Ця школа восени наче оточена теплою аурою літа. Бо довкола неї немає бетонного покриття. Всі галявини і майданчики зеленіють густою травою, яку приминають прудкими ногами і молодші школярі, й старшокласники, і майбутні учні, котрі нині ще роблять непевні кроки, тримаючись за мам та дитячі візочки.
У самому приміщенні Чернігівської школи №7 теж не побачила жодного похмурого погляду. Усміхалися прибиральниці, зволожуючи ідеально чисті коридори, усміхалися вчительки, пропускаючи на сходах гурт галасливих другокласників. Усміхнулася й Вікторія Василівна Чистоклєтова, запрошуючи до класу.
Розпорядок дня зі стріляниною
Навколишній світ наповнює вчительку таким жаданим спокоєм. Те жахіття, яке вона пережила кілька місяців тому, ще не відпускає її у снах. І в реальності у мить хвилювання доводиться стримувати тремтіння пальців. Та під час уроку кожна хвилина Вікторії Василівни сконцентрована на дітях. Дивовижне учительське вміння — бачити потилицею і мати багато рук, аби водночас тримати книжку і крейду, гладити голівки непосидьків, сваритися пальцем на крутьків і вказувати на нове завдання.
«Хто вже написав, сідайте рівно і гарно складайте ручки. Зверху донизу пишемо. Отак, не поспішаймо. Покладіть ручки, зробіть собі вітерець. Заплющте очі. Розплющте. Швидко-швидко покліпайте. Дениску, піднімись трішки, не нахиляйся. Не виходить? На ні, все добре, трішечки недотягнув. Не страшно, що трішечки не вийшло. Ми ж вчимося! Всі навчимося красиво писати!» — у вчительки красивий мелодійний голос. Коли вона згадує, що ці самі слова говорила таким самим діткам торік — ледь стримує сльози. Хтось інший нині навчає її друго класників.
«У нас у Рубіжному найстрашніше почалося 22 травня, — пригадує Вікторія Василівна. — До того стріляли ночами, а то вже почали і вдень. Передчуваючи ці події, навчання в школі закінчили раніше, старшокласникам перенесли, ущільнили іспити».
Та літо прийшло за графіком. А з ним — проблема батьків, куди подіти дітей на канікулах. Багато хто з полегкістю дізнався, що відкрився пришкільний табір. Його директором призначили Вікторію Василівну.
«У нас кремінські ліси навколо, красиві, заповідні. Там, де стріляли, стояв блокпост. Іноді БТРи їздили вулицями, — розповідає вчителька. — Коли починаєш це пригадувати, все можна описати одним словом: жах».
Усі були знервовані: і дорослі, й малі. Діти боялися. Батьки приводили їх до табору зі сльозами: «Вікторіє Василівно, нікуди їх подіти, хоч бери із собою на роботу». І це було зрозуміло: «Гради» стріляли через Рубіжне на Сєверодонецьк. Ті снаряди, що не долітали до місця призначення, вибухали ближче.
Прокидалася від тиші
Школа у цих умовах залишалася острівцем безпеки, там школярики були хоч під наглядом. Якось стрілянина почалася під час обіду, тоді довго сиділи в їдальні, перечікували. Зрозуміло, чому щодня діток меншало — батьки відправляли їх у безпечніші місця. У день закриття пришкільного табору прийшло всього шестеро. «Лишилося на кожного вихователя по дитині, — невесело усміхається Вікторія Василівна. — Я довела табір до закриття і поїхала у відпустку в Чернігів, до батьків. Сподівалася повернутися, але…»
На очі співрозмовниці знову навертаються сльози. Її можна зрозуміти: сім’я фактично розпалася — донька з родиною мешкає в Маріуполі, син поїхав на заробітки в Росію, щоб прогодувати сім’ю, адже невістка з маленькою онучкою лишилися в Рубіжному доглядати стареньку бабусю. Коли відпустка закінчилася, а ситуація на сході не наладилася, Вікторія Василівна вирішила залишитися. І батьки дуже про це просили, і повертатися туди, де життя мов на пороховій бочці, просто не було сил.
Вона звернулася до начальника управління освіти Чернігівської міськради Володимира Купріяненка із проханням надати яку завгодно роботу. «Володимир Петрович поставився до мене дуже співчутливо. На моє щастя, вакансія знайшлася», — каже Вікторія Василівна.
Новий колектив зустрів колегу щиро і тепло. Допомагали чим могли — книжками, методичною літературою, наочністю. «Мені тут дуже добре. Я заспокоїлася. Там я прокидалася від того, що трусяться шибки від вибухів, тут — від тиші…»
Пишемо найдорожче слово
«Які дві букви ми будемо вчитися поєднувати? Кирилку? Правильно, «У» з «А»! Дивіться, як пишеться поєднувана паличка. Данилко не побачив! Молодець, Валеро. Анечко, підніми ручку! У тебе вийшло, тільки лінію ти не довела. Дениско дописує, Маргаритка дописує. Поклали ручки. Чия черга проводити фізкультхвилинку?» — кожну хвилю, кожен удар серця вчитель має утримувати увагу учнів. І водночас навчати, виховувати, підбадьорювати.
Сьогодні Вікторія Василівна навчила своїх маленьких школяриків поєднувати першу й останню літеру дорогого для неї слова — Україна. Вона навчає дітей не лише його писати, а й любити.