Історики стверджують: усі війни людства схожі між собою, проте абсолютно різні. Із цією тезою варто погодитися, бо психологічна парадигма будь­якої війни та сама. Фрідріх Ніцше слушно додав відповідь на це запитання в одну із своїх відомих цитат: «І найсильніші, й найслабші — всі прагнуть єдиного: поширення своєї влади якнайдалі».

Ідеться про банальне жадання влади, притаманне всім живим істотам, яке проявляється за умов знаходження легкої здобичі. До цього варто додати, що велика війна виникає здебільше тоді, коли прагнення влади захоплює примітивні, інфіковані багатьма комплексами уми, які не здатні на високі рівні самореалізації.

Замирення задля комфорту чи пріоритет сили?

Герострати, несподівано отримуючи владу, діють однаково: ідуть шляхом найбільшої руйнації буття, вважаючи це розширенням впливу, щоб їх запам’ятали. Це параноїдальні особистості, які ніколи не зупиняються. У цьому контексті в одному ряду стоять московські царі іван ІV, петро І, гітлер, саддам хусейн, путін. Усіх цих людей вирізняли з­поміж інших велика вбогість мислення, нав’язливі думки про необмежену самодержавну владу. Звідси й кривавий формат самореалізації.

Так чи інак, будь­яка велика війна стосується конкретної особистості: і лівонська війна івана ІV, і Північна петра І зі Швецією, і вторгнення хусейна на нафтові поля Ірану, а також використання хімічної зброї проти жителів Халабджі — усе це історії про встановлення особистої диктатури.

Питання про формування особистості мають тут велике значення. І те, що не був нинішній огудник України в дитинстві Лоді (так називали іншого Володимира Володимировича, Набокова) та не мав у юності ієрархії ідеалів у вигляді «батько, Ісус, Бах, Гете» (таку ієрархію мав Альберт Швейцер, якого наприкінці життя називали тринадцятим апостолом), відчутно сприяло тому, що він упевнено став у ряд убивць і злочинців, зганьбивши всі людські цінності. Можна майже напевно стверджувати: якби путін читав колись Еріха Фромма та Віктора Франкла, то не застряг би в середньовіччі й не було б жахливої війни росії проти України у ХХІ столітті.

Українська війна за незалежну державу виникла на тлі кількох збігів. Перший, найвагоміший, — ми дозволили собі стати легкою здобиччю, показовою мішенню. Найгірше: ми слабшали й відмовлялися зробити зростання сили пріоритетом навіть на початку путінської агресії 2014 року, заохочуючи його до нової, значно масштабнішої атаки, спрямованої на поглинання держави. Другий збіг пов’язаний з піком ери добробуту в таборі розвинених демократичних держав.

Унаслідок багатьох ротацій невиразних особистостей у владі країн Європи та Америки відбулася жахлива втрата реальності: ідеологія замирення панувала три останні десятиліття й не змінювалася навіть під час великого зростання загроз. Бо як інакше назвати реакцію Заходу на війну путінської росії проти Грузії 2008 року та проти України 2014­го? Як могло статися, що новий президент США Обама після війни рф проти Грузії приїхав у Москву з ідеями «перезавантаження» (або замирення) і вдома в диктатора, в ново­огарьово, смиренно, «терпляче, може, занадто терпляче», слухав протягом майже години «людину, ображену на весь світ» («Від Холодної війни до Гарячого миру: американський посол у путінській Росії», с. 135—136)? Як могло статися, що підсліпуватий Нобелівський комітет відзначив 2009 року Обаму Нобелівською премією миру?! Фактично це має вигляд як премія за заохочення до війни.

Так і кортить припустити, що якби на президентських виборах у США 2008 року Обама не випередив, а поступився б кандидатові від владної республіканської партії Джонові Маккейну (та й відрив був мінімальний: Обама набрав 52,9% голосів виборців та 365 голосів у колегії виборців проти 45,7% та 173 голосів у Маккейна), то, може, й нової глобальної війни не було б.

Реакцію на похмурі заяви та злі задуми путіна в західному співтоваристві можна інтерпретувати і як категоричну відмову залишати зону комфорту. Цю дивну, здавалося б, неприпустиму слабкість Заходу в цікавий спосіб визнав Майкл МакФол, колишній посол США в рф та спеціальний помічник президента США Обами з питань національної безпеки: «Рейгану подобався Горбачов, а Клінтону подобався Єльцин не тому, що ці лідери поділяли американські цінності чи інтереси, а тому, що ці російські очільники були слабкими. Вони робили те, що ми їм казали, бо не мали іншого вибору» («Від Холодної війни до Гарячого миру: американський посол у путінській Росії», с. 403).

