Учасник АТО
Сергій Сивий
…Він ішов Хрещатиком на милицях, але принципово не сідав у візок. Так бойовий офіцер Сергій Сивий прагнув довести собі та всім, хто бачив марш миру, що українців не зігнути до землі за жодних обставин. Земляки, звісно ж, упізнали в ньому відомого рівнянина Сергія Пандрака (Сивий — псевдо. — Авт.), багаторічного голову Рівненського відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, який у бою під Хрящуватим утратив ногу.
Нарешті він у Рівному. Ми спілкуємося в офісі МЖК, де й раніше не раз зустрічалися: щоправда, за інших обставин та інформаційних приводів… Сергій, вочевидь, читає в моїх очах іще не озвучене запитання і випереджає мене:
— Мабуть, хочете запитати про те, що й усі: чого ти туди поїхав у свої 52 роки, в тебе ж усе є? Відповідаю неоригінально: а хто, як не ми? Ви ж знаєте, що з 1990 року я належу до Української народної самооборони (УНСО), є одним з її засновників. Це організація орденського типу, зі своїми традиціями. Маємо постійні таборові збори, де проходять бойовий вишкіл наші хлопці. Від початку війни на сході ми зробили акцент на стратегію й тактику ведення вуличних боїв, відпрацювали модель поведінки під час обстрілів із мінометів, — і лише тоді наш спецпідрозділ із 16 осіб поїхав на передову. Це переважно патріоти Майдану, яким по 20—26 років. А тим, хто, як і я, вже має бойовий досвід, просто не годиться ховатися за молодими спинами — питання, як кажуть, обговоренню не підлягає.
— А який досвід бойового офіцера ви маєте?
— Це моя третя війна. У 1992-му брав участь у бойових діях у Придністров’ї, захищаючи українців. У 1993—1994 роках в Абхазії, на боці Грузії, був першим заступником командира спецроти. За освітою я інженер-механік, тож і ці знання та практичний досвід роботи за фахом теж знадобилися. Росіяни ж бо використовували ті самі методи ведення боїв, що в Придністров’ї та Абхазії, навіть більше — тут вони стріляли фосфорними снарядами, що заборонені всіма міжнародними конвенціями.
— Де саме ви це бачили?
— На Луганщині, зокрема в тому бою, де зазнав поранення. На обох попередніх війнах Господь мене милував. 1 серпня ми прибули до спеціального штурмового батальйону «Айдар», у складі якого й виконували бойові завдання. Отримали документи, що мобілізовані як добровольці у складі ЗСУ, і стали відділенням №2 другого взводу другої роти. Цю роту, до речі, називали волинською (туди увійшли волинські адвокати, водії таксі та їх власники і наш спецпідрозділ УНСО). Були й хлопці з Харківщини та Донеччини. Тут зустрів Віталія Горця з Харківщини, який у грузинсько-абхазькій війні воював на боці абхазів, тобто був моїм противником. Тепер ми разом готові були на смерть стояти за Україну.
Першим нашим завданням було взяти під охорону спецмедвантаж для польового госпіталю, що розмістився в катакомбах під луганським аеропортом. До речі, розбили його вінницькі медики, а з Рівненщини туди добровольцями поїхали 10 лікарів. Спеціальним реанімобілем вантаж доставили в Сватове, де я особисто передав його керівнику АТО по Луганській області, — там тоді базувалися всі адмінустанови області.
— До речі, Сватове, здається, жодного разу не переходило до ворога?
— Ні, бо в цьому 20-тисячному місті доволі сильний український дух. Давно знаю тамтешнього міського голову, який зайняв незламну позицію, там доволі сильний і наш підрозділ УНСО. Та що казати: ворота й хвіртки (а в Сватовому переважно приватний сектор) там через один двір розмальовані в синьо-жовті кольори — звісно ж, не під час війни, люди це робили раніше. Так вони себе ідентифікують. А туди, де зовсім немає підтримки, сепаратисти не йдуть.
— Що на цій війні було найскладнішим для вас?
