Надвечір у приморському селі Мелекіному ми прийшли до пам’ятника морякам-десантникам, які загинули під час визволення узбережжя Азова 1943 року. У цей момент з боку лінії розмежування почастішали далекі вибухи зброї чималого калібру. На жаль, це був не салют за загиблими воїнами давноминулої війни. Просто так зване перемир’я на маріупольському напрямку стало черговим гучним нагадуванням, що певна частина тутешньої української території й люди, які тут живуть, зачекалися визволення від проросійських незаконних збройних формувань.

«Захищаємо не лише нашу землю,  а передовсім людей»

Згодом стало відомо: під обстріл з боку ворожих позицій цього разу потрапило село Талаківка. Протягом майже двох годин по населеному пункту було випущено близько сотні снарядів калібру 122 та 152 міліметрів. Цього разу обійшлося без потерпілих, адже мішенню гібриди обрали нежитловий сектор, де пошкоджень зазнали господарські приміщення й техніка. Правоохоронці, рятувальники та інші служби оперативно почали ліквідовувати наслідки чергового терористичного акту (кримінальне провадження порушено за цією статтею КК України): сапери взяли під свій контроль майже два десятки боєприпасів, які не розірвалися.

Цей момент нинішніх подій на маріупольському напрямку зайвий раз підтверджує трохи переінакшену стародавню істину: навіть хисткого перемир’я не ждуть — його обстоюють у боротьбі з дуже підступним і жорстоким ворогом. А серед тих, хто стримує російських кадрових «іхтамнєтів» та місцевих найманців на підступах до Маріуполя, — 503й окремий батальйон морської піхоти. Підрозділ і його командир Вадим Сухаревський (позивний «Борсук») неодноразово відзначилися під час виконання найскладніших бойових завдань і тому мають у військах добру славу. А тутешні жителі — навіть морально травмовані потужною російською пропагандою, вже встигли пересвідчитися, що українські захисники й ті, які цинічно звуть себе «защітнікамі» Донбасу, — це абсолютно інші люди.

«У нас завжди були добрі стосунки з місцевим населенням, — підтверджує командир роти Петро Олексюк. — Інакше й бути не може, бо своїм ставленням ми довели: захищаємо не лише нашу землю, а передовсім людей. Саме заради них наші хлопці ризикуючи життям виконують завдання у визначеному районі оборони на цьому напрямку. Авторитет серед жителів Приазов’я, вважаю, ми заслужили ще й своєю гарною військовою підготовкою і дисципліною. Тому жодних проблем не виникає».

Звісно, тривала гібридна війна, що має вигляд примарного перемир’я, вже добряче втомила і тутешній люд, і бійців на передовій. Бо на передньому краї, звідки відстань до ворожих позицій — у середньому 300—400 метрів, досі гримлять постріли зі стрілецької зброї (періодично активізуються снайпери) чи вибухають заборонені мінськими угодами міни і снаряди та вперто лізуть «у гості» диверсійно-розві­дувальні групи.

«Я з 2014-го року на цій  війні. Це вже мій третій контракт, і за цей час усього набачився, — каже мій співрозмовник матрос Микола. — Не приховую: коли вперше потрапив під сильний обстріл, було дуже страшно. Так, до цього важко звикнути, але поступово звикаєш. Точніше, вчишся подолати страх. Ми й молодшим хлопцям тепер передаємо досвід. І вони вже не метушаться в разі небезпеки, а кожен знає своє місце і що потрібно робити у тій чи тій ситуації. Сьогодні ми отримували нагороди — медалі «За службу Україні». Для мене це третя відзнака, а ще дуже радію за тих, кого нагородили вперше. Колишні новобранці вже понюхали пороху, здобули певний бойовий досвід і заслуговують на заохочення».

 «У цивільному житті такого братства   не знайти!»

Підготовку та високу боє­здатність 503-го окремого батальйону морської піхоти зазвичай пояснюють тим, що його кістяк становлять досвідчені бійці, які вчилися воювати і перемагати у найважчих боях минулих років. Біля них значно швидше вчаться і почуваються впевненіше молодші морпіхи. А ще хлопці, а тут несуть службу представники майже всіх областей України, не змовляючись, називають свій підрозділ однією великою родиною, де кожен у разі необхідності підставить плече і надасть допомогу тому, хто її потребує.

«Після ротації побував у відпустці: поїхав додому, але вже через тиждень знову захотілося сюди, до друзів, бо відчув, що вже скучив за ними, — зізнається молодший сержант Володимир. — Непрості умови, в яких ми разом перебуваємо, дуже тісно нас об’єднали і здружили. Ми розуміємо один одного з півслова чи натяку. Небезпека навчила нас цінувати бойових побратимів. Не секрет: іноді у важких ситуаціях буває непросто психологічно, та кожен знає, що йому допоможуть, підтримають і виручать. Побувавши недавно вдома, пересвідчився, що у цивільному житті таких братства і взаємовиручки навіть близько немає».

До речі, неабияке психологічне навантаження хлопці знімають різними способами, окрім, звичайно, протипоказаних і заборонених. Наприклад, в одному з місць їхнього перебування побачив стенд «Їх розшукує морська піхота!!!» з портретами «улюблених» персонажів по той бік лінії розмежування. Деякі з них вже не уникли справедливого покарання за скоєне. Бійці дуже шанують влаштовану ними ж імпровізовану виставку дитячих малюнків, які їм надсилають наймолодші співвітчизники. А промовисте прохання малечі «Повертайся живим!» — для всіх своєрідний стимул.

«Наші підготовка, бойові успіхи й гарна атмосфера в підрозділі пояснюються ще й тим, що тут на своєму місці і комбат, і всі інші командири, — переконана зв’язківець-радіотелефоніст і водночас прес-матрос Лариса. — Бійці мали нагоди переконатися: їх очолюють молоді, але освічені й по-військовому мудрі командири. Тобто офіцери у всіх ситуаціях добре знають, що вони роблять і навіщо. І діють грамотно, чітко, виважено. Наш батальйон став унікальним, бо ми всі, абсолютно різні люди, об’єдналися в одну дружну родину. Кажу це без натяку на пишномовність. До цього підрозділу потрапила, коли відчула цю атмосферу. Свого часу чимало попрацювала на Запорізькому обласному державному телебаченні, а у 2014 році стала волонтером. Ми надавали допомогу батальйону, який саме формувався, і під час чергової зустрічі з підшефними зрозуміла: мені не хочеться повертатися додому, а хочеться залишитися тут і робити щось корисне, щоб спільними зусиллями пришвидшити нашу спільну перемогу».

За кілька днів після нашої зустрічі бійці 503-го окремого батальйону морської піхоти отримали недавно введені для цих підрозділів нові берети кольору морської води замість колишніх чорних. Символічно, що ці урочистості відбулися біля пам’ятника відважним морякам-десантникам, які визволяли Приазов’я від загарбників понад 70 років тому. Та й гасло підрозділу залишилося незмінним, дуже промовистим і актуальним: «Якщо наступ — то ми!»