Урешті, третій збіг — поява в росії примітивного, обмеженого керівника держави, якого на найвищу керівну посаду було саме призначено (а не здобув її в  політичній боротьбі) та який ніколи фахово не готувався до такої ролі і спирався під час ухвалення рішень на особисте певною мірою деформоване сприйняття історії й російських лідерів. Детальний аналіз особистості путіна — у книжці про перші 200 днів від масштабного вторгнення рф «Над прірвою. 200 днів російської війни», с. 252—272.

путінське копіювання найгірших персонажів зробило його «параноїдальним лідером, якому потрібні зовнішні вороги як засіб створення внутрішньої легітимності» (Майкл МакФол у доповіді для слухання Комітету з міжнародних справ Палати представників США 17 травня 2007 року після промови путіна під час параду на красній площі 9 травня 2007 року). Отже, поступове зростання амбіцій нового господаря кремля внаслідок нападів на слабкі сусідні країни на тлі мовчазних поступок нечувано толерантного Заходу підвело його до широкомасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року.

Ядерний шантаж москви і стратегія України

Чим наша війна відрізняється від інших, у чому її унікальність і як це використати в майбутньому? Звісно, можна відповісти одним простим реченням: тим, щоКвійськово­політичний блок НАТО та співдружні з ним країни й 2023 року не мають геополітичного рішення щодо рф і дуже бояться знищення режиму путіна.КЦе попри докази злочинної природи режиму, майже щоденного тероризму, сповідування відвертої політики геноциду проти українського народу та ордер на арешт путіна.

Формально Захід та його партнери пояснювали таку позицію принциповим небажанням прямого воєнного зіткнення НАТО з рф і втрати чинним керівництвом росії контролю над ядерним арсеналом або розпадом рф, що так само може призвести до неконтрольованих наслідків і ймовірного доступу до ядерної зброї непередбачуваних угруповань. Із цих причин до ядерного шантажу москви в західних столицях від початку глобальної війни уважно дослухалися й намагалися управляти воєнною ескалацією — це відображалося в рішеннях підтримувати Україну цілеспрямовано та безперервно, але не настільки, щоб відбулося падіння московського режиму.

Послідовність Заходу полягала в тому, щоб забезпечити очищення територій України, захоплених після вторгнення 2022 року. Саме для такої місії забезпечували Україну 2023­го.КТому й літній наступ Сил оборони та його темпи ретельно контролювали західні військові фахівці. Із самого початку метою для Києва зробили вихід до моря та розрізання російських угруповань, щоб позбавити сухопутного коридору до Криму. Для досягнення більш масштабної мети Сили оборони не озброювали. Щоправда, це не унеможливлювало збільшення військово­технічної підтримки в разі вдалої реалізації військових завдань та збереження певних геополітичних обставин — мовчання пригнічених кремлівських ягнят та ключових гравців, що не зацікавлені в падінні режиму, передусім Китаю.

Україна могла б отримати новітні опції озброєнь ще в одній ситуації: якщо різко збільшаться ризики й загрози для неї. Здається, так і сталося. Бо саме повільність наступу та надзвичайно складне просування вглиб оборони ворога примусили Вашингтон у другій половині серпня таки пом’якшити свою позицію щодо бойових літаків та надати гарантії Нідерландам і Данії щодо готовності передати F­16 після навчання пілотів. Ще через кілька днів після оголошення цього рішення до країн­донорів приєдналася Норвегія, яка з початку 2022 року перейшла на літаки F­35.

Варто нагадати, що це відбулося не одразу. Спочатку союзники з НАТО намагалися впливати на розвиток наступу через своїх експертів та медіа. Зокрема, наприкінці липня представники кількох мозкових трестів констатували погану тактику та брак координації уКСилах оборони.КА в першій декаді серпня американські стратеги висловилися, що Сили оборони України надто розосереджені під час контрнаступу й мали б сконцентруватися на головному напрямку — півдні.

Але військове командування України було непохитним, зосібна через усвідомлення небезпеки великих втрат. Понад те, в цей час з’явилися заклики зробити ревізію контрнаступу в бік зосередження на послідовному виснаженні ворога високоточними вогневими ураженнями. Генерал Залужний та його соратники дуже добре розуміють, що люди, особливо мотивовані, добре навчені й досвідчені солдати та офіцери — той головний ресурс, який, на відміну від втраченої техніки, неможливо швидко поповнити.

Знов оголилася стара проблема сприйняття перебігу подій цієї війни.КВідмінність бачення стратегії деокупації полягає в тому, що уявлення західних генералів формується на досягненні успіху або провалу військової операції, тоді як для українських генералів це цілковита боротьба за виживання нації й вільної держави.КТому головнокомандувач ЗСУ не пішов на максимальний ризик, незважаючи на тиск та наполегливі спроби нав’язати західний сценарій.