— Нестача озброєння. З автоматів АКСУ, які нам видали спочатку, хіба що по горобцях стріляти. До того ж страшенний дефіцит магазинів до автомата Калашникова: 2 магазини — це на 2 хвилини бою! А, скажімо, під Хрящуватим бій тривав 11 днів! У кожного бійця має бути 8 магазинів: 7 у запасці, один в автоматі. Моя снайперська гвинтівка була 1958 року випуску, тоді як противник має найновіші розробки. Про нестачу гранатометів, танків, бронетехніки ми сказали тодішньому міністрові Гелетею, який приїхав до польового штабу «Айдара», і через 5 днів зброя надійшла. Щоправда, її ще треба було пристріляти під себе, а це щонайменше по 200 патронів на кожного. У бою під Луганськом розжилися й на сучаснішу зброю. Тут нас накрили «Градами», мінометами, САУ, пішла важка бронетехніка. З’ясувалося, що то був елітний, до зубів озброєний спецпідрозділ ГРУ РФ «Гюрза». Але сили духу українців вистачило, щоб розбити його: ми ж бо визволяємо свою землю. Тут захопили два склади модернового озброєння!
— На жаль, воно не врятувало вас від важкого поранення…
— Розумієте, ніколи не почуєш кулю, яка летить у тебе: можеш чути хіба ту, що «не твоя». Така вже філософія війни. У тому бою на перехресті Хрящуватого на нас чатували чотири снайпери. Одного з них ми ліквідували, інші втекли, вони ж бо не ведуть бій до кінця. Але на нас пішла важка артилерія. Ми були в окопах, я розмовляв із танкістом. І раптом один осколок міни потрапляє йому в голову, другий влучає мені в ліве коліно. Хлопці одразу вкололи протишоковий американський препарат, який я мав із собою, наклали джгут. Медики транспортували до того самого польового госпіталю, що в катакомбах, вантаж для якого ми супроводжували напередодні. Ось така іронія долі… Пам’ятаю, як фельдшер Федір відрізав закривавлену холошу і викинув її, як по нашій «швидкій» стріляли із «зеленки». А далі… Прийшов до тями лише в Харківському військовому госпіталі.
— Як це було?
— Чую, як хтось сильно ляскає по обличчю, й бачу багато людей у білих халатах. Запитують: як тебе звати? Кажу: «Сивий. А де я?» — «Ти в Харківському госпіталі, тобі зробили операцію». Відчув, що ноги немає — хоча, власне, я про це здогадувався й до втрати свідомості. Ось цей телефон, який тоді відкинуло вибуховою хвилею, приклеїли мені пластирем до живота. Але з нього був дзвінок до доньки... Це стало для неї та дружини шоком: адже я сказав, що перебуваю у Вінниці на таборових зборах. Тож незадовго після того, як отямився (а це було на Маковія), побачив їх — примчали з Рівного.
Медики розповіли, що коли мене привезли до Харкова, датчики на апаратурі не вловили жодних ознак життя. Тоді медсестра Сніжана виміряла тиск — 60 на 20 — і доповіла «шефу», досвідченому лікареві Валентину Бондаренку. Тут мені вдруге зробили переливання крові та плазми, прооперували і через 5 днів літаком доправили до Київського військового госпіталю. Там було ще дві операції — 20 та 26 серпня. Дізнався, що наша рота під Хрящуватим билася 11 днів: хлопці знешкодили два ворожих танки, три БТРи, Ігор (позивний 40-й) ручним гранатометом «Муха» підбив танк, але на другий день, на жаль, загинув сам. Там загинуло 18 моїх побратимів і 30 було поранено.
