закону «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» у пілотних регіонах відпрацьовують підходи до запровадження договірних відносин на первинному рівні надання медичної допомоги. Це дуже складний процес, оскільки стосується, серед іншого, розмежування первинної та вторинної медичної допомоги та кількісного визначення обсягів медичної допомоги. Крім того, ці нові для нас підходи важко реалізовувати з огляду на чинне бюджетне законодавство.
Одночасно в пілотах відпрацьовуються нові підходи до оплати праці медиків, які надають первинну медичну допомогу, залежно від її обсягів та якості.
Наступним етапом пілотного проекту стане модернізація вторинної медичної допомоги та створення закладів охорони здоров’я нового типу. При цьому важливе значення має забезпечення їх належного матеріально-технічного стану та оснащення сучасним медичним обладнанням тощо. Для оцінки реального стану з оснащенням закладів охорони здоров’я проводитиметься інвентаризація високовартісного обладнання в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, що надають вторинну та третинну медичну допомогу в пілотних регіонах, за результатами якої можна буде визначити обсяги необхідних коштів. Основою для подальшого розвитку та модернізації екстреної медичної допомоги є ухвалений цього року Закон «Про екстрену медичну допомогу».
Отже, всі заходи, заплановані в межах реформування, виконують. Тому є надія, що в нас страхова медицина з’явиться. Інша річ, аби економічна ситуація в країні дала змогу не просто встановити розмір страхового внеску (котрий у деяких країнах доходить до 19%), а щоб він був достатнім.
ПРЯМА МОВА
Володимир ДУДКА,
народний депутат України,
голова Українського фонду «Здоров’я»:
— За оцінками ВООЗ, в Україні 42—45% усіх коштів, які йдуть на систему охорони здоров’я, вносять з власних кишень пацієнти, тоді як середньоєвропейська норма — 15%. У 2012 році українці профінансували медичну галузь на понад 30 мільярдів гривень. Тобто нині ми неофіційно вже майже на половину фінансуємо нашу медицину. При цьому людина не розуміє, за що саме платить і чи треба взагалі за це платити. Гроші з власних кишень громадян треба завести в легальну площину, впровадивши обов’язкове медичне соціальне страхування.
Це успішна світова практика, коли страховий фонд розподіляє акумульовані в системі охорони здоров’я кошти і контролює ефективність їхнього використання. Маючи медичну страховку, людина буде впевнена, що потрапивши до лікарні, їй вже не доведеться бігати по аптеках у пошуках ліків, шприців, рукавичок тощо. І найголовніше — людина не опиниться в ситуації, коли її спіткає тяжка хвороба, а грошей на лікування не буде.
У країнах Європи страхові фонди, як правило, наповнюються пацієнтами та роботодавцями у співвідношенні 50 на 50. Упевнений, що люди мають частково оплачувати медичну страховку. На користь цього є кілька аргументів. По-перше, це підвищує відповідальність пацієнта. Він не лише знатиме, на які медичні послуги може розраховувати, а й матиме всі підстави вимагати від лікаря якісного лікування. Водночас і лікар усвідомлюватиме, що повинен надати якісну послугу, вона вже оплачена пацієнтом, а якість її виконання контролюється.
По-друге, це ще й мотивація для людей дбати про своє здоров’я. Світовий досвід демонструє чудові приклади, як можна економити на медичній страховці, піклуючись про власне здоров’я. Приміром, у США вона дешевша для тих, хто відвідує спортивну залу.
Зрозуміло, за людей, які не працюють, страхові внески має сплачувати держава.
За розрахунками експертів Українського фонду «Здоров’я», в нашій державі пацієнт сплачуватиме до страхового фонду щомісяця близько 50 гривень. Це будуть ті самі гроші, які сьогодні люди кладуть у кишеню медпрацівникові, але вони стануть легалізовані. Безумовно, для цього доведеться розробити й ухвалити певні законодавчі акти, а також змінити статтю 49 Конституції, щоб привести її у відповідність до реальності.
СВІТОВИЙ ДОСВІД
♦ Німеччина. У країні застраховано понад 90% громадян. Страховий внесок ділиться між роботодавцем та застрахованим навпіл. Розмір внесків застрахованих, котрі працюють, становить 15,5%.
♦ Австрія. Відсоткова ставка страхового внеску різна для службовців та робітників. Для перших вона становить 6% , для других — 8,6%. Як і в Німеччині, застраховано понад 90% населення.
♦ Ізраїль. У країні діють чотири страхових фонди. Близько 70% отримують медичну допомогу з найбільшого фонду, 25% — з трьох менших, 4—5% ізраїльтян не застраховані. Майже половину витрат сплачують пацієнти: 31% становлять особисті платежі і 18% коштів надходять за рахунок виплат страхових внесків. Роботодавець сплачує майже 30%.
♦ США. Близько 90% американців вдаються до послуг приватних страхових компаній, витрачаючи на внески понад 10% сімейних прибутків. Крім того, діють національні програми медичної допомоги незаможним («Medicaid») та літнім людям («Medicare»).