Однак певних компромісів таки було досягнуто. Західним колегам, очевидно, натякнули на недозабезпечення наступу, пригадавши квітневу заяву командувача сил США в Європі генерала Каволі про забезпечення наступу України на 98%. Так і з’явилося рішення про прискорення передавання F­16, хоч часові межі було визначено на кінець 2023­го — початок 2024 року. Відповідно генерал Залужний публічно запевнив західних партнерів, що ЗСУ перебувають на порозіКвеликого прориву.

Після заяви українського головкома голова об’єднаного комітету керівників штабів США генерал Міллі медійно підтримав колегу, зазначивши, що наступ українських Сил оборони йде «повільніше, ніж хотілося», але він не провальний, і українські війська перетнули головну першуКлінію оборони.КДискусію про стратегію наступу було вичерпано.

Але різні погляди українців (тут влада і суспільство дотримувалися єдиних поглядів) та їхніх західних партнерів на проблему перемоги залишилися. Для українців (і тут є цілковита єдність усієї нації) необхідність ліквідації кремлівського режиму очевидна. Добре було б досягти зміни політичного ладу та проведення ядерного роззброєння рф, однак 2023 року це поки що нездійсненна мрія. І відповідно до цих поглядів, наявна гостра потреба Сил оборони в західних ракетах і літаках, яку ретельно не задовольняли.

Це план­мінімум, хоч і він за певних умов може наблизити падіння путінського режиму внаслідок економічного й технологічного виснаження, вичерпання необхідних для війни ресурсів рф. Перше може відбутися й раптово, стати непередбачуваною подією для світу. Для другого потрібно чимало передумов, зокрема введення повного ембарго на постачання в росію будь­яких товарів, окрім продуктів харчування та медичних засобів. Зрештою світ має усвідомити: зламати зуби московському змієві — це не вся війна. Потрібно ще максимально позбавити змія можливостей поповнювати ресурси.

Напевно, найбільшим парадоксом ХХІ століття є відсутність дієвих механізмів впливу світової спільноти на агресивні тоталітарні влади. Унаслідок цього та через гальмування перебудови конструкції планетарної безпеки більшість країн обрала шлях нарощування оборонних потенціалів, окремі зажадали ядерної зброї. СтокгольмськийК міжнароднийК інститут досліджень проблем миру (SIPRI) вже зафіксував найбільше зростання військових видатків у світі протягом 2022 року, які мали Сполучені Штати Америки, Китай та росія, — на них припало 56% загального світового обсягу. Також через напад росії на Україну 2022 року різко збільшили свої військові бюджети Фінляндія (+36%), Литва (+27%), Швеція (+12%) та Польща (+11%). Військові видатки України 2022 року зросли на 640% ВВП порівняноКз 2021­м.КФактично рф не тільки сама повернулася до форматів середини ХХ століття, а й потягнула за собою значну частину інших країн.

Для України, яка зіткнулася з найбільшим за останні 100 років викликом, нові часи містять унікальне вікно можливостей.КЧи зможе нація реалізувати потенційні можливості, які відкрилися через глобальну континентальну війну? Зрозуміло, що рівень і обсяги інвестицій Заходу в Україну 2022­го та 2023 року стали такими об’ємними, що відмовитися від подальшої підтримки або істотно її зменшити партнери не наважаться, — падіння України стало б тотальною поразкою Заходу. А ось як змусити партнерів відчутно її збільшити та зробити більш якісною?

В української нації є три паралельні можливості політичного та воєнного посилення. Перша пов’язана з максимальним нарощуванням конвенційного оборонного потенціалу, друга передбачає отримання повного членства в НАТО, третя означає участь у створенні нового світового порядку з відчутним посиленням національної ролі в усіх геополітичних процесах.КУсі ці можливості взаємопов’язані та не заперечують одна одну. Однак у всіх є обмеження. Скажімо, війна 2022—2023 років продемонструвала, що Україна здатна досягти потужного оборонного потенціалу тільки з опорою на власні оборонно­промислові можливості. Це варто усвідомити в контексті категоричної відмови країн­партнерів погодити використання зброї західного виробництва для ударів по території росії.КТож якщо питання повного визволення України від московських окупантів ще може спиратися на сприяння країн Заходу (можливо, не всіх, а тільки деяких), то знищення путінського режиму — завдання, яке покладають на Україну.

У цьому контексті важливо наголосити, що таки відбулися позитивні зміни в тому, як чинна українська влада ментально сприймає ситуацію.КДля розвитку власного оборонного потенціалу команда Зеленського не найкращим чином використала чотири роки президентської каденції, однак 2023­го почала стрімко надолужувати згаяне. У серпні 2023 року нова українська ракета Квнаслідок точного ураження знищила сучасну російську систему ППО­ПРО С­400 «тріумф» в окупованому Криму. Український оборонно­промисловий комплекс налагодив виробництво ракет та інших озброєнь натовського зразка і почав масштабування виробництваКукраїнської зброї.