На жаль, і досі не знаю, що з трьома моїми хлопцями з УНСО… Далі на допомогу прийшла 80-та бригада львівських десантників, — і таки вигнали сепаратистів! Це, до речі, ті легендарні хлопці, які чотири місяці поспіль тримали аеропорт «Луганськ», котрий, на жаль, потім здала армія. Ця ж бригада «кіборгів» легендарно тримає донецький аеропорт. Ось хто справжні герої! Уже в Києві дізнався, що мій давній приятель із Сєверодонецька, 67-річний Володимир Грищенко, прийшов у «Айдар» і сказав: «Я прибув замість Сивого». Здав свій військовий квиток радянського зразка і взяв мій номерний автомат… У цього будівельника, який ще донедавна був головою Всеукраїнської громадської організації МЖК, двоє дітей і двоє онуків.
— А що це за історія із сепаратистом, який видавав себе за вас?
— У кишені тих штанів, які викинув фельдшер, лежало посвідчення кореспондента газети «Наша справа» на ім’я Сергій Пандрак. Його знайшов сепар, який прийшов на наш блокпост і каже: «Я кореспондент Сергій Пандрак». Але натрапив він на рівнянина, який живе в будинку МЖК і добре знає мене особисто, — тож номер не пройшов.
— До речі, подібного прізвища ніде не зустрічала…
— І не зустрінете. Точніше, можете зустріти під ним хіба що моїх родичів — однофамільців точно не маю. Бо насправді це французьке прізвище Пан-Де-Рак: його мав мій прапрапрадід, який служив в армії Наполеона Бонапарта і якого було поранено в Карпатах, коли армія йшла на Москву. Його виходили в карпатській родині, він одружився на україночці, і прізвище, що походить від французьких баронів, переписали в українському звучанні.
— То військові традиції у вас в крові?
— Виходить, що так. Принаймні мій дід Теодор Пандрак, офіцер польської армії, понад три роки був у Освенцимі, тричі втікав звідти — йому вже на груди й на спину нашили мішені, щоб одразу стріляти. А він все одно втік учетверте, дійшов до бандерівців, де й прослужив до 1950 року. А далі 18 років висилки… Батько — учасник угорських подій 1958 року, був важко поранений. Хоча не мав жодного статусу — це вже я отримав посвідчення «інвалід війни». А по материнській лінії у мене родина народних цілителів: тітка Марія, приміром, знала Вангу, та й у своїх 92 сама сідала в літак і летіла до Америки на запрошення приватної клініки лікувати епілепсію. Вона теж в’язень Бухенвальда і радянських концтаборів, відійшла у вічність торік у 93.
— Оцей вільний войовничий дух і водночас мирна професія будівельника співіснують у вас дивним чином...
— Чому ж дивним? Там, де треба відстояти незалежність — власного чи інших народів, я допомагаю. І водночас розбудовую рідну державу. За 29 років збудував чимало: на 20 гектарах — молодіжний житловий комплекс із 14 висоток у Рівному, а ще житло для молоді в Києві та області, у Криму… Ось і тепер зводимо в Рівному 48-квартирний чотириповерховий будинок з усією інфраструктурою. Коли держава будується, вона живе!
— Як живе ваша сім’я?
— У нас із дружиною двоє дітей, Андрій і Юлія, та троє онуків. У Юлі — Марійка та Катруся, в Андрія — Артемко, в якого незабаром буде братик: принаймні дідові цього дуже хочеться. Артемко, якому три роки й три місяці, недавно телефонує й питає: «Діду, а де твоя ніжка?» Її, кажу, забрав поганий дядя. «От я того дядю вб’ю, щоб він повернув твою ніжку», — каже малий.
— Ще один воїн по батьківській лінії?
— Повірте, нікому не хочеться, щоб його діти чи онуки воювали. Але якщо на терезах незалежність держави, ми повинні її відстояти так, щоб у будь-кого назавжди зникло бажання на неї зазіхати.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ПАНДРАК. Народився 1962 року в місті Чортків на Тернопіллі. Закінчив Український інститут інженерів водного господарства за спеціальністю «інженер-механік», пізніше в тому самому виші здобув фах економіста. З 1999-го по 2013 рік — директор Рівненського регіонального управління Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, має подяки та почесні грамоти Кабінету Міністрів. Нині очолює ТзОВ «Рівненський молодіжний жилий комплекс»