Ще багато можливостей відкрилося завдяки запланованим проєктам військово­технічної співпраці із країнами НАТО. Співпраця з турецькою компанією Baykar, британською BAE Systems, німецьким концерном Rheinmetall відкриває величезні можливості. Зокрема, це спільне створення ударних дронів, які можуть стратегічно посилити оборонний потенціал України, і зенітних ракетних комплексів Skynex із гарматами калібру 35 мм, ракетних катерів для ВМС України з Великою Британією (катери москітного флоту України можуть бути озброєні надсучасними протикорабельними ракетами NSM).

Здійснення української мрії через безпекові угоди

Війна відкрила шлюзи не тільки для політичної підтримки та одержання військово­технічної допомоги, а й для нових оборонних технологій для створення сучасної зброї. Такий рівень ВТС матиме подвійне значення: крім безпосереднього отримання нової зброї зростатиме й технологічний відрив від супротивника, а це можна вважати ще одним додатковим видом гарантій. Нарешті, виняткова цінність технологічних переваг над супротивником полягає у збереженні людського потенціалу. Для України це найважливіше й нині, і в майбутньому.

Україна не може витрачати людський ресурс за радянським, жуковським принципом, тому потрібно максимально забрати людей з поля бою, а навантаження перенести на технології, щоб в обороні ворога зустрічали передусім роботи й атакували запрограмовані машини. Людський ресурс рф непорівнянний та необмежений, особливо за умов дивної деградації російського суспільства, орієнтованого на «волю царя», навіть бездарного, цинічного та готового вважати підданих гарматним м’ясом.ККК

2023 року у країнах Заходу почали більше усвідомлювати воєнну небезпеку та глобальність виклику путінського кремля. Якщо 2022­го тільки офіційний Лондон сказав про зростання воєнної небезпеки для Європи, то 2023 року таких заяв побільшало. Наприклад, у серпні міністр оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен висловила впевненість, що росія не зупиниться в Україні, і вже є загроза для країнКЄС та НАТО.

Ще один елемент зупинення росії — технологічний. Однак 2022­го та 2023 року технологічне стримування не діяло. Унаслідок контрабанди та багатьох таємних партнерів москві вдавалося забезпечувати не тільки підтримку, а й розвиток виробництва зброї. Але якби країни G7, а в перспективі ЄС і НАТО наважилися ввести вже згадану цілковиту заборону експорту, то на прикладі поводження з рф як із порушницею міжнародних правил безпеки було б напрацьовано модель всебічного впливу на будь­яку країну, яка загрожує світові чи його частині.

Така модель містила б усебічний політичний, економічний, технологічний, військовий та інформаційний тиски. Ця формула могла сприяти здійсненню українських мрій: зміни політичного ладу в рф та ядерного роззброєння країни­агресорки. Також це б поклало край епосі ядерного протистояння і було б прикладом для Китаю, Північної Кореї та Ірану. Україна ж стала б одним із головних гравців у формуванні нової безпекової конструкції світу.

Як досягти такої далекої мети? Здається, разом з розвитком оборонного потенціалу Києву слід рухатися в бік виконання кількох політичних завдань. Перше — безпекові угоди на двосторонньому рівні. Це не історія про гарантії безпеки, а пряма допомога. США, Британія, Німеччина, Японія, окремо країни G7, НАТО та ЄС — вимір особливих можливостей.

В останні дні серпня 2023 року Президент Зеленський запевнив, що Україна отримає від США гарантії безпекиКна зразок ізраїльських.К«Ізраїльська модель. Зі Сполученими Штатами Америки в нас напевно буде саме така модель. Ізраїльська, де є і зброя, і технології, і тренування, і фінанси тощо», — сказав він. Угода чекала на ратифікацію в Конгресі. Якщо рівень щорічної допомоги Ізраїлю становить близько 3 мільярдів доларів, та ще схожі можливості надали б інші гравці, і такий важливий складник перемоги України, як наявність ресурсів, було б цілком забезпечено.

Наявність високотехнологічної зброї для результативного опору, вітчизняних ракетного та дронового мечів для завдання дзеркальних ударів по об’єктах ворога в глибині його території, достатніх ресурсів та беззастережної політичної підтримки демократичного розвиненого світу — ось складники, необхідні для завершення війни після повного визволення територій від путінської чуми. Безперспективність подальшого ведення війни має стати головним аргументом для кремля.

Володимир ГОРБУЛІН,
перший віцепрезидент Національної академії наук України, академік

 

Валентин БАДРАК,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Укрінформ